top of page

Саша, вчителька української мови




Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Життя Саші Савченко круто змінилося у 2014 році, коли її рідний Донецьк окупували. Ці події наша героїня застала в Києві і залишилася тут. Яке воно, місто, котре стало домом, чи можна полюбити Київ практично з першого погляду та чого вчать сучасні школярі — про це наша неквапна розмова під час прогулянки тривалістю з каву.




КИЇВ — ДІМ


Я дуже люблю Київ і вважаю його домом. Це одна з констант, які з'явилися в моєму житті. Раніше в Києві мене не було відчуття дому через те, що я вимушено тікала від війни з Донецька. Тоді я подумала: окей, отже, в моєму житті історія з домом, тим самим житлом, одними й тими ж предметами побуту, рутиною і стінами, точкою на мапі, куди звідусіль можна повертатися, — не про мене. Я як перекотиполе, побутових речей намагаюся мати небагато, щоб не тягати нічого з собою… Взагалі степ через свою природу, через духів, для мене — найближчий, найдорожчий, Дике поле. Але з 24 лютого це відчуття змінилося. Було прямо якесь тваринне «ррр!»: а от Київ точно не кину, не віддам. І це не лише про боротьбу чи підтримку військових, а й про мою діяльність у місті. Я приміряла на себе життя, наприклад, в Ужгороді чи десь біля моря — була фантазія кілька місяців пожити, може, в Одесі, — але через людей і мою освітню, книжкову діяльність все складається тут.


У Донецьку, навчаючись на українській філології, я була в доволі андеграундній тусовці. Це дуже штучна ситуація: ми приходимо в університет і тільки на факультеті можемо говорити українською, решта часу — лише з тими, хто також перейшов, а переважно російською. Ми створили український розмовний клуб, аби була нагода збиратися всім тим, хто хоче говорити українською, але не може. Бо ти точно дивак, якщо звертаєшся в магазині українською, весь час ловиш на собі погляди. Ніби якщо ти починаєш говорити українською — на тебе світить прожектор.



Тоді ширилися всі ці English speaking club, Spanish speaking club, і відповідно ми такі: окей — Ukrainian speaking club. Так ми створили клуб, у який люди навіть із передмість приїжджали на події. До нас приходили у вишиванках, ніби: а ми не знаємо, де ще можна, а тут, здається, можна, проявити свою українськість.


Я досі дуже дивуюся і досі не маю для себе пояснення того факту, що в моєму паспорті прописка «Донецьк, Україна», а у моєї мами «Донецьк, Росія». Я всюди її позначаю заповнюючи документи, перетинаючи кордони. Це мій дім, де я жила з трьох років і виросла, де ховала котів і птахів, де до мене приходили друзі і кричали під вікнами: Саааша, виходь на вулицю (бо тоді ще не було телефонів). Це ніби цвяшок на мапі. А в паралельній реальності це Росія. Я з недавніх пір у цьому подиві живу.


У 2015 році я приїхала в Донецьк і їхала в маршрутці (всі ці 8 років я приїздила на зимові канікули до мами), у старій засмальцьованій маршрутці, де нема чистого місця, висять іконки, прапорець ДНР і вимпел футбольного клубу «Шахтар», який український теж, але донецькі вважають його своїм. І ця донецька ідентифікація насправді стала абстрактною: вона конкретна для тих, хто залишився, і якась інакша для тих, хто поїхав. От я виклала відео з тієї маршрутки, яка кудись везла мене за рублі — я розрахувалася гривнями, бо не мала рублів, так ще можна було, — і запитала в Instagram і у себе: якщо ми з мамою маємо дві різні адреси для одного і того ж дому, то чи є точка, де ми взагалі перестрінемося? І ця війна відповідає мені, що нема такої точки. Тому я ніколи туди не повернусь, бо міста, яке було моїм, більше нема.



ШКОЛА: КЛАСИЧНА Й АЛЬТЕРНАТИВНА


У школі я почала працювати у 2012 році, в загальноосвітній школі в Донецьку. Тоді там не існувало майданчиків з альтернативною освітою, але було кілька людей, з якими ми роздумували про те, якою би побудували нашу школу. Серед них учитель історії, котрий загинув в Іловайську, і я потім мала відчуття, що будувати цю нову школу в Донецьку нема з ким. Тут, у Києві, через те, що людей більше, запит на альтернативні чи просто приватні школи, нехай навіть із академічним ухилом, суттєво вищий.



Коли у 2014 році я опинилася тут, моя трудова книжка залишилася в Донецьку, а це складно, бо коли ти працюєш в загальноосвітній школі і тебе звільняють, ти втрачаєш категорію, є якісь мутки з навантаженням — ти не можеш брати більше уроків, доки не досягнув тієї чи тієї категорії. І треба було би йти в якийсь центр зайнятості… Вчителька з Донецька, осінь 2014-го — я уявляю собі, що я така: «здраствуйтє», приходжу зі своєю трудовою. Точно не хотіла цього, але розуміла, що в школі маю опинитися, тож написала CV і потрапила в дуже маленький освітній проєкт — школу на Осокорках, у садах (серед приватної забудови між Дніпром і висотною частиною мікрорайону — ЖК).


Тоді почався період експериментів. Я мала досвід державної школи, де ти працюєш за програмою, за дуже чіткою формулою, якою всі в системі пов’язані, й ухилитися не маєш права, щоб жодна дитина не загубила якогось елемента з програми (вони називаються компетенціями). А в Києві я зрозуміла, що неформальна альтернативна освіта — це значно цікавіше. Потім було ще кілька різних шкіл, водночас дуже схожих, але й відмінних. І хоча ми йдемо за програмою, та з нею все ок, бо Нова українська школа передбачає, що вчителі можуть створювати авторські програми на основі якихось базових знань і компетенцій, які мають отримати діти. Плюс інклюзивність і тенденція боротьби з дискримінацією — це прогресивні кроки НУШ.


Зараз із онлайном дещо складніше, бо навчальний простір перемістився додому і немає перемикання режимів школа — дім. Крім того, слабший контакт і менша мотивація бути включеними у навчальний процес, я скучаю за можливістю бачити дітей і взаємодіяти з ними наживо. Та й культури спілкування онлайн не було, ми просто завантажили Zoom і щось пробуємо, створюємо на ходу.



Сучасні діти вчаться гуглити, більше працюють із медіа. Вони не читають книжок і не будуть, так, це дуже сумно, але факт. Поки є TikTok, читати великі тексти будуть лише ті, хто справді любить читати, і такі діти є, але це не більшість. Є діти, які не відвідують уроки природознавства, хімії, фізики, географії, але знають, що відбувається у світі, просто дивлячись ролики на YouTube.


Школа насправді все одно відстає від усього того, що несеться у дітей в мережі. Вони просто приходять і рефлексують. «Що мені робити з цим, що ти мені, вчителю, навалюєш?» — запитує себе дитина дванадцяти років. І коли вона собі чесно відповідає, то виявляється, що оцінка досі має значення для вчителя і для батьків, але не для неї.


Загалом нинішні діти значно обережніші з формулюваннями. Я не беру до уваги етапи чи певний вік, коли вони кричать щось неадекватне. Викладаю десятий рік і вже знаю, що якщо у сьомому класі хтось поводиться дивно, то це такий період і треба почекати, запасаюся терпінням і відзначаю: «окей, чувак, поговоримо з тобою в дев’ятому». Бо вони не просто так різкі й необережні, насправді у них світ у цей момент перевертається, авторитети злітають, і вони пробують пробити, проламати межі. Вони значно більше цікавляться психологією та фізіологією, ніж ми свого часу, і це змінює і нас, учителів. Школа повільно змінюється, тільки маленькі альтернативні проєкти здатні швидко адаптуватися.



МІСТО, ЯКЕ ДАЄ ГОЛОС


У Києві я опинилася випадково. Стрімко закохалася у хлопця влітку 2014-го. Пам'ятаю ці гойдалки від щастя перебування разом до трагедії, що все летить у прірву, новини щодня дедалі гірші, і що далі, то менше уявляю, коли повернуся в Донецьк.



Але він врахував, що я ніколи аж так не хотіла у Києві жити, і зробив усе, щоб я дуже швидко полюбила місто. Він показував мені свій Київ, і це було чудовим відкриттям.


Я стояла на даху будинку на Червоному хуторі і дивилася звідти на ліс (не знаю, за яких умов я би ще раз опинилася там). Ми гуляли в маленьких парках, куди треба залазити через шпарини в парканах. Чи ботсад Гришка. Живучи в Донецьку, уявляєш, що Київ — це велике шумне місто, бо коли приїздиш, то бачиш вокзал, Хрещатик, якісь банальні маршрути, а тут опиняєшся в реальності ботсаду Гришка, де зупиняється весь цей шум, уся ця біганина, і це досі Київ. Були озера. Несподівано: лівий берег і велосипедні прогулянки — так місто зовсім інакше сприймається, жвавіше. Були мости. І, звісно ж, фестивалі. Фестивальний Київ — це місто, яке мене захопило: осінь — «Молодість», кінець березня — Docudays, а влітку Одеса і щось мандрівне.


Потім наші стосунки з цим київським хлопцем різко обірвалися, і, гадаю, так закінчився етап спілкування з людьми, до якого я звикла ще в Донецьку, коли могла відморозитись при найперших труднощах, уникати близьких складних стосунків. Пам’ятаю, рефлексуючи, думала: «блін, але яка ж у мене легкість була в Донецьку!», а з Києвом почалися серйозні й не завжди приємні розмови з собою та з іншими. Вже тут я сформулювала для себе, що означає бути відповідальними, через громадську діяльність і низові ініціативи. В Донецьку це були набагато менші бульбашки в певних осередках, а тут вони значно більші, бо великий потік активних людей із різних міст.



Нещодавно розмовляли з друзями, які поки не живуть у Києві. Вони всі навчалися чи отримали досвід роботи десь у Європі і зараз так чи інакше вбачають, що їхні знання та досвід потрібно використати тут. Але не просто тому, що в Україні вони будуть корисними, а й тому, що саме тут твій голос проявляється, має значення.


Для мене життя в Києві теж про те, що тут у мене з'явився певний авторитет і голос у деяких питаннях. Цей голос проявляється завдяки певним контактам, зв’язкам, моїй освітній діяльності. Бачу що я ніби не змінююсь — досі та сама мала, не суперкласна чи професійна, все ще багато експериментую, але з’являються якісь зовнішні заохочення, мене запрошують у проєкти, потрапляю в експертні ради чи на події, де мої пропозиції можуть на щось впливати. У Донецьку я цього не відчувала, там був просто твій голос серед великого ніщо, а в Києві проявилося. Звісно, визнаю, тут я виросла як професіонал, але різниця є і через культуру міста.



ВІЙНА І ВЕСНА


25 лютого виїхала в Ужгород, прожила там усю весну і на початку літа повернулася в Київ. Я викладала уроки і волонтерила онлайн: ми швидко скооперувалися з друзями-волонтерами штабу «Зграя», і я на відстані втілювала «Добросусідську доставку» — шукала ліки, памперси, хліб і віртуально блукала по Києву разом із хлопцем, котрий на велосипеді возив цю допомогу, необхідну стареньким, дітям і мамам.


І от весна в Ужгороді — вона якась м’яка: там не дотримуються комендантської години, там відкриті заклади, там красиво навесні (Ужгород неймовірно красивий шаленець, який у квітні починає: «а я, щяс я!» і нестримно квітне), і сакури — це не єдине, це стереотип, там дуже багато всього цвіте, якісь неймовірні квіти, там можна їсти ківі просто з куща, там є їстівні каштани (це ще і про близькість до Європи — закарпатці привозять із собою європейські традиції).


А в Донецькому регіоні дерева мають бути корисні: абрикоси, вишні, черешні, яблука, щоб потім зварити компот і закрити варення. Восени 2014-го, коли зрозуміла, що не повертаюся в Донецьк, із якого похапцем виїжджала з маленьким наплічником, мама передала мені сумку з найнеобхіднішими речами та баночкою абрикосового варення. От у Любов Якимчук є «Абрикоси Донбасу», і це чиста правда, ще до 2012 року ми цю тему якось розганяли. Живучи в Донецьку, жартували, що ідучи містом влітку не будеш голодним завдяки абрикосам у кожному дворі. У мене є намисто з місцевих абрикосових кісточок, вкритих лаком. Абрикоси для нас багато значили, і коли потім почали з’являтися книжки на основі цих сентиментів, то я цілком їх поділяла, вони у мене досі є. Абрикоси Донбасу.


І в Ужгороді, й у Києві можна собі дозволити дерева суто для краси. У мене сад під домом, він для краси, я туди виходжу, щоби пройтися ним чи посидіти.



Краса дерев тоді навесні мене переконала, що треба не перечікувати життя, а жити, просто життя наше тепер — під час війни. У моїй реальності рослини мають значення, і я тішуся декоративності Києва та люблю київські дерева.


Нещодавно у ботсаду Гришка відкрилася алея імені Семена Обломея, це мій приятель, дуже юний і талановитий хлопець, який загинув у Сєверодонецьку, коли виводив свій підрозділ, і от він вирощував гінкго у ботсаду. І я почала вирощувати гінкго на його честь. Тож Київ для мене — місто гінкго, каштанів, лип і шовковиць.



УЛЮБЛЕНІ МІСЦЯ


Люблю дивитися на місто трошечки згори. Коли, їдучи в метро, виїжджаєш на поверхню на станції «Дніпро». Або коли ввечері їдеш у заторі та спостерігаєш машин червоні вогники…


Я жила на Політеху на 17-му поверсі, і там був неймовірний висотний огляд Києва. Ностальгую за тією квартирою, куди ніколи більше не повернуся. У мене досі в телефоні на заставці фото звідти — панорама міста крізь вікна, заклеєні скотчем.


Я не шукаю нових місць. Навпаки, є ті, за які хочеться втриматися: закриті бари друзів, старі парки, фастфуд на Бесарабці, кав’ярні Mates, «Без дверей», Anthracite Coffee на Цитадельній, Поділ і заклади на Подолі. Кінотеатри, особливо фестивальні локації: «Київ», «Будинок кіно», «Кінопанорама», «Жовтень».


Ще важливі точки — квартира моїх друзів на Січових Стрільців і моя теперішня квартира на Печерську, де роблю шабати для друзів і ходжу на тіндер-побачення неподалік від Старої Печерської фортеці (до комплексу належать будівлі Мистецького Арсеналу, залишки брам, редутів і бастіонів довкола лаври — ЖК) за маршрутом аудіопрогулянки «Маріо гуляє по Цитаделі».


Русанівка — це взагалі сердечко 💛


І Дніпро, я готова жити тільки в місті, де є ріка.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка, інтерв'юерка, транскрибаторка:

Олександра Власюк

Редакторка:

Анна Пастушина

Фотографиня та дизайнерка мапи:

Олександра Онопрієнко


コメント


bottom of page