Олена та Марія, свічкарки

Олена та Марія, свічкарки

Олена та Марія Вальковські — мати і донька, які відродили давню сімейну справу: виготовляють свічки із бджолиного та соєвого воску, вручну декорують і розписують їх традиційними українськими і трипільськими символами. Нещодавно їхня свічкарня у центрі міста стала артпростором, що зібрав під одним дахом крафтові вироби майстрів із різних куточків країни.

Тут, у затишній і духмяній «Сімейній свічкарні Вальковських», Олена та Марія запрошують до робочої зони, де й відбувається магія створення свічок. На полиці видніється сторічна збірка про історію свічки, а з чорно-білої світлини дивиться Мотря — та сама свічкарка роду, яку сімʼя Вальковських відкрила для себе вже під час повномасштабної війни. Запалюємо вогонь і занурюємося у розмову: про коріння й любов до Києва, свічки як опору в темні часи війни та про створення цього простору, що став острівцем пізнання власної культури.

ЗАКОХАНІ В КИЇВ

Марія: Часто мої знайомі запитують: «А чи любиш ти Київ?». Звичайно, я ж тут живу, це був мій вибір залишитися. Коли я вчилася за кордоном у Вільнюсі, то гостро відчула, що сумую за містом, де народилася. І для мене цінно, що ми зараз робимо маленький культурний осередок крафтярів у такому великому мегаполісі, як Київ.

Ми звідси родом, і наша сім'я була україномовною з дитинства. Мої предки також. Для мене шалено, що в радянські часи дідусь працював у видавництві та розмовляв українською, писав нею вірші, а прадідусь принципово не розмовляв російською. Я захоплююсь ними, бо вони руйнують міф, що Київ — це про людей без коріння.

Олена: Київ може бути душевним, попри те, що тут переплелись мільйон різних доль. Багато хто приїхав, привіз щось своє, і багато що було знищено, але Київ є, був і завжди буде.

Для мене Київ — це дуже розумний старий дядько. Він поважний і мудрий. Дивиться на нас як на нерозумну галасливу малечу, котрій дозволяє творити казна-що, але у важливі моменти, коли ми можемо схибити, дає нам запотиличника і навертає туди, куди потрібно. Так було і в 2004, і в 2014 році. Він може дозволяти нам витворяти все, що ми хочемо, допоки ми йдемо туди, куди потрібно. І завжди наставлятиме нас на шлях бути собою. Я в цей дух Києва дуже сильно вірю. Думаю, ми закохані в нього.

М: У дитинстві на великі свята батьки мені проводили екскурсію визначними пам'ятками і розповідали про Київ. Мені й досі подобається слухати про те, який раніше тут їздив трамвай, а де був гастроном. Це було не аж таке далеке минуле, але наскільки місто змінилося. 

О: Насправді у нас із Марією пов'язані спогади. Я народилася на вулиці Михайла Бойчука, що неподалік ботсаду Гришка, там є мікрорайончик, який забудовувався вже в повоєнні роки. Власне, там іще мої бабуся з дідусем жили, а згодом, коли у мене народились діти — Марія і Вадим, — ми також мешкали там. Але зростала я на Шулявці: біля КПІ є вулиця Шулявська, це старий робітничий район залізничників. Тож мої спогади здебільшого про політехнічний інститут, зоопарк і кінотеатр Довженка, якого вже немає. Потім ми знову повернулися на Печерськ, а уже звідти переїхали на ВДНГ.  Марія: Для мене дитинство — це ботсад імені Гришка з його схилами, а шкільні роки більше повʼязані з парком КПІ, в якому ми часто ходили до паротяга. Потім ми переїхали в Голосіївський район і вже понад десять років живемо там. Тобто це третє місце моєї сили — виставковий центр, качки й озера. 

Серед улюблених місць обов'язково Поділ за Валами. Мені подобаються ті вулички, дух Подолу. Маю традицію на свій день народження гуляти містом, коли серпневі промінчики падають на будинки. Також люблю ходити біля Золотих воріт на Ярославому валу і трішки до Львівської площі. Там подобається архітектура і те, як по-особливому  світло відбивається на будівлях.

Ще фунікулер дуже імпонує. Мама розповідала, що дідусь, коли працював у Головліті (Головне управління у справах літератури та видавництв — ЖК), то щоранку і щовечора їздив фунікулером на роботу. Коли я навчалася в середній школі, дідусь помер, але я досі за ним сумую, уявляю, що саме він тут їздив, як для нього було рутиною cпускатися і підійматися. Так захотілося зробити фунікулер і для себе звичною та особливою річчю. 

