Дар'я Криж, співзасновниця Squat 17b



«Squat 17b заснувався у ніч з 2006-го на 2007-й, це був Новий рік. Мирослав, мій чоловік, заселився у сквот на вулиці Терещенківська, 17Б, коли зрозумів, що не хоче жити у квартирі з батьками. Йому не хотілось жити на зйомній квартирі, де неможливо пофарбувати стіни за власним бажанням, йому хотілось іншого життя. Це альтернативний вид сквотингу. Спочатку ти неофіційно захоплюєш це приміщення, потім з’являється власник і ви з ним або домовляєтесь, або не домовляєтесь. Якщо ви домовилися з власником офіційно і платите оренду, це називається, мені не дуже подобається цей термін, але це називається антисквотинг, тому що ти вже є людиною, яка легально тут знаходиться. Ви стаєте людиною, яка займає приміщення згідно з домовленостями з власником за кошти чи не за кошти. Ви можете просто доглядати приміщення, але це вже якийсь інший рівень, а потім з цього виникає хаб, а потім з цього виникає лендлординг, як, наприклад, в Копенгагені в Христианії, коли чуваки зрештою викупили простір і стали лендлордами. Інколи сквоти з’являються і зникають за пів року через брак електроенергії та якихось ресурсів, а буває, що вони отак-от, як наш, живуть більш ніж 15 років.


Сквотинг як явище почався в 60-х роках, люди поверталися додому з війни, а їхні будинки були розбомблені або знищені.

Це називається вимушеним сквотингом, коли займають приміщення для проживання, бо іншого варіанту немає. І в 60-ті роки з початком антиглобалістських рухів світ почав змінюватися, люди проголошували: «Я проти війни у В'єтнамі, я проти капіталізму».


«Це були автономні рухи, коли об’єднувалися і автономізувалися за своїми вподобаннями, переконаннями, щоб заявити про позицію: ми не хочемо жити згідно з правилами, які нав’язує суспільство». Якщо в Європі та в Америці це було формою протидії та протистояння, то в усьому пострадянському просторі причиною було зовсім інше — комунальні підприємства в 90-ті роки не могли впоратися з кількістю занедбаних і закинутих будинків. Творча молодь займала ці вільні місця, щоб створювати там творчі майстерні.


Так виник сквот на Олегівській, об'єднання «Паркомуна», з якого почався художній творчий сквотинг, де жили молоді Голосій, Гнилицький, Савадов, Сенченко.

Всі їхні роботи зараз представляють Україну у світі, на Бієнале, а вийшли вони зі сквотингу. Там у митців була можливість у спільномі просторі творити, працювати, робити свої вечірки, знайомитись і знайомити світ із собою. Це був формат богеми, яка себе представляла світові, протиставляла світові, допомагала іншим і сама дивилась на радянську реальність через іншу оптику, нетривіальну, не совкову.


Якщо брати типологію сквотингів, то Squat 17b трансформувався до соціокультурного, коли на базі комуни, сквоту може виникати бар чи кіноклуб, альтернативний культурний кластер. У людей виникає потреба існувати, бути корисними соціуму. У нас ніколи не було творчої комуни, не було майстерень, поодинокі резиденти займалися творчістю, але вони не проводили виставок і масштабних заходів через пересторогу привернути до себе увагу. Нашим першим арт-проєктом був «Дім, у якому немає меж» — ми просто розмалювали стіни закинутого будинку. Потім почали робити фотовиставки, і власне стіни цих будинків, у яких ми зараз перебуваємо, використовувались як галерейний простір. Ми натягували величезні рибальські сіті та розвішували фотографії з наших мандрів по Індії, робили з цього інфопривід. Тоді це почало привертати увагу людей.


Коли ти розумієш, що маєш простір, через який можеш комунікувати з містом, ти починаєш робити корисні речі.

Життя у сквоті зі спільним колівінгом — це нескінченний потік нових людей. Щодня приходять гості до резидентів або лишаються пожити. Вранці ти виходиш на подвір’я, а там з навколосвітньої мандрівки хтось приїхав і розповідає свої історії, або виступає музикант-мандрівник. Ти просинаєшся, пишеш одному з коліверів: «А чайку хочеш попити? Кави?» У нас були окремі кімнати, які ми називали 42-га квартира, 8-ма, нульова, Мітіна. Я пам’ятаю, у нас була одна пральна машинка на дві квартири, до тебе заходить сусід з коробкою своєї білизни попрати речі. Інколи це були такі дуже сімейні відносини, коли Гриць, мій дуже близький друг, писав мені: «Дашенька, я на зйомках, можеш, будь ласка, мої речі розвісити?» Канєшна, вопшє не проблєма. Був такий момент, коли дівчатка втомились готувати на незручній плитці, хлопці скинулись і поїхали купити кращу плиту. Ми постійно робили спільний Хеловін, спільний Новий рік. Мені здається, що це була дружня студентська комуналка, де всі люди займалися крутими проєктами: рекламою, кастингом, хтось працював у продакшні, хтось малював або навчався на філософському, хтось працював у ІТ, плів дреди, у когось була своя перукарня. Одного разу подзвонив мій друг-колівер зі словами: «Тут у нас 20 метрів живого газону зі зйомок, я зараз привезу, ви заберіть і розкладемо у дворі».



До знайомства з тусовкою Squat17b і своїм майбутнім чоловіком Мирославом я навчалася в аспірантурі Інституту філології Шевченка (всі знають його як жовтий корпус), викладала там турецьку мову та літературу, їздила на роботу, інколи бачилася з друзями. Цей маршрут завжди закінчувався однаково: у п’ятницю-суботу з кимось бачишся, по колу, це одні й ті самі люди. І я в принципі була, скажімо так, нормативною і конвенційною. Я знала, що є місце, де відбуваються вечірки, кінопокази, що це наче квартира і не квартира, щось схоже на комуну, але ця культура колівінгу мені була взагалі незнайома, я просто знала, що є такий хлопець Мирослав, у нього є друзі, вони там живуть і в них постійно щось відбувається. До того, як я доєдналася у 2012-му, мене цікавили лише моя дисертація, моя аспірантура, мої студенти, мої методички, я взагалі не знала про культурне життя Києва. Була відірваною. Все своє свідоме життя я провела в Києві у двох частинах міста, де розселилася моя родина: на Предславинській — це вулиця моїх батьків за Палацом Україна, та поряд із готелем «Салют» за Київміськбудом, де жили мої бабуся з дідусем. Я часто гуляла в районі парку Слави, галереї «Лавра», Мистецького арсеналу і Співочого поля. До 17 років і не знала, що знаходиться за Либідською, наприклад.


Київ для мене, хоч як дивно, — пішохідний, бо я багато ходжу пішки.

Зараз якраз моя найулюбленіша пора, Київ пахне листям, сонцем, яке зігріває листя, пахне каштанами. Осінь у Києві — це запах і листя, і плодів, і, мені здається, інколи диму, запах морозного ранку. Це місто, з якого я, мабуть, ніколи не поїду, я дуже його люблю і я дуже люблю людей, бачити людей на вулицях, як вони займають місто, як вони своєю присутністю роблять місто наповненим. Я дуже люблю дикий виноград, він у нас займає все місто, він називається Вірджинія Кріпер, дівочий виноград, ні він, ні його ягоди не пахнуть, але настає такий період у місті, коли осінь уже підбарвлює листя з зеленого на червоне, з'являються ці ягоди і починають опадати, а голуби їх їдять, топчуться по дахах, топчуться усюди, це все розносять і це все в червоно-фіолетовому кольорі. Мені дуже це подобається.


Я почала писати книжку про київські сквоти. У книжки вже є назва, вона називається «Хитка рівновага».

І зараз працюю над тим, щоби знайти видавництво, яке зможе мені допомогти з реалізацією. Вже знайшла ілюстраторку. Розумію, що так зможу краще донести інформацію, яку маю. Раніше я водила екскурсії київськими сквотами і багато досліджувала цю тему, але зрозуміла, що це забирає у мене більше ресурсу, ніж дає.





У 2014 році ми мали закривати Сквот, бо власник начебто продав будинок, але вже в останній момент передумав і продовжив здавати його нам в оренду. Це був переломний момент, з якого почалась наша активна діяльність. Ми відкрили кафе у подвір'ї, нас підтримали друзі, про нас написали різні іноземні ЗМІ і почався потік туристів. Також ми 5 років подавались на оренду, а потім дізналися про те, що в Києві існує інструмент – Prozorro.Sales — це люди, які створили впорядкований механізм взяття в оренду державної власності через аукціони. Тобто тобі, звичайному мешканцю міста дають можливість офіційно брати участь у різних процесах. Ми виграли аукціон, підписали оренду на 5 років. У київському форматі, де багато забудовників, багато перетинів інтересів, наш випадок — унікальний через те, що ми і так тут були вже багато років, і ми єдині, хто більш-менш розумів, як це приміщення може працювати. Цього року ми відкрили тут бар і тепер можемо працювати не тільки в теплий період, а й у холодний.


До нас постійно приходять художники і музиканти в пошуках приміщень для власних майстерень. І кажуть, а чи у вас щось є тут? Це легкий шлях — прийти до когось, хто вже зміг, а важкий шлях — знайти приміщення, піти в муніципалітет, подавати свій проєкт, подавати і розказувати, постійно відстоювати свою ідею про те, як це приміщення можна використовувати, це дуже важка боротьба. Твої ідеали наштовхуються на зубату бюрократичну машину.


У міста є потенціал, тому що і з Майданом, і з появою активістських рухів люди почали захищати своє право на місто.

Мені здається, що ще трішки, і цей рух перестане бути хаотичним, він стане сконцентрованим і цілеспрямованим, зараз є громада, у цієї громади є представники, які можуть проконсультувати: є приміщення, кадастровий реєстр, наприклад, оце власник, власник цим приміщенням не займається, воно стоїть 20 років ніким не використовується, воно гниє, а давайте ми якось нормально домовимось, що ми будемо це приміщення винаймати?


Я насправді рухаюсь у напрямку консалтингу і подалася на навчання в школу «Урбанина» до «Агентів змін». Хочу отримати другу освіту і давати консультації. У мене є практика, не вистачає теорії. Треба підходити з різних боків: має бути представник креативного сектору, який може заповнити приміщення сенсом, і має бути людина, яка може захищати права представників креативного сектору. Треба брати людину і проводити її через усі буквальні та метафоричні коридори та ітерації підходів, як підходи до штанги, один раз підійшов — не вдалося, другий раз — не вдалося, підійшов усоте і є — ти підняв свої сто кілограмів».


Дар'я Криж, співзасновниця Squat 17b


Ця історія вийшла у нас в колаборації з подкастом «Київ навстіж» та його авторкою Yana Lyushnevskaya. Окрім звичного формату Жителів — тексту, можна тепер послухати наше спільне інтерв’ю про сквот з Дашею Криж на каналах подкасту.



Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини