«Я з Кропивницького, переїхав у 12 повних годіков. Батьки вирішили, що треба переїжджати з Кропивницького, щоб було більше перспектив, бо там нічого не відбувалось. У мене було класне дитинство, я виріс у повній любові, у повній родині, мама, тато, бабусі, дідусі з двох сторін. До Києва був не готовий. Тут було набагато жорсткіше, ніж у моєму тепличному маленькому місті, де всі тебе знають, всі дружать, хороший клас, а тут виявляється, коли ти високий, із довгим волоссям і намагаєшся комунікувати, розбиратися, то це – слабкість. А що треба робити з незрозумілим і слабким? Цькувати. Зараз мені іноді не хочеться снідати, це залишилось із часів, коли я так не хотів у школу, що мене нудило від страху.
Мій зріст 201 см, займаюся спортом, і, знаючи, що я великий, ніколи не застосовую силу, бо може бути біда. У школі, власне, довелось один раз дати прочухана, що одразу розв’язало всі проблеми.
Київ для мене був дивним, він був дуже швидким. Я з самого початку живу на Оболоні. Живу у дуже затишному місці, недалеко від парку Наталка, і це, мабуть, одна з тих причин, чому я досі тут.
Якби жив не біля парку, не біля води, то мене, певне, давно вже в Києві не було б. У мене такі доволі контраверсійні стосунки з містом.
Коли я приїжджаю до Львова чи до того ж самого Кропивницького, відчуваю себе начебто під спідами, що я вдвічі швидший за всіх інших.
Київ дуже жорсткий у темпі. Знаєте, найкращий приклад, мабуть, з автомобілями. Є таке поняття як потік: коли всі їдуть не як закон писаний 60 км, а як їде потік, а якщо ти починаєш їхати по правилах, то найменше, що з тобою може трапитися – засигналять, хтось тобі приїде в бампер. Оце в принципі і з Києвом. Ти або приймаєш його правила гри і валиш на максимальних швидкостях, вчишся не доводити себе до стану, коли це занадто швидко, і відновлюватися, або ти постійно не знаходиш собі місця, захоплюючись цим темпом, згораєш до біса в постійному режимі фенікса. Три місяці робиш, три місяці згораєш. На щастя, я останні два роки намацав темп, у якому тримаю швидкість, але при цьому я її контролюю, а не контекст контролює мене.
Моє усвідомлення себе як громадянина України почалося від страху та травми. На мене дуже вплинув Майдан і війна, бо я тоді чітко усвідомив усю історію із загрозою і небезпекою, і чому так важливо тепер говорити, що в Україні відбувається війна, що є тимчасова окупація Криму, Луганської та Донецької областей, і чому так важливо не співпрацювати з ворогом. Я на Майдан прийшов хіпстером, який нічого не знав. Мій досвід на революції передбачав тягання не тільки снігу і канапок, а ще й поранених тіл, моя мама евакуювалася з палаючих Профспілок, бо вона була медиком під час революції. Ми – родина із Кропивницького, до Майдану для нас Бандера та патріотичні речі були такі ж далекі, як і якісь інші речі з Росії.
Коли закінчився Майдан, я був морально побитий, виснажився. Я був російськомовний. Перейшов на українську, коли почав волонтерити в організації «Захист Патріотів» Уляни та Марка Супрунів, бо вони просто мене не розуміли. Це був перший випадок у моєму житті, коли українськомовна людина в Україні не розуміє російської.
У якийсь момент свого життя мені захотілося створити навколо себе спільноту – я мав потребу бути рівним серед рівних.
Коли ти обираєш свідомо помічати несправедливість і боротися з нею, то ти стаєш доволі самотнім у цьому почутті несправедливості. У тебе є така сама купка міських божевільних, і всі ходять на ті ж самі суди чи акції, а решта людей живе у своєму паралельному житті й комфорті, в чому я їх абсолютно не засуджую. Чим більше людей включено в дискусію, тим цей потік жесті більше розподіляється і, відповідно, не такі великі качелі. Я зрозумів це у момент самотності і від почуття самотності, яку я намагався спочатку затикати волонтерськими активностями. Я пішов в УКУ вчитися на управління неприбутковими організаціями і вирішив створити «Радіо Поділ» – незалежну українськомовну спільноту подкастів, яка розповідає про розвиток громадянського суспільства, «порядного підприємництва», практичну культуру та технології. Це не медіа, це спільнота плюс подкастярня. Для мене це простір перетину, де створюється наратив, який об'єднує певну групу людей за цінностями, за духом часу.
Ми говоримо без потреби переконати і вести за собою. Ми створюємо репліку, яка за правилами повільного медіа спрямована на очікування відповіді, репліки навзаєм і будування діалогу. Спільнота дозволяє мені бути собою, тому що ти перебуваєш серед рівних між собою і дозволяєш собі право на помилку, право сказати так, як ти думаєш, а не так, як правильно. Це стан, у якому ти можеш діяти продуктивно заради спільного блага, але насамперед і для себе. Це називається здоровим егоїзмом у тій логіці, що ми можемо повноцінно служити іншим і робити щось спільне і корисне, тільки коли ми закриваємо свої потреби повністю.
Мене втомлює часом, що кожен день в Україні – це боротьба. Мені важко так працювати, тому що хочу займатися дуже високопарними речами типу саунд-дизайну своїх подкастів, але ні.
Для мене комфортне життя буде можливе, тільки коли широко в суспільстві воно буде доволі комфортним, коли в суспільстві будуть побудовані процеси.
Я не професійний мітингар, моя мрія – жити можливістю прокидатися, коли мені потрібно, не знати, де лежить мій телефон, і не переживати, що когось там поб’ють чи щось інше, мати повільний сніданок, який потроху перетікає в обід, мати хорошу розмову. Я розумію, що це як вибір, який я зробив тоді в першу ніч Майдану, що хтось вирішив забрати в мене свободу. Воно так і зачепилось. Якщо ти фоловиш контекст, якщо ти читаєш новини, стежиш за всім, ти починаєш бачити великий потік несправедливості, і в тебе є два варіанти: або просто мовчки згорати в цьому всьому, або пробувати щось робити.
Зміни не досягаються через протестні акції, вони досягаються через державну політику, по суті кожна акція, кожен протест – це захист, тому що на нас знову нападають. Якщо ти їх не будеш робити, особи на державних посадах будуть тебе намагатися скручувати і потроху перетворювати на Росію чи Білорусь. Державні службовці мають не боятися громадян, вони мають виконувати Конституцію України і закони України та забезпечувати повний простір прав і свобод та обов’язків. Коли я бачу якусь несправедливість, я намагаюся захистити права та мої обов’язки. Справедливість – це набір правил, які ми всі свідомо приймаємо і дотримуємось. Зараз мій проєкт «Радіо Поділ» – мій спосіб створювати в довгостроковій перспективі сприятливі умови, щоб формувалася спільнота, в якій якраз є механізми та ресурси для дотримання справедливості.
Мені дуже не хочеться просто одного дня прокинутися і зрозуміти, що «все не робе». Реалізуватися мені було б набагато легше за кордоном.
У кожного нєвротіка є ескапічна мрія, от моя ескапічна мрія – це будинок у лісі, своя майстерня по дереву та вівчарка.
Я великий адепт культури мейкерства. Коли треба пофарбувати поїзд і відправити його в Маріуполь – це відпочинок для мене. ГогольTrain — це прекрасна історія. Треба на Космос-таборі зробити техно-сцену, яка працює на сонячних панелях, і відвезти кудись за місто, зібрати — добрий день, це я. Треба радіо підняти, яке має працювати, — я готовий. Коли я роблю такі речі руками, дуже відпочиваю. Так само мені цінні повільні розмови, коли ти збираєшся з якимись людьми, яких ти дуже цінуєш, і просто говориш. Коли маю вільний час, я катаюсь на велосипеді, маю довгі прогулянки, спорт. У мене немає собак, але я часто гуляю в парку Наталка і знаю розклад вигулу всіх собак. Коли тепло, ходжу зранку пити каву і залипати на собак.
Я зараз стою навпроти Гостинного двору, що для мене став символом усіх змін, які відбуваються з містом. Завдяки Майдану його вдалося зберегти від повної руйнації і все ще є можливість зробити добре.
Мрію з Гостинного двору якимось чином зробити простір для громади.
Моя ідеальна картинка світу – де вдень тут бабуськи вишивають і плетуть гачком, а ввечері люди збираються на концерти. Потрібна обов’язкова долученість бізнесу, бо відновити його коштує неймовірну кількість грошей і без великого бізнесу це неможливо. У такому місці мають бути представлені інтереси громади, як модель Urban Space 500 або “Промприлад” в Івано-Франківську, який робить Юрко Филюк».
Павло Бондаренко, співзасновник «Радіо Поділ»