Пані Галина — у минулому білетерка Національного академічного театру опери та балету України ім. Т. Г. Шевченка, працювала там у 1990-2001 роках. Зараз їй 88, і вона давно вже на пенсії, але й досі із захватом згадує часи своєї роботи і будь-що впізнає мелодії, які колись до неї линули із глядацької зали щодня.
Ми зустрілися у пані Галини вдома, в одному з тихих і затишних дворів Мінського масиву, де поруч із будинком розкинувся охайний сад-город і де навесні все потопає в зелені й квітне — власне, як і в квартирі нашої героїні. Поговорили про музику та мистецтво спілкування, високе й земне, Київ 70 років тому і сьогодні.
«ПРИЛЕТІЛА ЛАСТІВКА…»
Усе життя я дуже любила театр. Я завжди була співучою. Брала участь у конкурсах, виступала у клубі на Деміївці, у Зеленому театрі, з оркестром народних інструментів, естрадним оркестром. Була солісткою хору і співала сама, у такому білому платті довгому. У мене, як казали, було ліричне сопрано. Дуже багато співала українських народних і пісень Олександра Білаша, зокрема «Ластівка», «Два кольори». Ще коли я навчалася у геолого-розвідувальному технікумі, він у нас керував хором. Йому подобалося, як я співала, і він хотів, щоби я вступила до консерваторії, де він навчався, казав: «Я допоможу тобі». Але оскільки в мене завжди боліло горло, не пішла, залишилася до кінця в геології.
Я працювала 34 роки в геолого-розвідувальній експедиції старшим економістом із праці та заробітної плати. Робота дуже цікава, колектив був чудовий, ми їздили по наших експедиціях. У той час, коли працювала, я завжди співала на концертах — усюди, куди мене запрошували. Бували концерти на День геолога у філармонії, в Будинку офіцерів, у музкомедії (Київський національний академічний театр оперети — ЖК). Публіка дуже гарно сприймала, мені аплодували. «Прилетіла ластівка голубою ласкою до моєї хати, до свого гнізда» — оце була така моя пісня найкраща. Мене потім усе життя, коли зустрічали, називали «Прилетіла ластівка».
ВАШ КВИТОЧОК, БУДЬ ЛАСКА
Коли настав час іти на пенсію, я вирішила ще попрацювати. Хотіла спершу йти в оперету білетеркою, а потім подумала: «Ні, краще я піду в оперний театр». Коли прийшла у відділ кадрів, на мене одразу звернули увагу, чомусь я їм сподобалась. Сказали «почекайте» і потім швидко взяли мене на роботу.
Вихідний день був один, у понеділок. Раз на тиждень, після вихідного, ми приходили раніше і прибирали місця, на яких працювали, це було частиною роботи. Літом артисти були на гастролях, а ми відпочивали. Інколи приходила на роботу, коли відбувались генеральні репетиції: було цікаво послухати, подивитися, як працюють з артистами.
Я працювала 11 років. Можна сказати, що на всіх найкращих місцях. Мене ставили і на партер, і на бельетаж, і на ложі. Я мала розсаджувати людей: брати квитки і дивитися, де хто сидить. Хто й сам заходив, сідав, а хто не знав куди, то я проводжала на місце.
Бувало, з дітками приходять, а десь на гальорку треба йти: це третій ярус чи другий — високо. А буває, старенька людина йде, якщо в мене є місце, кажу: «Не піднімайтесь, будь ласка, заходьте, я вас посаджу».
Інколи мене запитували, хто сьогодні співає, хто грає. Часом просили розказати коротко про оперу чи про балет, то я старалася, щоб їм було цікаво дивитися виставу. Я завжди думала: «Мені цікаво — і хочеться, щоб людям теж було цікаво, якщо вже вони прийшли в театр». Тому до мене дуже багато людей ходило, з минулої роботи теж. Приходили і казали: «Ми до Галини Романівни».
Мені в роботі подобалося все! Я дуже люблю музику і мені дуже подобалося спілкуватися з людьми. Вистави найбільше любила, звичайно, українські: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка». Я йшла, як на свято — летіла. Усе встигала, за собою слідкувала, вигляд у мене був солідний, на мене звертали увагу.
На такій роботі повинні працювати люди, яким подобається театр. Якщо не подобається — там нема чого буде робити. Людина прийшла й питає, а якщо ти не знаєш, тобі не цікаво, то що ти можеш розказати?
Бувало, що людина запитує про театр, наприклад, коли він був збудований. Я цікавилася сама, а потім розказувала те, що знала.
Біля мене завжди люди були і слухали те, що я розповідаю. Пам’ятаю, одного разу прийшли такі високі іноземці-військові і щось запитали, а я відповіла. З ними була екскурсоводка, і вона тоді мене попросила: «Якщо можете — допоможіть». І я стала розказувать про театр, про виставу, а один співробітник каже: «Чую — знайомий голос. Придивився, прислухався, а це наша Галина Романівна екскурсоводом підробляє».
Одного разу нас, білетерок, запросили знятися в кліпі Ассії Ахат. Так я потрапила на зйомки інших кліпів, реклами, куди мене пізніше запрошували. Знімалася і на кіностудії не раз, і для іноземців також. Мені казали: «Нам потрібне ваше обличчя».
Взагалі колектив був хороший тоді, цікаві артисти: і Солов’яненко, і Мірошниченко, і Гнатюк. Солов’яненко таким дуже скромним був. Колись я працювала на бельетажі, — а це ж центр, ложі, — а він проходив повз. Я у нього й питаю: «Анатолію Борисовичу, а чому ви не заходите, не сідаєте?». А він каже: «Та нічого, я так — проходужся…». Були випадки, коли запрошувала його до ложі, бо були місця, і навіть коли не було місця, я йому стільчик ставила. Якщо наші актори приходили, я за можливості їх завжди саджала. Мірошниченко — дуже цікава жінка. Вона була великою акторкою і простою людиною. Завжди з людьми розмовляла і завжди сміялась, повсякчас була із настроєм.
До мене дуже гарно ставилися. Навіть коли була річниця — сто років театру — нас, білетерів, перед театром фотографували, і я там теж на першому плані стою. Потім, коли вже я пропрацювала одинадцять років і настав час, у 66 я вийшла на пенсію. Пішла з театру, тому що туди почали брати більш молодих людей. Із того часу я вже вдома. Якби можна було, я б іще працювала, звичайно. Навіть коли мені було важко ходити на роботу, бо я займалася онуками: садочки, школа й усе що завгодно, — я все одно була на роботі. Я старалася працювати нормально, з людьми у мене конфліктів ніколи, з роду не було. Це і люди можуть сказати, ті, що ходили, і керівництво. Коли я вже на пенсії приходила в театр, мені казали: «Заходьте, ми вам завжди будемо раді».
МЕРЕЖИВО КИЇВСЬКИХ МАРШРУТІВ
Спочатку мої батьки жили на Малій Житомирській у комунальній квартирі, а потім переїхали на Деміївку, тому що недалеко було село Підгірці, а ми там мали землю і хатинку. Мама навіть у колгосп ходила спочатку. Я народилася в лікарні біля ботанічного саду. Жила у Голосієві, на Солом’янці, в Оболонському районі. Найбільше мені подобалося на Чоколівці, на Деміївці теж було непогано.
Ми жили на першому поверсі дерев’яного будинку, спочатку умов зовсім ніяких не було, а після війни з’явилися газ, світло, був погреб, вода на вулиці. Тоді дуже важко було. Що ми їли, в чому ми ходили. Добре, що була сестричка, яка могла із тряпочок, із самого простого матеріалу мені пошити плаття — і уже я нарядна ходила. На Деміївці я закінчила школу, а потім і вечірню школу, 9-й і 10-й класи, навпроти теперішньої фабрики Рошен. Потім я вступила до технікуму, що розташовувався біля сучасного Палацу «Україна». Туди ходив трамвай із Деміївської площі. Після уроків у вечірній школі я йшла на репетиції хору, у клуби.
Українська мова у той час у Києві звучала мало. На вулицях нею дуже мало розмовляли, ще й обзивали хохлами. Тоді всюди викладали російською: багато шкіл були російськими, і наш технікум також, хоч ми й вивчали українську. Батько й мати розмовляли тільки українською мовою, і я з ними теж. І на «ви». Я багато ходила у театр Франка, можна сказати, що всі вистави там передивилася, і мені дуже подобалося. Там теж була українська, обов’язково.
Я мову дуже добре знала і любила, тому що вдома розмовляла нею.
У 63-му переїхала жити на Куренівку, на вулицю Автозаводську. Потім я знову жила на Деміївці, спочатку на вулиці Ровенській, а потім на Голосіївському проспекті. Їздила звідти автобусом на Куренівку, на вулицю Западинську на роботу. Я й на вулиці Хмельницького працювала, і на Шулявці, на Ежена Потьє.
У той час, коли почала працювати в оперному театрі, я жила на Чоколівці. Сідала на 17-й тролейбус, доїжджала до ботанічного саду на «Університеті», переходила через дорогу і йшла в театр, він поряд був. А коли знову переїхала і жила в іншому районі, в Оболонському, я теж ніколи не запізнювалась, старалася приходити вчасно на роботу і завжди з цікавістю. Сідала на 18-й тролейбус, їхала до пам’ятника Богдану Хмельницькому, а там могла пішки пройтись — від Софіїї Київської, через Золоті ворота. Були різні маршрути, цей був основний. Якщо на метро, то їхала до станції «Хрещатик», переходила через дорогу, могла пройти пішки повз театр Лесі Українки, вулицею Хмельницького до театру.
Чудовий Київ такий, було цікаво пройтись. Ходила багато років, але мені все одно цікаво було прогулятись Хрещатиком. Пам’ятаю його, коли він був дуже зруйнованим (у часи Другої світової війни — ЖК), дійсно було страшно дивитися на такий Хрещатик.
У молодості я часто ходила у Гідропарк, дивилася, як люди пірнають у воду. З дітьми, з онукам бували на пляжі, зокрема на Центральному (Труханів острів — ЖК). У ресторани чи кафе тоді ходили люди, в яких були гроші. У такі місця часто запрошували на побачення, наприклад на Хрещатику. Моїми улюбленими місцями у Києві були Володимирська гірка, Зелений театр, туди й у «Жабу» (танцювальний майданчик на схилі Дніпра, сцена, навіс над якою нагадував жабу — ЖК) на танці ходила.
Київ люблю, тому що я в ньому народилася і виросла. Тут мої діти, внуки, правнуки. Я звикла до цього місця, і мені, як кажуть, кожен камінь рідний. Тут пройшло моє життя.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Автор, інтерв'юер, фотограф: | Редакторка: |
Антон Єрмолаєв | Анна Пастушина |