Шахісти парку Шевченка — особливі жителі Києва, без яких неможливо уявити центральний парк столиці. Коли ти гуляєш там завжди бачиш чоловіків різного віку, які грають у шахи, нарди та багато спілкуються. Журналістам редакції «Жителі Києва» вдалось познайомитись з двома чоловіками та поговорити про парк і любов до шахів.
Пан Володимир: Мене звати Володимир Володимирович, я киянин. Парк Шевченка для мене дуже рідний — тут я не тільки граю в шахи, а і згадую дитинство, своє життя, зустрічаюся з людьми, яких давненько знаю. Це знакове місце.
Пан Микола: Володимир Володимирович гарно грає в шахи. Я приходжу сюди, коли є вільний час, нема домашніх невідкладних справ. Живу недалеко — 3–4 зупинки тролейбусом чи автобусом.
Пам’ятник Шевченку збудували 1939-го року— відтоді й парк так назвали. Столи — це заслуга покійного мера Києва Олександра Омельченка. До нього тут було незатишно, усе розвалювалось. А він зробив доріжки з цегли, впорядкував усе, й ось це місце зі столиками зробив. Це було вже за часів незалежності.
Пан Володимир: Думаю, тут у шахи грають ще відтоді, як у 1834 році заснували університет. Це місце завжди було середовищем інтелігентів.
Раніше в цьому парку не можна було так, як отам (показує на іншу частину парку, де грають у нарди та карти), такого не було, це було дуже непристойно. Якщо бачили тут людину з цигаркою, то брали за шкірку і виганяли.
Після початку повномасштабного вторгнення сюди приходить значно менше людей. Ми ж тут постійно, навіть у березні і квітні. Я тут бував і тоді, коли людей не було взагалі. Нікого й нічого, тільки тривоги гуділи. Страшно не було, от якби був молодшим, то ще б подумав… Але це ж моє місто, де я народився, яке мене виховувало.
Я люблю шахи, шашки, а в преферанс і нарди не граю. Он у тій зоні грають у нарди, у суботу й неділю можуть проводити турніри. Раніше, пам’ятаю, приїздили майстри, чемпіони, проводили шахматні змагання. Інтелектуальні зустрічі не проводяться в інших парках, а саме тут.
Пан Микола: Перепрошую, Володимировичу, тут раніше, роки два тому, проводили турніри, де діти й дорослі брали участь. Це проводила шахова федерація міста Києва, були призи. Я тоді не грав.
Тут є різні категорії гравців. Є ті, хто грає з цікавості, є й такі, хто на гроші. Різні ставки бувають.
Пан Володимир: Он бачите — з годинником грають? Вони можуть поставити на 20 гривень. Ставлять годинник на 5 хвилин і грають. До ковіду приходила одна компанія з 5 жінок, серед яких була знакова людина в шахах — Рита. Вона з будь-яким шахістом сяде до гри. І то було прямо серйозно.
Цей парк дуже пов’язаний із шахами. Запитайте сторожилів, і вони вам розкажуть, що сюди свого часу приходили чемпіони. Із гри в парку починали люди, які багато досягли в шахах.
Пан Микола: Кажуть, що в гідропарку теж збиралися, але не знаю, чи цього року хтось грає. І там нема облаштованого місця, щоби грати, а тут зручно. Я вже й не знаю скільки сюди ходжу… Коли працював на Європейській площі, то після роботи по дорозі заходив сюди просто так, з цікавості.
Цікавість до гри завжди залежить від рівня. Багато людей приходять принагідно: і в шахи пограти, і цікаво поспілкуватися. Часто обговорюємо питання політики.
Я не такий затятий гравець, не граю на гроші й не засиджуюсь до ночі. Зазвичай люди свої приносять шахи.
Було б зручно, якби був якийсь прокат. Чомусь ніхто не візьметься за цю справу? Було б гарно, якби можна було взяти шахи.
Пан Володимир: Колись я ходив у Голосіївський парк, то влада закупила шахи, годинники, можна було заплатити 5 копійок і взяти шахи. Там також проводили змагання. Це було ще в 60-х роках. Я тоді там жив.
За професією я провідний спеціаліст зі зварювання в Інституті Патона, працював ще в Інституті кібернетики. У ті часи Київ був центром світової кібернетики. Багато людей, пов’язаних із цією спеціальністю, навчалися в мене. Мене як інтелектуала тягне до схожих людей.
15 років я прожив на Олімпійській, потім переїхав до Голосіївського парку, де жив ще років 30, а зараз живу тут, біля палацу «Україна».
Пан Микола: А я освітянин, весь час був в освіті. Закінчив філологічний факультет, працював у школі, викладав у Київській області. За фахом я вчитель російської мови та літератури.
Ще тривалий час був інспектором шкіл. Перевіряв заклади, сидів на уроках — весь комплекс питань, пов’язаних з організацією, змістом та результатами навчального процесу. Зараз живу в Печерському районі. Коли (під час війни. — Ред.).не ходив транспорт, було трошки складніше, рідко сюди приходив. Війна є війна — вибухи, страшно, знаєте.
Пан Володимир: Не так страшно, як сумно. Така столиця і війна… Сюди приїздили люди зі всього світу. І тут ні з того ні із сього вирішили…
Пан Микола: Коли все почалося, було трохи складно з продуктами. Але потім усе стабілізувалося.
Пан Володимир: Ну от солі немає, а цукор є.
Пан Микола: За що я люблю Київ? Ну я тут живу із 67-го року. Після армії вступив до університету Шевченка. Після цього працював в області, але згодом повернувся в Київ. Якби не любив, то не жив би тут. Щось притягувало нас, примагнічувало сюди завжди.
Пан Володимир: Ми любимо місто за те, що ми справжні громадяни планети. Київ — це рідний дім.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали
Авторка: | Інтерв'юерка та транскрибаторка: |
Саша Власюк | Богдана Горбань |
Коректорка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Христина Кулаковська |