top of page

Наталя, засновниця книгарні «Збірка»



Наталя, засновниця книгарні «Збірка»

Фотографія, урбаністика, історія, дизайн та багато іншого — якщо ви поціновуєте нонфікшн, то напевне вже відвідали невеличку книгарню в одному із затишних двориків на вулиці Золотоворітській. Засновниця «Збірки» Наталя Кузьменко мріє, щоб це місце стало культовим, таким, де народжуються ідеї та формується спільнота. Впевнені, що саме так і станеться. Щоб зафіксувати цей розвиток, ми поговорили з Наталею про перші кроки незалежної книгарні, мистецький Київ і службу у війську. Ділимося цією історією з вами.




ПОМІЖ СЛОВАМИ


Моє дитинство минуло в Полтаві. Тоді в бібліотеках було засилля детективів, пізніше в моєму житті з’явилася сучасна українська література. Це був розквіт Жадана, Прохаська, Андруховича, перші жіночі урбаністичні романи, поезія Іздрика. Уже тоді мені хотілося розуміти, що хотів сказати автор, чому саме «Московіада», як писався «Фелікс Австрія» і як узагалі побудований літературний простір всередині твору. Так я опинилась на факультеті української мови й літератури. Це окрема наука — як правильно, з академічного погляду, читати книжки: як поєднувати часопростір із запахами, героїкою, розбирати метафори, мову автора й так далі. І мені це дуже подобалось.


До Києва я переїхала 2017 року. Це не про мрію, швидше — про можливості, яких у Харкові, де навчалась, я не мала. Київ ніколи не був до мене ворожим. Мені щастило тут на людей, роботу, квартири, які знімала, — все якось відбувалось із легкої руки. І це дуже класно. Я приїхала до Києва працювати на Суспільному. Прийшла в офіс з рюкзаком і кажу: «Я тут три дні поживу, поки шукатиму квартиру». Тоді мене колега запросила пожити в неї, і я три тижні провела на Подолі, на Сагайдачного. Мабуть, у всіх був такий період — тусовки по хатах у друзів.

Наталя, засновниця книгарні «Збірка»

Пам’ятаю Київ тоді шумним, із запахом вечірок, алкоголю, самокруток та інтелектуальних розмов. Якось ми з другом сиділи вночі у сквері між двома Валами. Пили приготовану власноруч «Криваву Мері», їли курячі ніжки з «Сільпо» навпроти й розмовляли. У нас залишилась одна куряча лапа, яку ми не змогли поділити. Вирішили, що закопаємо її й відкопаємо тоді, коли станемо успішними й багатими. Власне, ця куряча лапа й досі десь там є. Зараз мій друг у війську. Минуло сім років і виявилось, що не обов'язково бути успішним і багатим. Для мене це вже не є пріоритетом. 





До вторгнення в мене було типове життя креативного класу: ненормований робочий день, багато зустрічей, кафе, люди, фільми. І Київ тоді мені здавався таким, мабуть, підлітковим містом. Я вдячна цьому періоду, він дав можливість видихнути трохи. Таке от відчуття, коли ти виходиш із гучної вечірки й пішки довго йдеш додому. І от місяців п’ять я так пожила «на видиху».



Але зараз ми всі ніби подорослішали. Про це говорить навіть вибірка книжок, які найбільше купують у книгарні. Люди дуже цікавляться і минулим, і тим, що зараз відбувається, шукають свою ідентичність.


Одна з найбільш популярних у нас — книга «Мистецький Київ 90-х». Люди намагаються зрозуміти, що було саме тут 30 років тому, як ми виростили таких героїнь і героїв і як ми виростили таких покидьків.



Я пішла служити, бо все інше не мало сенсу.


Піти в армію означає активно протистояти. А залишитися в окупації, якщо ти жінка без зброї, вдома з кухонним ножем і сковорідкою — це не захист. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, що відбувається, й долучитися до групи людей, яка активно працює над тим, щоб знищити ворога. Після повернення до цивільного життя я зрозуміла, як я все в ньому люблю. Розвантажувати ящики з книгами? Топ. Готувати вдома їжу? Ідеально! Сфоткати лічильники за комуналку, поговорити з сусідами, з якими зазвичай сваришся, помити посуд — все це так круто. Тому що я обираю в цей момент, що я хочу робити. І будь-які проблеми, які з'являються в цивільному житті, здебільшого мають рішення. Просто треба трошки піднапружитись. Але це нічого в порівнянні з тим, що відчуває людина у війську.


Наталя, засновниця книгарні «Збірка»

Для мене процес повернення пройшов безболісно. Дуже допомогли подружки, які одразу підхопили й почали включати в повсякденне життя, а також психотерапія. Взагалі для військових увага — це найцінніша валюта. Коли ти приділяєш людині увагу, просто питаєш, як справи, — це суперважливо.


Мені здається, що я стала трохи менш терпима щодо героїзації роботи культурних діячів або бізнесменів у тилу. Я цього не розумію й ніколи не зможу зрозуміти, тому що для мене герої — це люди, які ризикують життям. Зокрема, які є у війську, які оборонять нас просто зараз. Водій, який у Краматорськ ввозить доставку «Нової Пошти», для мене він — герой. Все інше — може бути складно фізично чи інтелектуально, але це все посильно.




ТОЧКА ЗБОРУ — ЗОЛОТОВОРІТСЬКА, 2А



Після звільнення зі служби я живу за принципом «роби, що можеш, там, де ти є». Я є тут. Тому я вирішила поєднати свою любов до книжок із приємністю їх обирати й пропонувати іншим. Комусь книжка допоможе краще зрозуміти цей світ, іншим, навпаки, — розслабитися.


Мене лякали, казали: відкриєш книгарню, будеш мити там сама підлогу й туалети. А я так кайфую! Відкриваюсь десь о 12, навалюю своє музло, іду по швабру-відро, танцюю, мию підлогу. Приходять сусіди, люди купують книжки, знайомляться. Це ж моє, це так класно!


Ми відрізняємось тим, що у нас виключно книги й немає кави, а ще — художньої літератури. Тому що я вважаю, що вона шикарно представлена в сусідніх книгарнях. Є українська класика, як-от книги Харківської школи фотографії, та іноземні видання з кулінарії, мистецтва, дизайну. Плануємо ще іноземною мовою з архітектури та музики. Ще у нас є журнали, артбуки від українських митців, зіни. Дуже подобається мені зін-двіжуха. Трохи дивна поки що для мене, але круто, що люди мають можливість так виражати себе. Взагалі я дуже підтримую самвидав. Ми викуповуємо повні тиражі, а не просто беремо під реалізацію. Мені важливо, щоб ці люди надалі робили випуск, наступний і наступний, щоб це мало розвиток.

У чому сила нонфікшн? По суті, це дуже велика вибірка книжок, написаних досвідченими людьми, які знають, про що вони кажуть: про релігію, політику, культуру, про те, як жить життя, як ми поступово приймаємо своє оголення, тіло й так далі.



Не знаю, як в інших, але для мене читання — це щось на кшталт медитації.


Це якийсь імерсивний досвід, оцей момент співтворчості з автором — він для мене найбільш цінний. Коли я читаю й автор мені каже, що уявляти, я ніби разом із ним переживаю й будинок «Слово», і розстріли, і театр Курбаса… і оплески, і поразки, і смерті. І мені здається, що нічого іншого так не може захопити мій розум, як книга.


Наталя, засновниця книгарні «Збірка»

А нонфікшн поєднує в собі уяву та дає щось цікавеньке, що можна з собою забрати. Власне, один із моїх задумів — показати, що література зовсім не нудна. Якщо ми почитаємо книжки Віри Агеєвої про культурних діячів 20-х або щоденники Довженка, побачимо, як вони веселились, сварились, закохувались, зраджували, боролись із системою. Одним словом, жили складне, але дуже насичене й круте життя. Проте зазвичай коли йдеться про літературу, ми вдіваємо скучне ліцо. Я проти цього, я хочу запропонувати людям інший підхід до розуміння книги. Це предмет, який тебе обслуговує, який тобі щось відповідає, дарує якісь емоції. До нього не треба ставитися з пієтетом.



Мені хотілося б зламати в людей оцей пієтет і ставлення до книги як до покарання: почитав 20 хвилин, тепер можна й погуляти 40 хвилин. Це не покарання, а насолода, певний вид мистецтва, до якого потрібно не дорости, а доєднатися. Дуже багато чого книга може дати тобі навзаєм.

Цікаво, що в книгарні викристалізовуються смаки, пов'язані саме з цим районом. Наприклад, питають літературу про електронну музику, бо тут багато людей з цієї спільноти живе. Приходять студенти з філологічного факультету універу Шевченка — питають щось про художній образ і тексти. А культурологи з академії на Львівській площі шукають критичні філософські праці.



Мені дуже подобається пізнавати глибше, чим живе цей район, що читають люди цього району. Я вже маю постійних відвідувачів! Знаю, що людина шукає, що їй подобається, можу відкласти, коли нове щось з’явиться. 


«Збірка» — це вже найбільш затегане художниками місце в Києві. У нас є розписи Гамлета Зіньківського, Тараса Ковача (на мою скромну думку, найкращого графіка нашої країни), робота Міші Алексеєнка. Тобто тут уже сформувався певний мистецький осередок. Мені дуже лестить, що нас відвідують такі класні люди. У нас був Ніл Гардінг (британський дослідник політичних наук, в центрі уваги якого марксизм, ленінізм і соціалістична революція — ЖК), примірники з його підписом ми віддаємо за донат від 1000 гривень туди, куди людина захоче. Також заходить син Сьюзен Зонтаґ. І це такий перший шар, який надає цьому місцю винятковості.



А другий шар, який дуже підтримує книгарню, — це наші куратори, котрі допомагають робити збірки.


Зараз ми готуємо полицю від Кості Дорошенка — культуролога, мистецтвознавця й історика. Його вибірка чудова. Якщо хочете почати розумітися в історії, то варто прочитати 2-3 книги, які порадить Костя. І всі історичні процеси стануть на свої місця.


Наталя, засновниця книгарні «Збірка»


Полицею з вивчення візуальних мистецтв у нас займається Галина Глеба — теж мистецтвознавиця й арткритикиня. Буде ще полиця еротичної фотографії від Юлії Радіонової, збірка з кураторства від Даші Придибайло. Тобто це люди, які не просто собаку з'їли у своєму напрямку, вони ніби і є цей напрямок. Я їм безмежно довіряю. Мені здається, що така сукупність і концентрація особистостей на цих 50 квадратних метрах мають за 5 років зробити це місце легендарним. Мені б дуже хотілося, щоб так було. 





Книгарні мають бути різні, на свій смак для кожної людини, як і бари. Я рада, що відкривається більше книгозбірень. Ми з ними не конкуренти абсолютно. Я думаю, що ми більше конкуруємо, наприклад, з шоурумом якогось одягу. Бо людина, обираючи купити десяту футболку за 500 гривень, може купити натомість книгу.




МІСТО, ЩО ПАХНЕ БУЗКОМ 



Я дуже люблю переїзд вночі з правого на лівий берег. Бувало, повертаюсь додому з Золотих воріт, коли ще не було комендантської. Таксі женеться о четвертій ранку, миготять вогні, пахне містом, бузком і взагалі зеленню, яка тільки розпускається. Місто починає дихати. Оцей момент руху на швидкості через міст у вогниках я люблю й сумую за цим.


Також люблю ганяти самокатом. Хоча це дуже дратує пішоходів. І мене як пішохода теж!



У мене зараз є класний момент дня в Києві. Я з пошти забираю коробки з книгами. Кладу ящик на самокат і їду: спочатку Бульварно-Кудрявською, далі праворуч на Ярвал, там моя доріжка. Потім звертаю на свою Золотоворітську.


І це так класно, особливо коли вже тепло. Люблю зустрічати схід і захід сонця на Пейзажці. Ніби так багато людей, але місто стає медитативним, і всі просто кудись пливуть. 


Читати люблю в себе на балконі, там у мене невеличкий сад, зелень навколо. Раніше була традиція — ходити на вранішні читання в «Каштан»: снідаєш, п’єш каву й читаєш. Коли вже працює літній майданчик, то взагалі топ. Люблю маловідомі дворики на Золотих — наприклад, перехід із вулиці Липинського на Гончара, а також великий Солом'янський ландшафтний парк, де можна й загубитися. Там дуже красиво, особливо восени.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Фотограф:

Редакторка:

Антон Єрмолаєв

Анна Пастушина

Авторка:

Транскрибаторка:

Олександра Лозовик

Тоня Смирнова

Інтерв'юерка:


Богдана Горбань



留言


bottom of page