Олена та Марія, свічкарки

О: Коли була мала, обов'язковим маршрутом прогулянки був Маріїнський парк, це пункт номер один: приїхати на «Арсенальну» і піти до парку. Ще Володимирська гірка особлива, там на схилі чоловік мені освідчився. А на Хрещатику, на наземному пішохідному переході, познайомилися мої батьки: обоє вийшли на обід, вона перебігала дорогу і ледь не потрапила під машину, а він її врятував. Тому верхнє місто важливе для нас, як спогади про події з нашого життя та життя нашої родини.

М: Мені подобається багатогранність, різноманітність Києва. У спальних районах одна атмосфера, у різних частинах центру інший вайб. Подобається простір і обсяг міста. Це як нагадування про те, що є щось більше і вічне, що було до і буде після нас.

Мій біль — халатність до історичності. Але, думаю, це характерно не тільки для Києва, коли дочікуються, щоб історичні будівлі занепали, і там будують щось нове. У Києві могло бути набагато більше збереженої спадщини.

О: Я відчуваю тут безпеку і комфорт. Мені подобається ритм, швидкість, із якою все відбувається, і те, як місто живе 24/7, особливо яскраво раніше, до комендантської години, коли місто зовсім не засинало. Київ буде і надалі жити у своєму ритмі, коли ми переможемо. Закінчиться війна, і ми повернемося до того темпу. 

А ще мені подобається гуляти по місту, особливо по старій забудові, і уявляти, як тут жили люди до нас, сто чи двісті років тому: фантазувати, в яких сукнях ходили панночки, як проїжджала повз карета або їхав трамвай, які трагедії, комедії, історії кохання відбувалися в тому чи тому будинку, хто там мешкав і які життєві історії вони проживали. Так відчуваєш себе частинкою чогось більшого.

СВІЧКАРСТВО ЯК ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ

М: Усе починалося зі свічок на кухні. Я поїхала на навчання за кордон, у Литву. Там мені було непросто, сумувала за домом, а ще додалася ізоляція через COVID. У той час я почала активно палити свічки, мені легко було писати університетські роботи, коли свічка горіла поруч. Але я купувала звичайні парафінові свічки з масмаркету, а мама підмітила моє захоплення і, коли готувала велику посилку, запропонувала, що зробить їх власноруч. 

О: Хотілося передати щось таке, щоб там її зігрівало. Тому я подумала, що якщо зроблю виріб сама, то це буде її ще більше підтримувати. Погуглила в інтернеті, як робити свічки, купила вощину і накатала ящик з бджолиного воску і з травами. Потім цей процес мене захопив, я зацікавилася глибше та почала експериментувати у вільний від роботи час (тоді працювала головою дизайн-студії рекламної агенції). 

Повноцінно наша справа зародилася з повномасштабною війною, коли ми почали робити саме заливні свічки з бджолиного воску. Як ми запалили свічку 24 лютого, так досі в нас удома горить: одна тухне, інша запалюється. Ніби наша внутрішня підтримка, вогник, за який ми тримаємося. 

На початку було дуже голосно, страшно, все здригалося. Мені прийшла думка: якщо я народилася тут і живу тут, то це стало можливим лише тому, що тисячі людей до мене змогли вижити. Скільки випробувань випало лише на XX століття! Кожне покоління мало народити нових людей, аби врешті з’явилися ми. Їм теж було страшно, але вони знаходили причини жити, у щось вірити, продовжувати боротися. Що ж саме давало їм силу, що їх підтримувало, тримало від відчаю, змушувало рухатися далі, а не лягати в «помиральну яму»? 

Марія, свічкарка

М: Так ми почали досліджувати своє родинне дерево. Мама цікавилася культурою народностей, які жили до сучасних українців, а я, коли ночами сиділа в коридорі, вишукувала інформацію про своїх предків і зідзвонювалася з родичами. Один із них має пасіку, він надіслав нам віск, і ми вирішили порозсилати іншим родичам, з ким маємо контакт. Після того, як одна родичка отримала наш виріб, вона сказала: «Дівчата, це така свічка, як на Полтавщині робила бабуся Мотря». Отак ми дізналися, що моя прапрабабуся Мотря була свічкаркою, вже коли самі зрозуміли, що свічкарство — справа нашого життя.  

О: Потім ми почали ретроспективно аналізувати своє життя й усвідомили, що у нас завжди була присутня свічка в домі, особливо в усі складні моменти.

У всього в цьому житті є призначення, і у свічки — дарувати світло, поширювати його. Якщо не запалювати свічку, а використовувати її як декор, ми змінюємо призначення речі, заради якого вона прийшла в цей світ. Тому все, що творимо, ми робимо задля того, щоб у цьому світі світла ставало більше.

М: Також ми робимо це ще й для того, щоб відновити, віднайти своє коріння. Завдяки йому ми, як дерево, можемо втриматися на цій землі. Ми вхопилися за ту соломинку, що наша прапрабабуся Мотря була свічкаркою, і хочеться вірити, що це — певний спосіб відновити цілісність роду та продовжити сімейну справу.

Я завжди дивилася ті американські фільми, де показують великі родини з маєтками, які передаються поколіннями, із сімейними рецептами чи реліквіями. І в мене було питання: а чому в нас такого немає? Зараз я розумію: через постійні репресії. Як каже мама, нас намагалися зробити яничарами без коріння, бо так легше знищити. Адже коли вирубують дерево, спершу обрубують його коріння, а вже потім забирають сам стовбур і витягують всі глибші корінці. Саме тому ми прийшли до свічок, бо це про повернення до того, хто ми є.

АРТПРОСТІР І ДЕРЕВО ЖИТТЯ

О: Тепер поряд із Майданом Незалежності у нас не просто своя свічкова майстерня, а цілий артпростір «Українські сенси», який покликаний спонукати людей дізнаватися більше про свою культуру. Ми за освітою не фольклористки чи історикині, але нам цікаво вивчати це, і ми як провідниці запрошуємо із собою охочих на шлях пізнання. 

М: Наше прагнення — демонструвати багатогранність української культури в сучасній інтерпретації. Адже справжність культури в тому, що вона живе й розвивається разом із нами. Вона не має бути на музейному рівні, коли можна тільки дивитися і не чіпати.

Ми співпрацюємо з маленькими брендами і майстрами, які живуть своєю справою. Вони творять із бажання сформувати нове, надихаючись традиціями. Ці майстри вбираюють спадок попередніх поколінь, пропускають його крізь себе і виготовляють речі, які мають місце в сучасному повсякденному житті. Тому в просторі представлені крафтові вироби з різних регіонів України: і декор, і прикраси, сувеніри та одяг. Ми регулярно проводимо майстер-класи з виготовлення свічок, а також з різних традиційних декоративних ремесел.

О: Україна — набагато більше, ніж атласні шаровари і пластиковий віночок, ніж спаплюжені атрибути колоніальної культури, які створила і піднесла нам окупаційна країна. Що більше людей захоче йти з нами цим шляхом пізнання власної культури і традицій, то більше ми, як кияни чи українці, будемо відчувати зв'язок і розуміння того, хто ми є як народ і чому ми саме такі. 

М: Спочатку в нас навіть не було проєкту, якою має бути майстерня. Ми покладалися на інтуїцію, обирали те, що відгукується у плануванні. Так у нас зʼявилася біла стіна, щоб кожен гість міг малювати на ній. Хотілося, щоб залишався слідочок людей, які до нас приходять, адже практично кожна наша свічка розповідає окрему історію, яка резонує покупцям, або створена під чийсь особистий запит. Мама зачепилася за цю ідею і сказала: «Тут буде дерево життя». Дерево, де є коріння, є теперішнє — крона, і є ріст у майбутнє. Вона зробила ескіз. Коли відкривали майстерню, для нас це було як день народження дитини чи хрестини, тільки цією дитиною була наша майстерня. Ми запросили близьких друзів, і вони малювали на тій стіні, а згодом це стало традицією: люди залишали частинку своєї історії. І коли ми переїжджали в іншу майстерню, постало питання, як перевезти ту стіну.

О: Справді, під час переїзду на поточне приміщення, усі знайомі питали: «А як же стіна, ви ж її заберете?». Тоді ми зрозуміли, наскільки за ті півтора року існування стіна стала важливим елементом історії, частиною нашого життя, нашої справи, нашого простору. У ній — сліди всіх людей, які так чи так були дотичні до нас.

М: Це як потреба сказати, що ми існуємо. Як наскельні малюнки, завдяки яким ми досліджуємо людей, які жили задовго до нас. Це теж проявлення нас: ми є. Ми — як люди, як сім’я, як бізнес, як громадяни міста, як суспільство, як нація.

О: Дерево є символом синергії: окремо кожен із нас може зробити щось маленьке, можливо, непомітне. Але коли я роблю щось, потім долучаються інші, разом ми створюємо унікальне, чого не зміг би створити кожен окремо. Так виникає щось цілісне й значуще. 

Тому маленька стінка для нас є прикладом того, що можна створити завдяки внеску кожного. І головне — цінувати те, що ми створили. Її збереження було важливим, адже кожен візерунок — це відображення того, що ми любимо в Києві, що нам болить, і варто дати можливість побачити всі ці творчі прояви майбутнім поколінням.

Нам зараз необхідно віднайти, відновити, акумулювати й передати нашу спадщину. Поширювати вогник — від свічки до свічки, щоб разом створювати більше світла. Бо сам ти можеш, але набагато менше, ніж коли ви разом розпалюєте багаття.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотограф:	Авторка та інтерв'юерка:
Антон Єрмолаєв	Василина Гарань
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна