Толік і Дмитро, велосипедисти

Толік і Дмитро, велосипедисти

Відчуття міста це також і те, як ним рухатися. Вирізняти межі свого міського ритму серед помноженого сотнями чужих, досліджувати недоступні іншим маршрути, шукати рідкісні закутки зелені й тиші. Про ці й інші речі ми говорили з братами-велосипедистами Дмитром і Толіком, сидячи просто на траві в парку «Муромець». 

САМІСТЬ

Дмитро: Ми народилися в Бережанах, а коли мені було чотири – Толіку не було ще і року – батьки повезли нас на Дніпропетровщину. Вони шукали нові темпи, цілилися на Донецьк, бо за Януковича він серйозно розвивався, був ледь не на рівні з Києвом. Спочатку ми жили в Першотравенську, маленькому шахтарському містечку біля Павлограда. Наш тато священник, і за тих сім років на Дніпропетровщині він побудував свою парафію й передав її, коли ми поїхали в Донецьк. Там, у Донецьку, ми вже почали освоюватися, пускати коріння. Було складно: у школі мене цькували через мову, і я дуже вдячний родині, що українська ідентичність все одно збереглася.

Навіть не віддаючи цьому належне, я принципово розмовляв українською. Тоді це було просто весело – опиратися, протистояти.

Толік: У Донецьку на всю школу українською говорило дві людини: я і Дмитро. У мене не було такої жорсткої боротьби за мову, але був великий тиск однолітків, і я помічав, що часто переходив на російську з ними, бо не хотілося вирізнятися. Відчувалися неприйняття, агресія до українського загалом. А ти просто дитина, яка хоче асимілюватися й почуватися безпечно у своєму просторі. 

З Донецька ми виїхали в 2014 році, буквально наступного дня після останнього дзвоника, менш ніж за добу до першого обстрілу. Коли ми повернулися в Бережани, я пішов у п'ятий клас. Мені було добре, комфортніше, вільніше, зʼявилися друзі. І все одно діти бувають жорстокі, тож часом жартики типу «що ти, донецький, приїхав?» таки звучали. Але я вдячний Донецьку за цей стержень, який він подарував.

Д: Донецьк для мене став одним із періодів становлення, одним із таких стовпів у житті. Коли ми виїжджали, було тільки чітке відчуття, що ми не повернемося, – без розуміння контексту, без емоцій. Зрештою, ми не їхали в цілковито чужий простір, це було місто нашої родини, де ми проводили кожне літо. Ми їхали до своїх, і батьки самі не знали, що втратять все матеріальне надбання, що доведеться обнулитися взагалі.

Дмитро та Толік, велосипедисти

Після повернення Бережани відчувалися приємно, але я не знав, куди себе притулити. Я звик до гуртків, секцій, постійної активності. Так раптово почалося моє пластове життя. Перший табір мені не сподобався, але якась магічна природна сила повернула мене туди через кілька місяців. 

Ми з тих дітей, які навчилися ходити і одразу, наступним етапом, їздити на велику. Чомусь моє перше перше катання асоціюється з Першотравенськом. Це був, мабуть, Ardis – синій, із пластиковою корзинкою спереду і срібними «болотніками», які постійно товклися об колесо, занадто голосно, коли набирати розгон.

Т: Я не пам'ятаю, як я сів, але пам'ятаю свій перший велосипед. Він був такий радянський, трушний і триколісний, як той, що на ньому їздив Пила. Коли я став для нього завеликий, просто ходити по вулиці ж не міг, тому використовував його як самокат. А коли ми почали пересідати вже на дорослі велосипеди, вони завжди були нам трохи завеликі, «на виріст».

Не памʼятаю нікого з дітей, хто б тоді одягав шоломи, а тепер шоломи – це наша тєма, міняємо як рукавички і живі лише завдяки їм. Напередодні мого девʼятнадцятиріччя, коли добігав уже другий мій рік у столиці, я зрозумів, що не вистачає катання, і на день народження отримав свій київський велосипед. Сталева рама, сингл-спід, дванадцять кілограмів швидкості. На ньому біля Житнього ринку я потрапив у перше своє ДТП. А недавно я купив уже серйозний, шосейний велосипед і контакти (контактне веловзуття – ЖК). Ніколи не думав, що можна настільки зростися з велосипедом. 

В ОДНОМУ НАПРЯМКУ

Дмитро та Толік, велосипедисти

Д: Велоспорт для нас почався з «Київської сотки» (київський веломарафон – ЖК). Після школи я пішов до УАЛу (Українська академія лідерства – ЖК) і потрапив у київський осередок. Класно, що батькам ідея піти на рік у неформальну освіту, замість подавати документи в університет, не видалася цілковито дурною. На півмарафоні, який УАЛ організовував у Пущі-Водиці на честь Ігоря Брановицького, військового, що загинув у Донецькому аеропорту в 2014 році, я познайомився з Сергієм, ідейником, засновником «Київської сотки» і «Лайби».

Сергій запросив залітати в команду. На той час «Київська сотка», котра діє з 2014 року, вже стала брендом серед велоспільноти. Зараз вона – про постійні збори на військо, про фокус на війну, вшанування, памʼять. 

Я почав занурюватися в тонкощі спортивного катання, спостерігав, вивчав. У 2023 році Толік теж долучився до команди «Київської сотки», а наступного року ми самі вже були серед учасників. Із минулого сезону я доєднався до «Лайби». «Лайба» працює три сезони, крім зими, вже півтора року. Вона планувалася як простір велоспільноти, і стала ним, це єдине таке місце в центрі Києва. Розташування за Північним мостом має свій недолік і водночас перевагу – приїжджають свої, ті, хто знає, де шукати. Ми обоє з Толіком сильно зросли завдяки цій спільноті. 

