Слава Балбек, архітектор





«Я почав подорожувати Києвом, коли ще ходив у перший клас. Жив на Нивках, а навчався на Пилипа Орлика в 51-й школі, потім вона стала ліцеєм міжнародних відносин, із якого мене успішно вигнали в 9 класі. Я погано вчився тоді. Був хорошим, але погано вчився. Ми з сестрою на Нивках сідали на метрошечку і їхали до Хрещатика, йшли до середнього виходу, піднімалися по Городецького. Там є великий дитячий майданчик, будинок з химерами. Це дев'ять років everyday routine. Тоді Київ для мене був розділений на Нивки і Липки, виріс на Липках, жив на Нивках. А враховуючи те, що моя бабуся була лікарем-педіатром і чергувала всю п'ятницю і всю суботу, велика частина школи тусила у нас у гостях у приватному будинку, напевно, до 9 класу. Якраз усе свідоме дитинство проходило на Нивках: гаражі, підвали, бійки з бомжами, класика, загалом.


Я не розумів тоді, чому нас намагаються розділити, не розумів класовість — чому круто жити на Липках і чому не круто жити на Нивках. Ми якось там всі заміксувалися і були дуже дружними. На Нивках існувала своя country life, парки, я з собаками жив, ріс, гуляв, катався на лижах. Я був боксером, тому зі мною дружили.


Був єдиний у компанії, кому дозволяли не курити. Спортсменів поважали.

Мені дуже подобається район Нивок. Там живе сестра з сім'єю, і я кожен закуток знаю: всі вулиці, перехрестя, приватний сектор. Гончарова, 20 — мій будинок, де раніше було дві п'ятиповерхівки. Ми ходили грати у футбол з однієї п'ятиповерхівки на іншу. У нас була умовна лінія — вулиця Щербакова, за нею — інша територія. Ми ходили битися районами. Враховуючи те, що на іншій лінії не було особливо забудов, ми завжди вигравали — нас було більше. А коли потрапляли в район Святошино, було дуже тяжко. Пам'ятаю, ми захопили підвал дев'ятиповерхівки, підключилися до живлення будівлі, десь поцупили столи, десь знайшли тенісний стіл і тусувалися. Я недавно навіть робив рейтинг усіх витівок, які ми робили в дитинстві. Потрібно це якось відновити, може, зробити сайт або додаток для дітей-міленіалів, щоб вони розуміли «що таке дитинство».


У студентстві я ходив танцювати в «Сейф». У мене було завжди 15 гривень: 5 гривень на колу і 10 на таксі на Нивки. Я приходив саме потанцювати. Я знав усіх охоронців та офіціантів. Всі знали, що я не розкидаюся грошима, а пів ночі танцюю і потім їду назад додому. Іноді я пішаком доходив від Льва Толстого до Нивок, це було важкувато після цілої ночі танців. Зараз я переважно денний птах, вдень мені цікаво займатися своїми проєктами.


Зараз Київ — суперкруте місто, турбодинамічне. Я про це всім розповідаю і продовжую радіти щодня, тому що кількість місць, які зараз з'являються, запускаються, оновлюються, — за нею просто неможливо встежити.

Якщо говорити про ту оболонку, в якій я перебуваю, то це рух у геометричній прогресії: вгору, вперед. Я більше за прогресивний розвиток молоді, ось цей розвиток семимильними стрибками біжить вгору: малий бізнес, кафешки, фермочки... У Києві у мене, по-перше, магніт, по-друге, тут найбільший фізичний слід того, що я зробив. По суті, для мене весь Київ — великий будинок, тому що скрізь знайду знайомого, зайду в заклад, який мені близький по духу, там я знаю офіціантів. Село, добре для мене село. У мене немає місця, що ось це моє улюблене, а це неулюблене. У мене скрізь спогади. У кожному місці, де я в Києві перебуваю, завжди знайду точку своєї пам'яті.





Ми рік тому відкрили маленьку місцину на околиці Подолу. Я топлю за Поділ, тому що він класний, чесний, трушний, справжній... Я вважаю, що це найпрогресивніший район, який настільки самодостатній, що він завжди виживе. Він мені дуже подобається, тому що він відокремлений, він нижче, він у своєму контурі.


Це той район, який може прийняти тебе будь-яким: в піджаку, в шортах, безпритульним, п'яним, і це нормально, тому що це Поділ.

Мені не подобається формулювання «я розвиваю Поділ». Його розвивають люди, які цим усім користуються, а не я. Я створюю можливість, я — інструмент, а дія — наші гості в «Дилетанті». Вони розвивають, вони обирають: приїхати чи не приїхати. Ми запускаємо наступне місце на Печерську на Іоанна Павла. Це спальний Печерськ.


​​Мені також здається, що лівий берег недооцінений на сто відсотків. Та сама Троєщина. Це як спальний Печерськ, тільки вдесятеро більший. Зараз тенденція рестораторів — шукати новобудови в районах як Виноградар, Троєщина і так далі, і там уже акуратно створювати безпретензійні місця. Не потрібно намагатися на Бессарабці побудувати ще одну Бессарабку в кожному квадратному сантиметрі, де вже немає ні повітря, ні води, ні електрики, щоб відкрити ще одне місце й одразу ж закрити. Починається джентрифікація — реконструкція окремих міських кварталів, цікавих з історичної точки зору або які мають екологічні переваги.


На сьогодні у мене дуже загострена толерантність до творчих процесів. У мене немає толерантності до забудовників, які порушують закони. А ось до творчого початку, навіть якщо це виконроб, — є. Чим ідеї або фантазії виконроба, який фарбує будівлю в колір неба на Лук'янівці або вибирає найяскравіші кольори, чим його думка сильніша, ніж моя або когось із провідних світових архітекторів? У кожної людини є зерно фантазії, якщо воно увімкнулося, його потрібно поважати. Я можу радити, але до цих порад можна не прислухатися. Мені краще своїм прикладом показати, як би я зробив, і просто відійти убік і сказати, мовляв, якщо вам цікаво — скористайтеся.


У нас такий принцип у майстерні: якщо тобі не подобається — запропонуй краще, якщо ти не можеш запропонувати краще — сиди і мовчи.

Я ніяк не можу вплинути на забудову міста. У нас є програма, яку ми пишемо вже другий рік. Програма буде пропонувати рішення, як зробити довкілля універсальним, щоб воно не була критичне для всіх, щоб не було такого, що комусь шалено подобається, а хтось ненавидить. Як зробити так, щоб воно було нейтрально-хорошим. Ми намагаємося знайти підхід. Коли будемо готові — покажемо, всім розповімо, як би ми це бачили, запропонуємо і подивимося. Я з цією програмою намагався подаватися в Стенфорд, не вийшло, і вирішив писати самостійно. Ми хочемо створити для всіх умови, які працюють одночасно і для забудовника, і для влади. Тобто двома словами: якщо ти хочеш щось десь побудувати, то використовуй ті правила, і тобі набагато легше буде пройти цей шлях. Що більше підконтрольної території ти упорядкуєш, то простіше тобі отримати дозвіл або дешевше все це побудувати. Що менше ти будеш навколо себе облаштовувати, то дорожче буде. Тут дуже багато підходів іще залежить від фінансів, юристів, тому це така довга історія. Потрібно зацікавити тих людей, хто фізично за це платить. Наприклад, у чому проблема з «Тарілкою»: вона в оренді у інвестора, який будує Ocean Plaza, його аргументи: «Хлопці, я плачу за те, що я її перероблю, я за свої гроші роблю її іншою, тому я зроблю так, як хочу. Які питання?». Потрібно зробити так, щоб це було дешевше, щоб йому було вигідніше на долар, на тисячу, на мільйон. У такому разі інвестору стане цікаво. Потрібно знаходити лазівки, які будуть вигідні й фінансово, і стратегічно. Неможливо просто красою та завзятістю домогтися «нового світу». Гроші роблять світ.


Якщо комусь не подобається Київ, я б запропонував їм зробити свій варіант на тему «як це все поліпшити», і тоді Київ одразу полюблять. Не так просто зробити все добре.

Простіше говорити, що тобі щось не подобається, і складніше пропонувати. Тому у мене одна порада або ж домашнє завдання: написати, як це все виправити.


Я люблю Сан-Франциско — це місто-відпочинок, тому що там все в розслабленому стані. Саме місто специфічне, але я його просто дуже добре знаю, і воно близьке мені по духу: ніхто ні про що не париться, ніхто нікуди не поспішає, багато різних районів. І знову ж таки, там дуже близький коннекшн до всіх природних цінностей: океан, ліс, гори... Що може бути краще? Природа для мене — поповнення енергії, якоїсь тихої енергії, а міське середовище – активна енергія, котра надихає на роботу. Природа надихає на спорт, лайфстайл... У Сан-Франо така комбінація: година їзди — і ти можеш опинитися на озері Тахо, через годину — в горах, через 30 хвилин — біля океану. Я дуже відчуваю енергетику природних явищ.


Я впевнений, що через 5 років усе буде українською мовою. У нас є категорія клієнтів, які розмовляють винятково українською мовою і принципово не говорять російською. І я підтягую свій скіл української мови. І мені подобається, що ми з ними розмовляємо тільки українською, це дуже круто. Ну а як інакше? Як змусити країну говорити своєю мовою? Тільки на законодавчому рівні. Це не питання хочеш/не хочеш. Якщо тебе оточуватиме все українською мовою і до іншого не буде доступу, ти автоматично рано чи пізно почнеш цим користуватися. Це ж не питання хвилини, дня, це план п'ятдесятиріччя. Люди до цього приходять не за мить, не через місяць після того, як приймають закон, а коли це все тебе оточує: українськомовні новини, фільми, кафе, сервіс. Ми проєкти всі подаємо українською мовою, мені це дуже подобається. Я рано чи пізно теж перейду, я в цьому впевнений на сто відсотків, тому що це крок до розвитку, а не навпаки».


Слава Балбек, архітектор, засновник Balbek Bureau, співвласник закладів «Дублер» та «Дилетант».




Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини