«Я переїхав до Києва з Вінниці, щоб вступати в Інститут культури на спеціальність «Менеджер комп’ютерних технологій, документознавець». Мене зачепило в назві словосполучення «комп’ютерні технології», яких зрештою майже не було — викладали суцільне документознавство. За два роки мені стало нецікаво, я кинув і перевступив на «фотографа-рекламіста» завдяки своєму друг. Він почав раніше вчитись і захопив мене любов’ю до фотографії. До цього фотографія в моєму житті асоціювалась зі старими камерами дідуся, який підробляв, знімаючи важливі події в селі. Мій тато родом із Вінниці, мама — з Умані.
На початку 2000-х, коли переїхав до Києва, він почався для мене зі зйомної кімнати на Дружби народів, де я жив у квартирі невідомої бабуськи рік, а потім переїхав у гуртожиток. Київ був такий самий, як зараз. Нічого практично не змінилось, окрім точки збору — раніше всі тусувались на Майдані, а не на Рейтарській. Місто було більш туристичне, всі виходили в центр на променад. Репери тоді як танцювали брейк біля метро Хрещатик, так і танцюють його до сих пір.
Сьогодні я живу між метро Сирець і Дорогожичі. Люблю район за зелену зону і місцевих — старий робочий контингент — люди, яких не зустрінеш у нових ЖК.
Мені подобається спостерігати за цим життям — подобається контраст. У нових ЖК все рафіновано, всі дуже модні, виховані, ввічливі, скло сюди, органіку сюди, пластик сюди. Прибираєш за собачкою, катаєшся на чистій гойдалці зі своїм кіндером і переміщаєшся по визначених точках: дім-робота-ТЦ-дім. Мені ж зазвичай затишно там, де людям не дуже затишно, як казав Гронський, «у місцях, у яких немає визначення». Лінія розмежування, в якій ти наче в місті і не в місті. Коли виходиш за межі «Комфорт Тауну», а за шлагбаумом зовсім інший світ. Я люблю спостерігати за різним — це просто інша сторона життя. Новий ЖК і старий Сирець — це як красива дівчина і алкоголік. Дівчина може бути красивою зовні, а порожньою зсередини. Так і «алкаш» — він зовні смердить і виглядає неохайно, а поговориш із ним — надзвичайно цікава людина.
Київ, на мою думку, сам не визначився, який він.
Люди при владі міста не мають розвиненого візуального смаку — вони заробляють гроші. Все про бізнес. Невигідно робити красиво і затишно, треба зробити мурашник, щоб продати більше і заселити туди тонну людей.
Якби до мене звернулись із замовленням зробити фотолистівки про Київ, я би не знімав ботанічний сад чи церкви, оперний театр. Я би пішов на Сирець і знімав би контраст світів. У Британії якийсь фотограф їздив навколо географічної межі Лондона і знімав місцевих. Я би робив так само. Справжнє життя — воно не тільки в центрі, це і Житній ринок, і водойми, і ЖК. Створив би листівку, де гей-пара цілується на фоні пам’ятника Кобзаря — елемент минулого і сучасного. Така собі лавсторі.
Рік тому я зробив фотопроєкт «50 гривень» — запрошував людей на зйомку через оголошення на стовпах і платив їм за портрет 50 гривень.
До мене приходили «люди на межі». Якщо вони зроблять крок вперед, буде якийсь рух у житті, і вони підуть далі. Крок назад — і завтра-післязавтра вони вже на дні. Приходила жінка, яка має чоловіка-алкоголіка і коханця-алкоголіка. І вона за обома доглядає, з обома ночує по черзі. Була ще дівчина, яка збирає гроші на мультиварку для мами і тому прийшла заробити 50 гривень. При цьому вона живе у чистій звичайній квартирі. Всі герої проєкту потребували грошей на різні потреби, але між тим вони всі вони були справжніми і щирими.
Моя портретна майстерня вже два роки як знаходиться на вулиці Рейтарська — це і збіг обставин, і свідомий вибір. Для людей піти на фотосесію — це подія зі знаком «святкова», бо вони фотографуються дуже рідко — раз на рік. Це не за молоком вийти в магазин. Це подія, в якій ти береш кохану людину, дітей, собаку, записуєшся до перукаря, чепуришся і приділяєш пів вихідного дня. Після зйомки тобі захочеться прогулятись і випити кави, це виходить як цілий ритуал. Кому ж зручно їхати на Дарницький вагоноремонтний завод, заходити через прохідну і непривітного охоронця в холодне приміщення? І мені теж приємно їхати на роботу не на промзону ДВРЗ, а в центр.
Київ мені подобається своєю акваторією, з якою пов’язано багато водних активностей.
У теплий час я постійно займаюсь вейкбордом, відпочиваю біля води. Поряд із Дніпром вистачає місця для всього — розваг і відпочинку. Я не люблю пити каву, чай, ходити по закладах, тому всі мої вихідні проходять не в місті — краще я поїду в ліс.
Всі кажуть, що мурашник — це Токіо, Бангкок. А для мене Київ вже занадто великий мурашник. Можливо, я старішаю. З роками планую переїхати за місто, робити вино, хліб і вирощувати помідори.
Мрію, коли до мене прийде олігарх із мізками, закоханий у Київ, і скаже: «Рома, давай викупимо фасадні квартири на Андріївському і зробимо красиву вулицю».
Я би перелаштував на першому поверсі всі квартири на однакові однофасадні з гарним освітленням і великими вікнами. Посадив би туди всіх майстрів-ремісників, художників, митців, гончарів, музикантів і дизайнерів, концерт-стори. Щоб ми мали свою автентичну точку культурного розвитку, де можна зайти і купити глечик, зробити собі портрет, зайти в кондитерську. Щоб було поряд там фотоательє Кулаковської і Пашковського, наприклад. Сараханова. Можливо, щось схоже вже є на Воздвиженці, але, як на мене, там забагато комерційного — тут лакшері бутік, там лакшері супербутік, там — всі заклади Борисова. Андріївський має вже давно відійти від своєї старої концепції 90-х, де іноземець приїжджає, щоб купити якусь шароварщину і з’їсти борщ. Нам достатньо копіювати старбакси, хочеться мати свою точку. Берлін, Стамбул має, а вся Східна Європа ще досі живе, як Дикий Захід».
Роман Пашковський, фотограф
Comments