Дмитро та Толік, велосипедисти

Т: Абсолютно окрема історія це катання по місту. Нам важливо впливати на велоінфраструктуру, змінювати її, підлаштовувати. Пишучи диплом бакалавра в Могилянці, я створював піар-кампанію для КМДА з просування велосипедної культури в Києві. Я вникав у багато установчих паперів, серед них – у програму, розроблену в 2018 році з U-Cycle (Асоціація велосипедистів Києва – ЖК). Дуже серйозний документ на 200-300 сторінок, де прописано все до найменших деталей, разом з оптимальною мапою маршрутів. Якийсь час у департаменті містобудування був окремий підрозділ, що займався велоінфраструктурою, а тоді його ліквідували і, вочевидь, усе це вийшло з пріоритету. 

Д: У малих містах інфраструктуру розвивати легше, бо не треба заходити в сто пʼятдесят дверей. У Києві є, наприклад, така штука, як Київська майстерня міста – регулярні зустрічі громадськості з ЦОДРом (Центр організації дорожнього руху – ЖК), які можуть впливати на певні речі, хоча й зовсім не легко. Якщо заглиблюватися в контекст, то робиться насправді немало, але це як із велодоріжками: вони настільки розкидані містом без жодного логістичного сполучення, що, їдучи велосипедом, ти просто не встигаєш їх відчути, немає цілісної мережі. 

Хотілося б, щоб у цьому питанні яскравіше проявлялася спільнотність, і найкраще вона відчувається під час спільного катання.

Є різні тусовки, зазвичай, їх розділяють райони, але також типи велосипедів: шосейники, емтебешники, фіксери, спортіки. Це все дуже різні типи їзди – наприклад, з MTB (абревіатура від англ. mountain bicycle, гірський велосипед – ЖК) можна їздити по лісу, і це зовсім інша пригода, ніж ганяти по місту на фіксерах (велосипед із фіксованою передачею – ЖК). Ми жартуємо, що насправді позаблокові: ми на шосіках, але рідко виїжджаємо кудись в область на тренування, частіше ганяємо по місту. Звісно, можна мати кілька великів і належати до кількох тусовок, але часто між ними є певне… тертя. Зрештою, не більше, як у будь-якій спільноті.  

МІСТО В КИШЕНІ

Т: Мій переїзд у Київ на першому курсі відчувався, як оця сцена з фільму про мігрантів, які приїжджають у США, дивляться отак з корабля на Статую Свободи – і починається назва фільму. І весь мій Київ – першим кадром Хрещатик. Тепер я зовсім не асоціюю центр із Хрещатиком, з помпезністю і шумом. Київ став значно меншим, відколи ми познайомилися, притерлись. Поклав до кишені й погнав, навіть не звіряючись із мапою: наша Татарка – ми кажемо Татарка-Гілз, бо живемо на пагорбі, – Поділ з улуном і шахами на Спаській, добрий фільтр на Золотих, Труханів, «Лайба» і пагорби Великої Житомирської й Січових Стрільців дорогою додому.

У місті поступово знищуються доступні громадські простори, тому великі літні майданчики кавʼярень залишаються єдиним способом повернути простір собі. Стають такими клітиночками, в які можна заскочити і побути повільно. 

Д: Київ класно міняється в літній період, і я тоді завжди їжджу з гамаком. Це можливість створити свій простір у місті там, де тобі заманеться – між двох дерев на Золотих, десь під Пейзажною алеєю, між стовпів на вокзалі. Я завжди шукаю більше природи, більше зелені, свободи. Є в цьому легкість дихання, своя краса, відчуття повернення до витоків, до того, з чого я збудований. Я збудований не з асфальту й цегли, а з дерева, землі, травиночки, з листочка. 

Дмитро та Толік, велосипедисти

Т: Велосипед для мене став ключем до міста, перетворив його з окремих локацій телепортації в метро на звʼязану цілісність. Зробив одночасно доступним, відкритим і неймовірно широким, непізнаним. Я тепер бачу Київ як ось на руці – цікавий, трохи гострий, де кожен несе щось своє.

Д: Найбільш цінно й цікаво мені взаємодіяти тут із людьми родом не з Києва, які  мають можливість дослідити, проявитися і зробити цей широкий крок. А ще, зазвичай мені здається, вони більше цінують природу, бачать її, бо можуть порівняти простори, спільноти, світи.

Якщо ти звик до того, що існує певним чином, то не можеш знати, як буває інакше. І водночас, маючи цей обшир на проявлення, люди в Києві часто гублять себе в ньому, втрачають те, з чим приїхали, в чому зросли. В цьому його небезпечність: Київ настільки підтирає під себе, що в цьому пошуку можна легко загубитися й не мати достатньо тиші, щоби помітити це, усвідомити. Тому більша частина мого оточення — люди не з Києва, які в Києві живуть і мають силу берегти щось своє у великому затхлому місті.

Велосипед для мене – спосіб протесту проти цього монотонного Києва, що зʼїдає людей.

Я обраховую місто по-іншому: протистою його темпу в русі, зберігаю власні ритми, шашкую поміж машин, що стоять у заторі, досліджую вулички, доступні тільки мені й закриті для тих, хто їздить громадським транспортом або машиною.  

Київ дає простір і свободу для пошуку себе. Дає можливість розкинутись настільки широко, наскільки ти спроможний.

Тут можна бути нестандартним, ненормальним. Навіть норма — бути ненормальним. Тут відсутня надлишкова увага до тебе, тільки приємна мʼяка байдужість. Такий мій Київ, з яким я вперше знайомився, – простір, де можна як завгодно і що завгодно. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Олександра Дивнич	Софія Головко
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Софія Котович