«Я виріс на Шулявці, на проспекті Перемоги. По дорозі від метро в бік Наргоспу є невеликий сквер, за яким стоїть 11-поверховий будинок — у ньому я жив із батьками з п'яти років. Мої батьки — інженери, вони познайомилися в КНУБА, де вчилися на першому наборі факультету автоматизації будівельного виробництва. Тато залишився в інституті й до останніх днів був деканом факультету, а мама і зараз працює інженером.
Пам'ятаю, що в дитинстві всі свої осінні та весняні канікули я проводив недалеко від колишнього Будинку піонерів — у будівлі навпроти, де працювала мама. Вона дозволяла мені стояти за кульманом і малювати баржі, які пропливали по Дніпру. Коли став трохи старшим і мене залишали на канікулах вдома самого, я сідав на підвіконня чи у крісло з книжкою, і в якому положенні батьки бачили мене вранці, в такому знаходили й увечері. Цілий день я читав, читав, читав…
Я навчався у школі №154. Ми гуляли в парку біля дитячої залізниці, в парку на Нивках (раніше він називався Комсомольським), де два озера, — ми бігали туди на фізкультуру і прогулювали там уроки.
Все моє дитинство минуло у трикутнику Шулявка — Нивки — Дорогожичі.
Тоді ці райони вважалися промисловими, ніколи не були «фешн», і оскільки я був ботаніком, то кілька разів там смачно відхоплював. Київ мені запам'ятався тоді своїми старими радянськими бетонними будівлями з 70-х, тими, що їх називають радянським модернізмом і хрущовками.
Який для мене візуальний образ Києва зараз? Дніпро, каштани і дивовижна мішанина стилів. Десь читав, що в Києві посадка дерев неправильна — з меншим кроком, ніж прийнято, тобто дерева посаджені близько один до одного, але мені це подобається, особливо коли вони формують своїми верхівками арки — виходять зелені вулиці. Мені взагалі Київ подобається.
І радянський модернізм зі своєю «Тарілкою» і бібліотекою Вернадського, і сталінки, і старі райони з хрущовками, і Олімпійський стадіон, і новий міст Кличка, і Дніпро з Трухановим островом, і Троя, і розбитий Поділ. Все це — мій Київ сьогодні.
Є, звісно, речі, які мене дратують, — маршрутки, вивіски, кіоски, машини на тротуарах і газонах, безконтрольна забудова — все, що перетворює місто на Шанхай 19-го століття.
І тут я згоден з архітектором Віктором Зотовим: сьогодні ми спостерігаємо в місті всі хвороби нашого суспільства. Те саме, що відбувається з будівлями й вулицями, відбувається і з державою, і з суспільством. На жаль, більшості киян не потрібні громадські простори і дитячі майданчики — їм потрібні парковки та щільна забудова. Якщо раніше їдеш із лівого берега на правий — бачиш зелені пагорби, то зараз там стирчать будівлі, як китайські вироби. Моя мама-інженер постійно погрожує, що в якийсь день усі ці будинки з'їдуть у Дніпро, тому що земля на цих пагорбах не призначена для будівництва. Але що в нашій країні для людей із грошима «не можна»?
Якщо теоретично могла б існувати така посада, як «арт-директор міста», я б спробував причесати весь наш хаос, а десь, навпаки, посилити його. Назад шляху вже немає, старий Київ ми не повернемо.
Настя (моя партнерка в spiilka design büro) вважає, що ми можемо в якийсь момент стати дуже модними, як ugly Balenciaga, і використовувати весь київський треш як тренд. Тому я б у кожному районі міста створив якусь нев*бічну будівлю, наприклад, гігантський будинок у формі кіоску від бюро Захи Хадід. І постарався б посміятися над нашими «особливостями». Продовжив би розвивати напрямок із муралами, щоб хоч якось прикрасити наші панельки й усі будинки Укрбуду. Замінив би маршрутки тролейбусами, автобусами і трамваями та зобов'язав би щодня мити весь громадський транспорт. Зовнішнім фасадам будівель із потворними балконами повернув би колишній вигляд, а внутрішні фасади у дворах залишив би як є і влаштовував би щороку конкурс на найкращий балкон.
При цьому я далекий від твердження, що українці — бидло, а всі інші нації — райські принци. Люди скрізь однакові — гомо сапієнс скрізь гомо сапієнс, просто хтось у своєму розвитку зайшов далі, а хтось іще наздоганяє. Незрозуміло, як би виглядав Стокгольм, якби у шведів у 18 столітті були такі ж технології будівництва, як у нас зараз. Можливо, Стокгольм був би схожий на один великий каталог Укрбуду».
А колись у середньовіччі там і сечу виливали під ноги на дорогу. Я нещодавно дізнався, як використовували еркер у замках — він виступав за фортечний мур і в ньому зазвичай знаходився туалет, звідки какашки катапультували на голови селян, які ходили під стінами замку. Тому хтось пройшов це в минулому, хтось проходить зараз.
Ми багато в чому відстаємо, але Україна все-таки займає своє місце у світовій культурі.
Ми ніколи не станемо французами, німцями і поляками, і це нормально. Ми будемо українцями, і досить радіти, коли тебе за кордоном приймають за шведа, німця чи британця.
Що це за манера: коли тебе приймають за іноземця, ти радієш і сором'язливо ховаєш свій паспорт у кишеню? Зрозуміло, звідки це, але, здається, ми досягли того рівня, коли вже повинні перестати соромитися і проходити свій шлях. Хоч куди б ти переїхав, ти перепрошитий Україною вже наскрізь — не потрібно корчити з себе того, ким ти не є. Французи геть не соромляться свого акценту в англійській. А іспанці спокійно говорять на спенгліші й не вибачаються. Чому ж ми соромимося? Я працюю над прийняттям себе. Я все одно не міг вирости в іншій країні й по-іншому. То чому я повинен відчувати сором за те, де народився і де живу?»
Володимир Смирнов, співзасновник spiilka design büro