Костянтин Андріюк, автор YouTube-каналу «ЗупиниЛося»



«Я народився в Рівненській області в маленькому містечку Радивилів. Воно має невеличку унікальність: від Радивилова рівно 100 км до Тернополя, до Луцька, до Рівного і до Львова — до чотирьох обласних центрів. Просто якось так географічно випало. І розташоване воно на кордоні двох областей: Львівської і Тернопільської.


У Києві я від 1994 року. Як потрапив на навчання, так і все, залишився, далі вже і квартиру купили, і прописався. Після 11-го класу я вступив у Київський геологорозвідувальний технікум, потім у КПІ на приладобудівний факультет, мав стати інженером-оптиком. У мене не було класичного, типового, яке всі люблять згадувати, студентського життя, де ти постійно гуляєш, випиваєш портвейн, ночами не спиш. Мене до цього, можна сказати, не тягнуло. Я розумів і сили свої, і час. Розумів, що якщо я буду більше гуляннями займатися, то у мене менше часу залишатиметься для науки. Після навчання в КПІ відчув, що я — творча людина і потрібно себе шукати у творчому напрямку.


Коли приїхав у Київ у 1994 році, майже всі говорили російською. Яка українська мова? Це наче ти з села. І біда в тому, що досі купа людей приїздять і переходять на російську.

До мене конкретно упередженого ставлення не було за українську.

Я ні під кого не прогинався і не прогнуся. Вирішив для себе, що, ви всі російською, значить, я на зло вам буду розмовляти спеціально чистою, кришталевою українською. Мене це мотивувало, і я відчував себе унікальним, наче твариною у зоопарку. На якомусь із етапів зрозумів: українська мова це мегакрутий козир, чому люди цим не користуються?


Моя майбутня дружина, з якою ми зустрічалися, порадила мені податися на вакансію на спортивного журналіста «Першого національного». І я з палаючими очима подався. Мене взяли. Потім працював на телеканалі «Ера» два роки, потім «1+1», де почалось уже моє серйозне професійне зростання як журналіста. У 2014 році з Дмитром Волковим на «1+1» ми зробили цикл програм «15 республік». Ми поїхали по всіх ексреспубліках Радянського Союзу і знімали документальну програму про особливості кожної країни та її спортивну культуру.


Мій улюблений випуск БілорусьЛитва. Ще був проєкт «Народний інспектор», у якому я зрозумів, що мені стає тісно у спорті і тягне до більш соціальних тем. Мені хотілося вийти за ці рамки. Таким органічним чином через мій свідомий вибір, збіг обставин і сильне бажання у вересні 2018 року виник канал «ЗупиниЛося», в назві якого ми обіграли слово «зупинилося»: авто зупинИлося (з порушенням ПДР) і зупинилОся. Традиційне прощання народилося на зйомках п’ятого чи на шостого випуску, коли ми прощалися і я сказав: «Не будьте лосЯми!». Мета мого проєкту — підвищити культуру на українських дорогах, пояснювати водіям ПДР, вчити дотримуватись правил і провчати порушників. Я проводжу рейди на дорогах і парковках, де намагаюся вчити культурі водіння і поваги до оточуючих.


У Радянському Союзі автомобіль був розкішшю, люди стояли в чергах, щоб його купити. Я пам’ятаю по нашій сім’ї: 1986 рік, ми готуємось до купівлі автомобіля як до великої події, будуємо гараж у приватному будинку, батько здає на права.

У дідуся була інвалідність на той момент, тому ми рухалися в черзі швидше, і батьки вирішили, що ми вкладаємо гроші, додаємо і купуємо автомобіль. У ті часи, коли людина купувала автомобіль, вона переходила в іншу касту. Люди, які ходили пішки, були нижчого рівня наче. Я впевнений, переважно в голові людей це збереглося, батьки прищепили це дітям, і зараз кожен купує собі якогось корча, залізну бричку дешеву, бляху з єврономерами, битка американського за кілька тисяч доларів. Здається, що людина за кермом мислить наче «я ж їду, а ви, велосипедисти, пішоходи, всі, ви маєте розійтися, я їду, я — король життя». Коли вони сідають в авто, вони мають заїхати в під’їзд, у двері, в касу! Хіба я купував автомобіль для того, щоб ходити пішки? Я що — лох? Напевно, звідси і формується наша культура водіння.


Героїв «ЗупиниЛося» можна поділити на дві категорії: на людей, які дійсно мимоволі порушили, готові визнавати це і вибачаються, і на тих, хто порушує свідомо і має ще нахабство і дурість відстоювати порушення. Ось різниця. Люди порушують дуже часто вранці. Коли вони поспішають на роботу, коли везуть дітей, не встигають. У них починається істерика, вони нервові, злі. Зазвичай ці люди їздять одними і тими ж маршрутами. Блін, чуваки, якщо ви знаєте, що там ремонт, тоді плануйте свій графік у зв’язку з цим ремонтом. Логічно. Якщо ви знаєте, що вранці о 8 ранку затор, виїжджайте в 7:30, ну вибачте.





Київ від транспортного колапсу може врятувати дві речі, перша — розвиток приміського маршрутного транспорту. Вишгород, Ірпінь, Бровари, у всіх цих містах- сателітах, де продається дешеве житло, забудовники не будують ніякої інфраструк- тури: ні достатньо садочків, ні шкіл. І ми робили кілька рейдів на Борщагівці, де я встиг поспілкуватися з місцевими. Вони везуть дітей о 7 ранку в школу, тому що в Софіївській Борщагівці немає школи. Просто треш.


Міська влада Києва повинна розвивати приміський маршрутний транспорт, електрички, шатли, які будуть по виокремлених смугах їздити в місто за 20 хвилин. І замість півтори години у заторах машиною людина пересяде на електричку.

Як зробили у Відні, Берліні, Амстердамі. Я був у Амстердамі, це фантастика. От уявіть собі, все, що потрібно людині, яка з передмістя приїжджає працювати навіть в центр Амстердама: вона доїжджає потягом до транспортного вузла, приміський потяг далі не йде, тому треба пересісти в метро — вийти з вагона, спуститися ескалатором і зразу піднятися на інший ескалатор до метро. Все. Людині не потрібен ніякий автомобіль. Там зроблено все, щоб жителі не користувались автомобілями, але комфортно себе почували в громадському транспорті.


Друга причина створення колапсу — відсутність системи оплати муніципального паркування. Зараз за паркування можна платити, але ніхто не платить. І ніхто нікого не штрафує. Штрафують тільки за порушення правил дорожнього руху, але не за несплату паркування на платних майданчиках. А чому не штрафують? Бо немає системи контролю. Має працювати система, в якій підходить працівник парковки, фотографує, сканує номерний знак і дивиться через базу, заплатив водій чи ні. Натискає кнопку «штраф», друкується штраф 510 грн, а ще краще 1000. Штраф кладеться на скло машини, і, повірте, через місяць у центрі всі ці паркінги будуть напівпорожні. Ще одна проблема парковок існує поряд із новими житловими комплексами. Їх будують із порушенням державних будівельних норм — не дотримуються норми машиномісць, тому що забудовники розуміють: навіщо ж відводити потрібний відсоток під машиномісця, якщо можна зібрати докупи цю площу і віддати її в оренду, магазин туди поставити чи фітнес-клуб.


Мені б також хотілося, щоб ми замислювалися про маломобільні групи населення. Бісить лицемірство, коли ти кажеш: «Не паркуйся на місцях для людей з інвалідністю», а тобі відповідають: «Де в нас стільки інвалідів?». Ми не бачимо людей з інвалідністю на вулицях, бо більшість із них просто не мають фізичної змоги вийти зі своїх квартир.

У мене на каналі «ЗупиниЛося» є окремий випуск, присвячений нашим перемогам, і є мої особисті топ-3, коли ми рейдами привернули увагу до проблеми і вона зникла.





Перша перемога сталася біля Верховної Ради. Біля Маріїнського парку весь тротуар раніше був заставлений автомобілями депутатів, які лишали метр пішоходам. Після нашого рейду там встановили стовпчики і більше не паркуються. Друга перемога — на вулиці Приозерній на Оболоні. Там дуже гарне місце поряд із Йорданським озером. Літо, пляж, хороші мешканці, там настільки класно жити. Рік тому під час ремонту на Північному мосту там постійно був затор, все стояло, бо міст ремонтували перед виборами. По вулиці почали їздити зустрічники, яки викручувались по букві закону, що здійснюють обгін і не порушують правил. Ми вийшли зі зверненнями на ШЕУ (шляхово-експлуатацій- не управління) Оболонського району і попросили на цій вулиці нанесли розмітку — суцільну лінію, яку не можна перетинати і де не можна обганяти, бо це вже буде повне порушення. Люди з Приозерної почали писати нам у соцмережі, що «друзі, вперше за 30 років тут з’явилася розмітка».


І третя перемога сталася на вулиці Дегтярівській, де машини обганяли транспортний потік трамвайними коліями і створювали небезпеку для пішоходів на зупинці трамваю. Ми почали проводити рейди, водії дуже агресували, навіть лізли битися. Нам допоміг Бахматов, який попросив відреагувати керівника Київпастрансу. Ми організували тристоронню робочу зустріч, приїхав керівник Пастрансу, Бахматов і я. З часом вони поміняли переходи для пішоходів, поставили паркани, щоб люди, виходячи з трамвая, не випадали на проїжджу частину, зробили тактильну плитку для незрячих, асфальт заклали і стало класно.


Чим би я хотів займатися далі? Я би хотів займатися урбаністикою і змінами Києва на краще. У мене вже викристалізовується, як це робити.Щось схоже на діяльність «Агентів змін». Я завжди надихаюся досвідом Європи. Я об’їздив багато європейських міст, і мене вражає, як злагоджено працює інфраструктура, транспорт і як це допомагає людям ставати кращими».


Костянтин Андріюк, автор YouTube-каналу «ЗупиниЛося»



Над матеріалом працювали

​Авторка:

Коректорка:

Христина Кулаковська

Анна Пилипенко

Транскрибаторка:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Софія Котович

Христина Кулаковська


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини