Наталя — це людина, яка вміє неймовірно точно підбирати слова і генерує феєричні мемні фразочки. Знайте, якщо ви десь на Золотих чи в малому ботсаду побачите дівчину в пайті зі Стусом, із силянкою на шиї і десь виднітиметься значок з донецьким планетарієм, то висока ймовірність, що це вона — наша люба донеччанка, яка живе в Бучі і любить Київ.
ДОНЕЦЬК
Народилась у Донецьку, на святій українській землі.
Донецьк — суперофігезний, це по дефолту, до 2014 року. Але я не сильно люблю, коли його прилизують: що це тільки футбольна столиця, місто мільйона троянд, шахтарської слави. Це все безумовно так, і важливо про це пам'ятати та проговорювати. Але Донецьк різний був. Коли я була мала, ми з мамою вийшли з магазину, на дорозі порівнялися дві машини, відчинили вікна і почалася стрілянина. Я потім мами питала: що ти відчувала? Вона сказала, що в неї було відчуття, що ми як лягли, так і повзли додому.
Я обожнюю Донецьк. Це на відчуттях побудовано, тут не буде ніякої обґрунтованості, типу що я там бачила перспективи. Я чисто інтуїтивно розуміла, що це моє місто, воно розвивається і мені там комфортно.
Я ніколи не хотіла переїжджати з Донецька. Це посилилось, коли Євро 2012 року бахнуло. Не знаю, в мене було відчуття, що ми зараз всі разом кудись у космос полетимо.
Боже, я так сильно вдячна, що моє студентство припало на Донецьк. Що зі мною стався саме мій рідний ДонНУ імені Василя Стуса. Я на тому ж факультеті, який закінчував Василь Стус. Рада бути стусівкою. Своє право вчитися на журналістку я відвойовувала в батьків. Батя хотів, щоб я була екологом, а маман — щоб кудись у податкову пішла. Потім у чат зайшов батін кєнт, який сказав, що журналісти — «ета люді, каториє мєшают нам жить».
У студентстві на «галавє» тасувалися часто. Там стоїть бюст Пушкіна й малесенький амфітеатр. Між парами ходили в легендарну бургерну «Істіна вкуса», там були воістину найкращі хотдоги які пробувала в житті. Вистоюєш чергу, береш той хотдог, влітку ще томатний сок у пластиковому стаканчику, а взимку — маккофе. Ще тусили на «Ліверпулі», це цілий комплекс: і готель, і столовка, і музичний бар.
«Ізоляція» сталася зі мною, коли я ще була студенткою. Я офігіла від масштабів, почала водити туди всіх своїх, сама часто їздила. Це було щось абсолютно нове для нашого міста. Я так любила оцю башню у вигляді величезної губної помади. І ще невидимий потяг — коли ти стоїш-стоїш, і наче в далині починає нестись потяг, а потім повз тебе, а це був звук колонок. По всьому периметру були розставлені скульптури з мила, потім їх розстрілювали, коли захопили «Ізоляцію».
2014
За Майданом я спостерігала з телевізора. Весь його сенс я усвідомила тільки коли почалось у Донецьку. Я працювала дві хвилини до ОДА, де були всі ці мутки. Була на одному проукраїнському мітингу, але, буду чесна: я багато не викупала, на той момент була аполітичним кабачком. Здається, якби до мене підійшли і спитали, що я думаю про політику, я б сказала, що поза політикою. Але в мене було тотальне відчуття, що відбувається щось неправильне. Ну яка росія, яка Новоросія — тут тільки Україна, я хочу жити в Донецьку під українським прапором.
Навіть після так званого референдуму я ще не відчувала окупації. Напряглась, коли зачинилася «Нова пошта», мені якраз ішов рюкзак. Був початок літа, я жила з хлопцем у Макіївці, якраз поїхала до батьків у Донецьк і вже поверталася, коли мені подзвонив хлопець: зараз ти приїжджаєш, ми збираємо речі та звалюємо. Ми жили в будинку, де приписана його мама, а вона була проукраїнською, до останнього їздила з прапорами України на машині, працювала в державній установі, і до неї на роботу увірвалися, залізли в архів, знайшли її справу. Так ми знялись і поїхали в Сєдове на березі Азовського моря, неподалік Маріуполя. Ми туди виїхали з думкою, що два тижні, максимум місяцьок, і ми повернемось. У серпні я поїхала до Києва на кілька днів, хлопець телефонує о 5 ранку — Сєдове захоплюють. Я чую, як на задньому плані бахає. Виїхав у переповненому вагоні, сидячи на рюкзаку. Приїхав на вокзал у Києві, і ми стоїмо з двома пакєтами: шорти, сланці, рушник і моя електронна книга. Бо ми ж там виїжджали, знаючи, що повернемось.
Адаптація в Києві давалася складно, бо мені до нового року не приходило осягнення, що ми не повернемось, у найближчий час так точно.
Мій район у Донецьку — 15 хвилин до аеропорту, 15 хвилин до залізничного вокзалу. І до війни він був класний: спальний, але близько до центру. Можна з Лук’янівкою порівняти, приємна домашня атмосферка. А під час війни він став грібучим гетто, бо туди постійно прилітало. Ще 2014 батя розказував, як він у магазин ішов, виходить із під’їзду і такий: о, тут щось з асфальту стирчить, не розірвалося. Мені постійно ставили запитання, чого ти батьків не перевезла. І мені було соромно, бо я мала їх якось убезпечити. А потім почула слова одної мисткині-переселенки і погоджуюся: вони ж не меблі, вони — двоє дорослих. Класика: там бабуся, там квартири, все зароблене. Коли я 25 лютого 2022 року не хотіла виїжджати, я їх дуже зрозуміла.
ІДЕНТИЧНІСТЬ
Моє середовище було зросійщене. Колись одна людина в моєму житті розмовляла українською мовою — викладачка історії журналістики, яка спілкувалася нею не тільки в межах університету, а й у повсякденному житті. Про «Поштовх» я дізналася тільки коли виїхала з Донецька.
Мені не подобається теза «перевзулися». Перехід на українську — це виключно повернення до себе. Це ти як додому повертаєшся.
Я почала переходити 2019 року. У моєму оточенні з'явилися люди зі Львівщини, Івано-Франківщини. Вони спілкувалися українською з дитинства, і це наштовхувало на роздуми, чому в мене не так. А потім ти спілкуєшся з мамою і починаєш пригадувати. Я ж з-під Волновахи. Мамо, а мені здалося чи у нас у селі балакали… і мама перебиває і каже: суржиком. І ти така: добрий вечір. Це сильно розвінчує міф, що Донеччина зросійщена тотально і це типу Новоросія і це все. Коли переходила, пам'ятаю, що я іду в кав'ярню ввечері по Бучі і така: зараз ми попросимо українською кави і не будемо соромитись. Мені було соромно, бо мене стібали спочатку. І на роботі казали, що моя українська не українська. І близькі такі: тут помилка, тут помилка. Але потроху-потроху 2020 року я перейшла.
2019-го в мене була купа російських підписок. Я побачила якийсь український стендап і така: блін, а це офігезно! А чого цього так мало? В голові розкрутилася думка — примітивна зараз, але не тоді — що цього тут мало, бо російського багато. Я це приміряла на себе і зрозуміла, що якщо не почну стимулювати розвиток чогось українського з себе, то нічого не відбуватиметься. І почала відписуватися від усього російського.
КИЇВ
Перші тижні ми прожили у моєї сестри на «Деміївській». У повному розфокусі. Потім з’їхали на Нивки, тоді на «Лісову» у двокімнатну квартиру моїх одногрупників на Шолом-Алейхема. Там було добре, дуже сподобався район. Після того з’їхали на Харківський масив, він узагалі не відгукнувся. З усіх місць, де я жила в Києві, «Лісова» — улюблене. Я взагалі-то ностальгійна персона, люблю повертатися в ті місця, де мені було хорошо. Але там давно не була. Можливо, Шолом-Алейхема вже не така, але в 2014-му мені там було затишно: спальний райончик, цей ринок — дуже моя тема.
Ще люблю парк біля «Нивок», ботсад на «Університеті», я через нього ходила не на одну роботу. Люблю дивитися, як там сидять бабульки і дідульки з книгами. Ботсад на «Звіринецькій» менше подобається, бо там ці простори, а мені б щоб компактність зберігалася.
Чоколівка і Русанівка — що там, що там живуть подруги і відкривають їх для мене. До Юлі, подруги з Русанівки, якось приїхала взимку, і вона мені відкрила цей район, повела якимись чигирями дивитися на воду зблизька. Стояли в комишах, сонце таке яскраве було. Я тоді прониклась Русанівкою, знову ж таки це моя тема, коли атмосфера, де літні пари гуляють, собак вигулюють, діти бігають. Чоколівку для мене відкрила Христина (йдеться про ще одну частинку нашої команди, тут про неї можна прочитати більше — ЖК). Я просто втрачала свідомість від милоти цих п’ятиповерхівочок. Там так зелено. І оці двори з народною творчістю — суші-роли з шин, леви на деревах — досліджуйте це мистецтво!
ДРУГИЙ ДІМ
Коли я вперше побувала в Бучі, не зацінила її, бо була втомлена від добирання туди. А потім, коли мала більше часу, то з’явилося тепле відчуття: здається, це воно. Пам'ятаю, початок осені, темніло, ми з хлопцем увечері гуляємо, і я прям відчуваю, що все стало на свої місця: я там, де треба.
Буча — мій другий дім. Я тут знайшла свій спокій і відголоски Донецька.
Київ дуже люблю, але мені його вистачає рівно ось так, як зараз: що він за 20 хвилин від мене (добре, іноді це півтори години), що я завжди можу приїхати до своїх людей, до своїх місць, які безумовно є. Це місто все ж таки мене прийняло, коли я виїхала з Донеччини. Я люблю приїхати в Київ, але мені треба після цього повернутися в Бучу. Коли перетинаю місток, то є ось це: фу-у-ух, Київ — це топ, але нарешті ми в Бучі.
Обов’язково приїжджайте в Бучу, бо вона красива. Почати можна з банального — Бучацький парк, він фантастичний, особливо навесні й у жовтні. Маю ще одну пропозицію: коли їдете з Києва, виходьте на зупинці Toscana Grill, повертайте праворуч і прогуляйтеся приватним сектором. Можливо, хтось вважає, що це специфічне задоволення — розглядати будинки, але я вважаю, що це дуже красиво, бо вони всі різні.
Я росла біля приватного сектора в Донецьку, де народився мій тато, і ми завжди там ходили. Ми ходили його вулицею, коли він забирав мене від бабусі, рвали бузок у певному місці, де папин кєнт дозволяв нам його тирити. І, напевно, тому я так тяжію до цих приміських історій. Ще одне гарне місце, щоправда не в Бучі, а в районі, — садиба графині Уварової у Ворзелі, там приємно прогулятися по території, можна потрапити на екскурсію всередину. Ворзель — це ж колишнє містечко санаторіїв, там зелено і атмосферно. І Бучацький ринок, він розташовується прямо біля рейок. Це моя любов і перше місце, куди я пішла, коли переїхала.
ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ
Я очікувала, що буде схід, кому потрібна Буча, сюди точно ніхто не зайде. Коли нам зателефонувли о 5 ранку, що почалося, я не злякалася, скоріше мене тригернуло: все продовжилося, але в іншому форматі. Я до останнього не хотіла виїжджати, бо знаю, чим це закінчується — ти можеш нікуди не повернутися. І це так боляче — втрачати дім знову.
Я знала, хто такі росіяни, про «Ізоляцію», про те, що відбувається в Донецьку, але Бучею все одно була шокована. Окрім загального жаху, додалося й особисте: скинули відео, де бахає у нашому кварталі, наступне — як він горить. Ще як тільки ми переїхали в Бучу, я пішла на ринок і познайомилася з дідом Василем, котрий продавав квашену капусту, моркву по-корейськи. Коли перетиналися десь у місті, то питав, як діла. І от я сиджу п’ю каву, заходжу у фейсбук і читаю, що він загинув на руках у дружини, їм рознесли будинок. Це наче щось завмирає всередині. Як так? Ми сіли і такі: треба якось прийняти той факт, що, можливо, повернемося на згарище. Але завдяки Силам оборони нам було куди повернутися.
Я знову втратила роботу, не розуміла, що буде в найближчі години, сиділа в машині: oh shit, here we go again. Коли дуже погано, в мене заморожуються емоції, психіка така: ми закриваємось на певний час, розбираємось потім, вже коли буде більш спокійна обстанівка.
Переживала, чи вийде друзям вибратися, чи втиснуться вони в потяги, але про Донецьк подумала: напевно, це єдине, про що можна зараз не непокоїтися. І там справді певний час нічого не було.
Ненависть — єдине, що в мене було спершу. Потім я почала потроху просинатися, і перше, що відчула, — що в мене реально є можливість повернутися додому. До 24 лютого все було заморожено і думалось, що всім пофіг уже на той Донецьк, Крим, Луганськ. Що тільки ти і твої східняки з кримчанами якось про це. А тут це стало стосуватися всіх, всі очухалися. Я зрозуміла, що шанс є, і мені стало краще.
В Бучу ми повернулися, щойно стало можна. Відстояли величезні черги на блокпостах. Там іще бахало — напевно, розміновували. І було сумно бачити згорілий будинок на початку нашого кварталу, розтрощений будинок поряд.
Усе жахливо. Але ти вдома. Боже, нарешті.
Ще майже нічого не працювало. Відкриття будь-чого сприймалося наче це мій бізнес відкрився. Я вболівала за кожен ларьок, за кожну кав’ярню. Ще у квітні поблизу вже відкритої кав’ярні бачила штук вісім згорілих чайників, у яких люди гріли воду під час окупації.
За ці два роки я б не сказала, що щось кардинально змінилося, просто посилилося.
Знищення міст Донеччини змушує хапатися абсолютно за все своє східнянське. Бо ти розумієш, що цього вже може не бути.
Я ледь не на ножах б'юся за старі книжки про Донецьк, про Юзівку. Пам'ятаю, якісь кілька книг замовила, а мені чєл пише: «Виїхав із міста, і якщо будинок не зруйнують і я виживу, то обов'язково вам їх надішлю». Ну жесть, як це підсилює жадібність до всього свого. Скільки в нас уже відібрали, і невідомо, скільки ще відберуть. Тому я скуповую листівки з Донецька, здається, невдовзі почну викуповувати на аукціонах наліпки з донецького пива.
Напевно, я не докопаюся до своїх пращурів, не кажу вже про спадщину, якої не маю, яку сама зараз формую, тому я хапаюсь за книги з історії, задовбую маму розказувати мені, що було, рідні, здається, мене скоро заблочать. Хочу все це зібрати.
Маю купу патчів, значків із цирком, вокзалом, планетарієм, «Білим лебедем» — усім привіт, хто в темі. В моєму тривожному рюкзаку будуть лежати книги про Донеччину, значки про Донеччину, прапор Донеччини і фотографії, які я привезла з дому.
ВОЛОНТЕРСТВО
Десь 2018 року, коли я ще була журналісткою, у фейсбуці натрапила на ГО «Бачити серцем», яка допомагає родинам, котрі виховують дітей з інвалідністю. Наткнулася на їхній допис про «Космо Табір» і вирішила поїхати зняти сюжет. Поспілкувалася з командою, подивилася на це все, і мій світ перевернувся. Думаю: вау, це ж просто модель того, яким має бути світ, де всі рівні, де всі одне одного підтримують. Згодом пішла до них волонтерити і стала кураторкою.
Ця історія для мене не про ефективність чи користь, це про бульбашку — місцяк, де твої цінності збіглися цінностями інших. Я почала замислюватися, де в моєму житті були люди з інвалідністю. І пригадала, що в дитинстві бачила, як дівчину з інвалідністю батьки виводили погуляти, ховаючись, коли вже стемніє. А ще як в університеті вчилася дівчина, яку разом з колісним кріслом одногрупники виносили по сходах, бо будівля мала чотири поверхи. Я усвідомила, скільки людей тупо не можуть вийти з дому. Деяких соромляться рідні, вони соромляться себе.
«Жителі…» — це теж історія про бульбашку, коли ти знаходиш комфортне середовище. А також це про Київ, бо хоч я в ньому вже не живу, а лише буваю, я його люблю. І «Жителі…» — це можливість торкнутися до різного Києва через історії людей.
Я ж із проєктом познайомилася до того, як у нього потрапила. Якось прочитала історію про мотокур’єра з Лук’янівки. Подумала: оце житуха. Просте — не примітивне! — життя простих людей. У цьому кайф. Потім іще прочитала історію про Іллю, який перехворів на ковід, а в нього фотографія біля First Point. Це так тепло, справжнє життя. Це для мене про кайфову журналістику, якої я недоотримала, коли працювала за професією. Тепер я SMM-слеш-журналістка (це Наталя записала розмову з мозаїсткою Тетяною— ЖК). Піду на пенсію тільки коли зроблю історії про людей, які створюють лебедів і суші з шин!
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографка: | Редакторка: |
Олександра Онопрієнко | Анна Пастушина |
Авторка: | Транскрибаторка: |
Софія Котович | Богдана Горбань |
Інтерв'юерка: | |
Христина Кулаковська |