Степан і Софія, гурт «Щука-Риба»



Брат із сестрою, учасники гурту «Щука-Риба», заснованого при Музеєві Івана Гончара, розповідають про український фольклор і його розуміння, київські танцювальні вечірки з народною музикою та роль мистецтва під час війни.



Любов до традиційної культури


Софія: Ми обидвоє з Києва. Із музикою у нас все почалося дуже давно. Можна сказати, ми росли у дворі Музею Івана Гончара: постійно ходили туди на події, танці, концерти. Там були наші перші репетиції. І так все закрутилося, що ми вже звідти нікуди.


Степан: Органічно склалося так, що ми з дитинства включилися не до музики в широкому контексті, а конкретно до фольклору, традиційних музики і співу. Це стало частиною життя.


У ранньому дитинстві ми потрапили до фольклорного театру «Дай Боже», який репетирував у музеї. Там у межах їхньої програми почали знайомитися з фольклором. У більш свідомому віці ми були у складі гурту «Орелі» при музеєві і самі почали займатися дослідницькою роботою: кудись в експедицію поїхали, якусь літературу почитали. Це розширювало знання, і з’явилося розуміння, що ми як українці в широкому контексті мало знаємо про наш фольклор, тому що за радянський період він фактично був повністю замінений кітчевою культурою, а вона багато в чому є протилежністю до нашої музичної спадщини, до того, що було сто років тому.


Наша музика багата й різноманітна, проте в публічному просторі про неї мало відомо. Для багатьох людей те, що ми робимо, — новинка, і здається чимось екзотичним.

Софія: Взагалі, традиційна культура має бути значною частиною життя суспільства. Думаю, це дуже важливо і зараз, і раніше, і в майбутньому. Люди повинні мати більш-менш правильне уявлення про традиції та звичаї, так само, як знати свою історію, мати своє обличчя, свою ідентичність. Це глобально, а якщо брати ближче до серця, то це красиво, якісно і різноманітно, тому цікаво. Якщо заглибитися, почати цим займатися, то закохуєшся.


Наша музична традиція впізнавана, але з невеличкими точковими відмінностями. Стороння людина, яка цим не цікавиться, може й не помітити їх. Хоча, наприклад, весільна традиція умовно Чернігівщини та Гуцульщини дуже відрізняється — різні вбрання, звичаї, перебіг.


Степан: Гори і решта територій — це грандіозна різниця у всіх культурах, а в нас є регіони природно великі, як-от Полісся. Це більш архаїчна територія, де збереглося більше всього, ніж у більш урбанізованому центрі та степовому півдні. Тут теж є свої нюанси: якраз у той час, коли традиція вважається найбільш сталою, у XIX — на початку XX століття, більшість території України перебувала в різних країнах, це теж зіграло свою роль. Спільних рис багато, основоположні закономірності тотожні, а форми різні. Деякі трапляються лише в одному маленькому регіоні, навіть районі.


Софія: Буває, група сіл по один бік річки співає ось таку манеру, а по інший бік річки — взагалі іншу, що відчувається, якщо послухати. А просто ж річка розділяє їх! Цікаво таке досліджувати локально, особливо людям, які в цьому краї народилися, коли ти звідси і розумієш географію, відмінності між населеними пунктами, знаєш назви. У піснях часто згадуються і міста, і села, співають про себе і про своїх сусідів.



Я за те, щоб люди дізнавалися більше про свої території, фольклор і традиції. Мені за відчуттям рідні міста, у яких наша родина. У Києві ми живемо порівняно недавно, друге чи третє покоління, а взагалі родина з Вінниччини і Сумщини, люблю туди їздити.


Степан: Культура по суті річ індивідуальна. Поняття уніфікованих ерзаців українських традицій сформоване радянським підходом до культури. Фактично ж дуже мало якихось традицій чи звичаїв, які були б спільні на всій території України, щоб у кожному селі таке було. Відмінності якраз і створюють красу культури й роблять цю історію близькою кожному.



Гурт «Щука-Риба»


Степан: Гурт створили три з половиною роки тому. У нас сформувалася компанія людей, які мали музичну освіту фольклористів, досить великий досвід у різних проєктах. Ми їздили на події, разом відпочивали і в якийсь момент вирішили, що можемо створити спільний проєкт і разом застосувати свої вміння. Так створили гурт.


Довго думали над назвою. «Щука-Риба» — це такий фольклорний образ, стале словосполучення, воно трапляється у багатьох текстах. Сподобалося звучання, якихось особливих сенсів у це не вкладали. Назва запам’ятовується і викликає запитання — от і достатньо.


Спочатку тільки співали, а десь через рік-півтора зрозуміли, що гуртів, які грають традиційну музику, набагато менше, ніж співочих. У Києві на пальцях однієї руки можна порахувати. Це така ніша, у якій на той час практично не було молоді. Так ми зібрали людей, які хотіли грати, грали до цього, й мали спільне бачення щодо формату вечірок. Потроху збиралися на алеї, грали на різних подіях, комерційних заходах.


Спочатку було шестеро учасників гурту, а зараз десять: вісім — співочий склад, четверо грають (ми з Софією робимо і те, й інше, тому така дивна математика).



Танцювальні вечірки


Степан: Ми не можемо перенести фольклор і традиції в сучасний світ, тому що об’єктивно суспільство абсолютно інше сьогодні. Це буде дивно й нікого не чіплятиме. Представлення переважної частки фольклорної культури відбувається у концертному форматі — просто демонстрація співу, музики.



А ми шукаємо інтерактивніші, ближчі формати. У нас це не майстер-клас, не представлення колективу і його музичних досягнень, а ближче до якоїсь клубної сучасної культури, коли люди приходять, звучить музика, вони під неї відпочивають.


Вечірки максимально точно передають суть цього явища у традиційному суспільстві — вечорниць, коли грала музика, люди приходили відпочити.


Софія: Музиканти «Щуки-Риби» грають традиційну музику, а люди просто танцюють. Це і наші друзі, і просто ті, що йдуть вулицею, чують нас, цікавляться і підходять. Люди приходять просто відпочити, поспілкуватися, розважитися, потанцювати — так, як було у традиційному суспільстві, музика гралася до танцю й до розваги. Це начебто оживлення тієї традиції в сучасному світі, у місті взагалі.


Степан: Музика така, що під неї добре танцювати. У нас велика кількість імпровізаційних танців, тому це самовираження для кожного. Кожен може це робити, і це не складно. Та танцювальна культура, про яку ми знаємо з радянського часу, усі ці державні ансамблі з дуже складними акробатичними трюками демонструють начебто традиційні танці, але насправді це просто сценічна обробка, постановка.


Традиційні танці — доволі прості, бо їх виконували звичайні люди. Це не було представлення для когось, а насамперед для себе, для задоволення.

Більшість людей перед тим, як піти в клуб потанцювати, не навчаються танців, не ходять кілька років на тренування для того, щоб піти відпочити. Так само і тут: треба подивитися на когось, освоїти, це доволі просто. Звісно, є різні рівні майстерності, як і в будь-якій справі.


Ми граємо переважно на Алеї художників, на відкритій локацї, щоб будь-хто міг долучитися. Люди бачать, що з тих, хто прийшов танцювати, не всі професіонали, хтось гірше робить, хтось краще. І якщо є настрій, можна і самому долучитися. Ми не раз бачили, що перехожі включалися в дійство, потім запитувати, хто ми, дізнавалися контакти і наступного разу приходили.


Ми даємо анонси подій у фейсбуці й інстаграмі, там уся інформація, як і де нас знайти, і намагаємося створювати контент. Можна стежити — і нічого не пропустите.


Софія: Переважно приходить молодь. Мені ще цікаво спостерігати, як реагують безхатьки. Хтось починає одразу танцювати, хтось підспівує, хтось закликає людей. Це завжди якийсь перфоманс, яскраві представники нашої аудиторії.



Київ


Софія: Улюблені місця — Музей Івана Гончара, Алея художників. Я ще дуже люблю вокзал, не знаю чому. Степан його не любить.


Степан: Золоті Ворота — цей район люблю, Ярославів Вал — теж одна з найкрасивіших вулиць, як на мене.


Київ, мені здається, — місто, яке постійно кудись рухається, у ньому складно відчувати себе дуже розслабленим і повільним. Є міста розслаблені, а Київ постійно в тонусі, кудись рухається, весь час дія відбувається.



Роль мистецтва під час війни



Софія: Роль мистецтва, я думаю, завжди важлива. Це щось таке, що близьке до серця, що духовно близьке, коли ти можеш вилити свою енергію, свої думки. Сфера мистецтва, якою ми займаємось — традиційною культурою в різних її планах, — мені здається, ще важливіша. Зараз пробуджується ця свідомість у людей, це дуже круто! Якраз час поширювати інформацію про нашу культуру, про її сторони, які в радянський час були перекручені, викривлені. Людям важливо знати, як було насправді, розвивати розуміння себе, щоб усвідомити, що ти частина України, частина якоїсь частини України, вибачте за тавтологію. Люди реально починають цікавитися саме своєю родинною історією, історією свого краю.


Наше завдання — поширити інформацію й надихнути когось на дослідження, на розуміння себе. Я спостерігаю, що з’явився попит, є зацікавлення: яке традиційне вбрання у моєму регіоні, які сорочки вишивали в моєму селі чи в моїй області, які пісні співають. Інколи можуть попросити: «Я з Тернопільщини. А заграйте щось із Тернопільщини!». Ми граємо, людям реально подобається. Це така потужна сила натхнення, бо це їхнє рідне.


Степан: Очевидно, що запит виріс, але разом із тим ми не можемо видавати таких потужностей, як до війни, через організаційні складнощі, воєнний стан. Якби ми існували в тій самій реальності, що до війни, тоді б ми могли виміряти й побачити, що більше людей почало приходити на події. Очевидно, що зараз їх більше не прийде через об’єктивні умови, але ми бачимо зацікавлення в інформаційному полі, соціальних мережах.


Софія: Зараз якраз той момент, коли весь світ зацікавився Україною, і ми можемо дати йому щось, розказати про себе, показати. У нас було кілька запитів із-за кордону про співпрацю, щоб поділитися своєю музикою, розповісти про Україну.


Степан: Нам писала американка з Лос-Анджелеса, з Україною не пов’язана, у них там культурний інститут, їй стало цікаво розповісти щось про Україну американцям. Знайшла нас у соцмережах, написала напряму, ми надіслали їй українську традиційну музику, сучасну музику, робили мікси з найбільш показових речей. Вона зробила подію, де розповідала про Україну, знайомила з її культурним полем. Є запит, якого раніше в принципі не було, і ми можемо його активно використовувати, щоб розповідати про себе.


І зараз за кордоном тебе не спитають, чи Україна це десь біля Росії, у Східній Європі чи взагалі частина Росії. Це потужний бренд, який формується, і важливо, як і яка культура буде говорити іноземцям про нас.

Софія: Зараз час від часу організовуємо події на Алеї художників. Люди цього потребують, люди приходять, це гарне енергетичне відновлення — набратися сил і далі робити кожен свою справу.


Степан: Вже є і комерційні заходи, із лютого практично нічого ніде не відбувалося, зараз ця сфера трохи оживає. Весілля почали відбуватися частіше, їх і в перші місяці багато було, але таких, що просто пішли розписалися.


Софія: Зараз пішли розписалися, але з музикантами. Якщо є якась задумка, то хочеться її втілити вже, не відкладати, бо зараз життя таке непередбачуване і може швидко закінчитися. Бажано втілити якісь свої мрії, ідеї, а якщо це з користю для України, то супер! І взагалі в щоденній діяльності так, як нам мобільний оператор каже: «Абонент розмовляє заради перемоги». Що ти сьогодні зробив заради перемоги? Маленькі речі потім матимуть значення.


Степан: Багато речей, які створювали перешкоди, почали здаватися несуттєвими. Враження, що цінні й ціннісні речі залишилися, а багато чого відпало.

Довгий час ми не робили подій, хоча музикантами збиралися. А щоб публічно танці робити, то мали сумніви, чи це доречно, бо подія розважальна, а паралельно ми слухаємо про чергову трагедію в одному з міст. Оскільки зараз багато з нас волонтерить, ми доволі спілкуємося з військовими, усі наші співрозмовники казали: «А за що ми там знаходимося? Не за територію воюємо». Необхідно захищати територію, але Україна — поняття значно ширше. Культура — це те, що нас відрізняє, робить нас українцями, і те, на що ворог у першу чергу націлюється. Нам відповідали: «Звичайно робіть! Це те, що зараз потрібно!».


Моральна складова — одна з основних складових нашої сили. Ворог переважає кількісно і технічно, але абсолютно не переважає в моральному дусі. Настрій суспільства, його віра в перемогу, у власну ідентичність і культуру — це важливо.



 

Мапа улюблених місць Степана


Якщо обід вдома, то треба заскочити по продукти у «Велику Кишеню». Співоче поле, щоб побути наодинці. Танцювальні вечірки «Щуки-Риби» на Алеї художників. І звісно, Музей Івана Гончара, бо це любов!





Над матеріалом працювали:

Авторка:

​Інтерв'юерка:

Софія Котович

Богдана Горбань

Коректорка:

​Транскрибаторка:

Анна Пастушина

​Наталія Горда

Фотографиня:

Дизайнерка мапи:

Христина Кулаковська

Олександра Онопрієнко


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини