(про Ne.Kulturni)
Оля: Ми культурна спільнота, займаємось (не)культурним менеджментом. Я основна організаторка подій, Макс дизайнер, відповідає за оформлення локації, афішу, Микита займається текстами і допомагає з організацією, Вероніка фотографує. Аліна і Вероніка приєднались до нас за три дні до вторгнення.
Почалося все з того, що два роки тому я робила творчі події, мистецькі вечірки. Стартувала сама у просторі Х.Л.А.М. (зараз це «Мотлох»), спочатку заходи були суто літературні: лекції, літературники, читацькі клуби. Макс допомагав із афішами. Потім ми з Максом на його день народження влаштували в Хламі івент, який став початком нас як культурної спільноти. Ми влаштовували заходи з музикою, поезією та всім на світі. І переважно українською мовою.
Микита: Останнім часом ми ввели гугл-форму, яку потенційні учасники заповнюють, а ми потім обираємо тих, хто буде виступати на події. Не думав, що воно спрацює, але надійшло багато запитів і все перетворилось ніби на кастинг. Ми намагаємось підтримувати баланс із нових облич і людей, яких публіка вже знає і любить.
Оля: Навесні ми планували маленький тур з івентами. Раніше ми провели заходи у Львові й Одесі, вони класно пройшли, тож ми збиралися такі ж провести у Харкові, Одесі, Дніпрі, Тернополі. Я хотіла побачити пам’ятник Пушкіну в Тернополі, такий собі сюр — Пушкіну! в Тернополі! Тепер його знесли, але все одно поїдемо туди. Планували подорожувати, ну, фактично так і сталось, просто по-іншому.
Микита: Нам запропонували провести благодійну подію у київському «Підвалі Культури», і це стало класною емоційною розрядкою. Вхід був вільний, але ми збирали донати, які потім передали львівським і маріупольським волонтерам. Круто, що можна зробити добру справу і водночас самим вийти в люди, трошки відволіктись. Зараз ми знову у повному складі і далі створюватимемо такі заходи.
Оля: Із цією подією було трохи важко, але все вдалося. До Києва повернулась заради неї, але рада бути вдома.
Ще ми продавали квитки на вільну дату на наші заходи та відправляли кошти волонтерам і ЗСУ. Кошти все одно пішли б на ЗСУ, а так ми зробимо захід для класних людей, які у важкий час готові допомагати та підтримувати.
(про вторгнення)
Вероніка і Микита: 24 я прокинулась від того, що Микиті подзвонила моя мама, це було дивно. Я почула, як вона йому казала: «У нас стріляють, знов почалась війна». Було дуже страшно. Ми з Донбасу, тож це сталося вдруге в житті. Не хотілося вдруге покидати домівку. Чи не покидати. Ми з Микитою вже повернулись додому, сподіваємось, що все буде добре.
Оля: Я мала їхати в Бучу на роботу, працюю там у приватній школі. Прокинулася дуже рано, батьки розмовляли по телефону з сестрою, яка біля Борисполя живе, вона розповіла, що почали бомбити. Першу ніч провела в коридорі, вночі бомбили Київ, о 4 ранку влучили в будинок на вулиці Кошиця, а це за 500 метрів від мого дому. Нам не було куди їхати, тому ми вирушили до мого хлопця. Отак мої батьки дізнались, що в мене є хлопець, і познайомилися з ним.
Макс: Я прокинувся, бо мама гучно розмовляла по телефону, сказала, що почалась війна, і я такий: «Бля, знову…».
Ми 20 днів жили у метро на Вирлиці. Було прикольно, там тепла підлога, нам давали їжу, навіть зробили кімнату для куріння. Ще із 2014, коли я приїхав до Києва, у мене була мінімрія — дізнатись, що знаходиться в тих загадкових коридорах у метро, і ось вона здійснилася, бо там відкрили багато приміщень.
Хоча 20 днів спати на підлозі було не кайфово, тож ми поїхали до моєї подруги на Хмельниччину. І ось повернулись, бо треба працювати.
(про відчуття України/українського і Києва)
Вероніка: Я росла в Донецьку у дуже, як виявилося, проукраїнській родині. Але я чомусь тоді, у свої 10 років, вирішила, що референдум — це добре, і що піти в росію — це добре, бо мені забороняють говорити російською мовою, я була в цьому впевнена. Потім ми переїхали до Києва. Закінчивши 6-й клас у Києві, я вирішила повернутися додому, навіть з усіма вже попрощалась. У мене був щоденник, там є запис «Почему я ненавижу Украину». Я не знаю, звідки це було в мені. Можливо, тому, що я дивилась російський ютуб і думала, що у них є те, чого нема у нас. Коли вступила в Могилянку, мені там дали завдання написати текст на тему «Чому українська мова важлива?», я тоді згадала про своє дитинство, коли для мене Янукович був богом, бо він родом із того ж міста, що й мій дідусь.
Київ зараз для мене — це така вимушена любов, бо я не хотіла тут жити, але все змінилось.
Десь у 9-му класі познайомилася з Олею, вона починала мені розповідати багато речей, вона не була радикальною, це було поступово, як посаджене зерно, коли одна людина каже щось, потім ще хтось каже те саме, і ти поступово починаєш розуміти.
Микита: Я 17 років жив у Кривому Розі, в мене склалось враження про якусь фіктивність нашої держави. Шкодував, що тут народився, думав, що краще б це була інша країна, пофіг де, аби не тут. Був момент, коли я хотів зірватися і переїхати в Єкатеринбург назовсім, от просто хотілось. Мені було дійсно начхати на те, де я народився, з якої я країни, хто ці люди довкола. І я реально дивився квитки, варіанти житла. Спочатку я вважав, що національна єдність — лицемірство. Але коли бачиш це на практиці, то розумієш, що реально усе зовсім не так. Це завжди було в нас і завжди буде. Перестаєш шкодувати, що народився в Україні. У певний момент Київ став для мене виходом у нормальне життя.
Батько вже 5 років живе у Польщі, мама переїхала півтора року тому з моїм молодшим братом. Ми вчора говорили пів години вперше за цей тиждень, говорили українською. Я чую, як їй важко, вона старається. Вона перейшла на українську мову, хоча там їй це взагалі ніяк не потрібно, це її особистий фронт спротиву.
Через тиждень після початку війни батько написав мені: «Я повертаюся в Україну, йду до лав ЗСУ». Я з ним шалено сварився, бо він 20 років пропрацював на заводі, ніколи не служив. Але зараз він у Вінницькій області, також відчуває себе частинкою цього. Він поки що не українізувався з погляду мови, але до того йде.
Макс: Я з Донецька, у школі вивчав російську мову, всі предмети були російською, в сім'ї завжди спілкувались російською. Але коли все почалось у 2014 році, мама така: «росія - крінж, я завжди так думала, так і є, ми виїжджаємо звідси, ми — українці!».
Через деякий час я знаходив інстаграми колишніх однокласників, щоб подивитися, чим вони живуть. Там є фото, де вони в російській військовій формі у школі ходять, пишуть: «У мене паспорт ДНР, класно». Що таке паспорт ДНР, це якийсь прикол? Я вам 100 штук таких надрукую. Ми не хотіли, щоб нас звільнили від чогось, тому що нам було круто жити в Україні.
Для мене Київ почався з Олі і Діми, з якими я почав тісно спілкуватись, ми всі шкільні роки провели втрьох і досі вони — мої найкращі друзі. Тому Київ для мене — це дім, любов і люди.
Оля: Я киянка, я тут народилась. Мені завжди говорили, що Україна — це моя держава, мій дім, що я українка, проте ніхто в родині не говорив українською мовою. Тато її знає, мама її знає, і вже зараз вони зі мною говорять українською, переходять. Батьки були на Помаранчевій революції, маю фото з прапором «Так! Ющенко», де мені 2 роки. Разом із мамою і бабусею була на Майдані в перші дні, коли там було безпечно, тоді мені було 12 років.
Тато працював у Газпромі, а 2014 року він їх послав. Я через це була впевнена, що Україна з росією ніяк не співпрацює, бо якщо мій тато перестав працювати, то й усі також. А виявилось, що навіть візового режиму для в’їзду росіян в Україну немає. Була вражена.
У Києві багато переселенців, так 8 років тому я знайшла свого найкращого друга Макса, який приїхав сюди від російського «визволення». Моє оточення було російськомовне, але в якийсь момент я почала писати вірші українською, ходити на мітинги, вирішила піти на журналістику. Не знайшла, де б хотіла навчатись на журналістиці, і пішла на українську філологію.
Зараз, у 2022-му, коли мені кажуть, що треба звідси валити, я відповідаю: «Давайте подумаємо, я українська філологиня, вчителька української мови, літератури та історії, я пишу вірші українською, розбираюсь в українській культурі, заєбісь мені буде за кордоном». Я обираю робити щось в Україні. Для мене Київ — це дім, більше ніде я жити не зможу.
Аліна: У 6-му класі я почала їздити в дитячий табір, але не у звичайний літній табір, а у «Козацьку Фортецю», той самий, про який зараз російські ЗМІ пишуть, що там виховують нацистів і бандерівців. До цього мене не цікавили ні культура, ні історія, а звідти дізналася про період козацтва, традиції тих часів. Так усі пісні, які зараз співають, я з 6-го класу знаю напам’ять. Київ — моя зона комфорту, звідки не хочу виходити, а хочу, як у будинку, облаштовувати цю зону і бути тут.