Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми зустрілися в останній теплий день осені біля природничого музею. Сюди батьки колись приводили Євгенія дивитися на магічні діорами, коли у вихідні вибиралися сім’єю з Борщагівки в центр. Поки ми гуляли колами парком Шевченка, він розповів про літування у Горлівці, навчання в Києво-Могилянській академії, літературні адреси Києва та химерні відчуття в місті під час війни.
З нового року плануємо спільно організувати екскурсію Києвом за романом «Місто» Валер’яна Підмогильного. Стежте за анонсами і приєднуйтесь.
Дитинство: в пошуках утраченого часу
Я народився на Борщагівці. Тато киянин, мама з Горлівки. Щороку мене туди закидали на все літо. Так тривало до старшої школи, поки не збунтувався, мовляв, хочу свій день народження (15 червня) в Києві святкувать. І взагалі, так надовго їхати не хотілося, тут коло друзів наросло. Став їздити менше, але до 2013 року бував там по кілька тижнів на рік мінімум. У Горлівці жила мамина сім'я, її рідний брат, який зі мною якось багато носився: пояснював, закладав, стимулював. Може, любов до книжок через нього прийшла. Хоча дід теж читав, був гірничим майстром у шахті, але ходив підпрацьовувати в книжковий магазин, щоби мати доступ до книжок. Вдома також була бібліотека, щоправда, типово совєцька. Та все ж.
У Горлівці було дві локації: квартира в середмісті та будинок на «посьолку» при шахті «Кочегарка» — там жила моя прабабуня родом із Дону, ми ходили туди щодня, пішки по 40 хвилин в один бік. Вона прожила 93 роки, померла, коли мені було 6, але навчила грати в картішки: «дурак», підкидний, «вірю — не вірю», бура́ (трикарткова гра, кого не спитаю — не знають).
Двір у центрі був більш-менш закритим: два будинки, з'єднані кутом. Всі виходили туди з якимись перекусами. На Борщагівці геть не їли на вулиці (хіба пили), а в Горлівці постійно — бабуся батон цукром посипає, інколи з маслом, щоб нагнати калорій. Був ще солоний варіант: чорний хліб поливали соняшниковою олією, посипали сіллю. Олія була домашня, запашна, не така, як тут. Важливою локацією був столик — за нього воювали старші та молодші, за ним грали в карти, горлали. Саме там навчився в «козла». Потім звідти привозив це в Київ, на Борщагівці когось вчив. Але у столиці не так і в карти грали, і їли не так. Це було просто по-іншому, не краще і не гірше. Тому й думаю, що рівень пролетаризації Донбасу перебільшений. Це стереотипне, мовляв, то «база»: пролетарська кістка, чарку бахнули, в карти зіграли і битися давай. Дурня.
Тато з Лук'янівки, його сім’я жила біля стадіону «Старт». Будинок не тільки їхній був, інші люди також мешкали. Мої згадують про них як про євреїв, хоча й самі теж плюс-мінус євреї, просто це єврейство зовсім невідрефлексоване. Це те польське єврейство, яке колись сюди домандрувало, попри зону осідлості. Рідня ходила на ринок Євбаз, де цирк, там була ринкова площа, потім тільки кафе лишилося з такою назвою, тепер і його нема. Працювали на заводі Артема, як і більшість на Лук’янівці. Під час війни не виїжджали. Якраз на «Старті» тренувалися футболісти, що потім грали в тих міфологізованих «матчах смерті», дідусь із ними спілкувався, кликав на обід, його садок фактично виходив на стадіон.
Залишились дві тополі, посаджені біля обійстя на честь народження мого батька і його брата. Іноді ходжу подивитися, як вони там. Є, значить, своє фамільне дерево.
А будинку немає. Наприкінці 60-х їм сказали: тут буде багатоповерхівка, якщо хочете почекати, то ми вас відселимо бозна-куди в бараки і з часом дамо тут квартиру, або ж їдьте на Борщагівку, де будується масив. Вони і поїхали в трьошку біля окружної дороги. Там заводи («Електронмаш», далі АТЕК), промзони, і спальний район частково планувався для їхніх робітників. Нині на Борщазі пістрявіше, після 90-х все перемішалося. Те, що спостерігаю: люди на спальнику прямолінійніші. Багато всього на лавочках відбувається, як привіт із минулого: ще 10–15 років тому був дефіцит кафе, переважно — відверті генделі по типу «Шрека». Тепер це змінилося: побіля набудували сучасний квартал із купою закладів. Біля ринку «Дніпро» теж з'явилася подібна інфраструктура. Та все одно воно таке — задовольнити «базові» потреби: випити різного не за дорого.
Борщагівка — це Київ мого дитинства. Ріс у дворі, мав багато подруг, мені з дівчатами було простіше. До школи близько, міг виходити о 8:20, щоби прийти на 8:30. Мікрорайон закінчується окружною дорогою, і ми прям із вікна школи бачили повій (і облави на них). Але, чесно кажучи, конкретно я довго не відстрілював, що район криміногенний. Усі всіх знали, якихось реально складних ситуацій майже не було, хіба з кимось «зальотним». Може, мене оминули певні моменти завдяки баскетболу. Це важлива частина мого дорослішання, почав грати років у 10. Ми були на майданчику від весни до пізньої осені, ввечері ліхтарі вмикаються — і можна грати буквально до ночі.
30 рочків я там пожив. Ішов від батьків, знімав із дівчиною квартиру по сусідству, повертався. У 30 я таки рвонув до центру. І свій борг перед рідним районом вважаю сплаченим.
Студентство: портрет митця замолоду
У нульові Могилянка виглядала майже легендарно, і навіть мої далекі від українства російськомовні батьки були раді, що я обрав саме її. Вступив 2004 року, і мене одразу оточила ця атмосфера вільного Подолу і передового вишу. На кафедрі ще відчувався дух Соломії Павличко — інтелектуальний кураж і бажання говорити по-новому. Була академічна вільність, а не фікція (вона почала проступати пізніше), був вибір дисциплін: ось обов’язковий блок, а ось вибирайте — кіберпанк, польська мова, середньовічна історія. Майже 60 відсотків часу на самостійну роботу. Теми? — Пишіть про що хочете, аби витягли, аби робота і пошук тривали. Хтось мову Андруховича розбирав, хтось про есеїстику Забужко писав. Це, звісно, підкуповувало, за це вдячний. Без Могилянки я би точно був іншим.
Мої параметри як критика, як професіонала — вони звідти. І це було не так навіть засвоєння якихось конкретних підходів, як можливість побачити гуманітарне поле як таке. Зрозуміти його масштаб і пістрявість.
Просто всесвіт відкрився після шкільної програми з літератури (хоч і в школі вчительки хороші були, змогли тригернути). Це були зовсім інші книжки, не бачені перед тим. Бургардт, Ле Гофф, Фуко, Крістева, але також і західна україністика, той же Луцький, Грабович, Шевельов. Читав його праці буквально з першого курсу.
Студентські роки стали переломним періодом. Перші півтора-два роки було непросто влитися: ні з ким особливо не здружився, навчання занехаяв, тягнуло на рідний район, насилу це все витягнув під час першої сесії. Почав і пити, і курити, чи не одночасно. Досить швидко знайшлись злачні місця, ключовим був «Полонез» у Гостинному дворі. Особливо взимку ми туди частили, щоби погрітися. А коли геть грошей не було — наливки і лавочки. На третій рік, коли наче адаптувався, загинув дядько з Горлівки, з яким ми були сильно близькі, і мене знову вибило. Сильніше пив, розповнів, щось таке депресивне було.
Зрештою на третьому курсі просидів три роки, прослухав усі вільні дисципліни, а обов'язкові пропускав. Такий «мандрований дяк», як сказав одного разу Ростислав Семків, коли я прийшов до нього на іспит зі словами: «Ні на що не претендую, просто показатися хочу, повернуся ще». За ці роки познайомився зі студентами різних курсів, врешті трапилася хороша група, і саме з ними я закінчив бакалаврат, це був 2011 рік. Пішов на магістратуру, у Семківа написав хорошу роботу про Бруно Шульца, потім подався (і пройшов) на Ph.D., повчився три роки, але не закінчив: стався конфлікт із науковим керівником, ціннісно не зійшлися. Проте чималий сентимент до Могилянки маю до сих пір.
Київ: місто
Зі вступом до Академії частіше став бувати в центрі. Їздив окружною до метро або ж 411 маршруткою з Борщагівки до синагоги (і потім також підземка). Та ось Хрещатик мені ніколи не подобався, надто сталінський. Хоча й не можу сказати, що Поділ — це справді моє. Лише з часом зрозумів, що ж то за «моє»: ботсад Фоміна, простір Солдатської Слобідки, Назарівська, Саксаганського (це любов із раннього дитинства), Паньківська, Льва Толстого (дискусії щодо перейменування тривають — ЖК), Тарасівська (там тепер школа доньки), Гоголівська.
Загалом у мене нестабільні стосунки з Києвом: десь прям подобається, десь інтенсивно дратує. Він різне в собі сполучає: часові пласти, стилістики. Химерії.
Столиці величезні та проблемні, Київ не виняток, бо ще й розпластаний — ці береги, великий історичний центр: якщо він починається біля цирку, а закінчується на Печерську, то це багато, це дуже багато. І складно сказати, яке в нього обличчя.
Мені не вистачає культури повсякдення, злість бере через сміття, воно і в центрі, і на окраїнах. Споживацьке ставлення до міста — це щось пострадянсько-травматичне, ніби у киян є відчуття, що місто не їхнє. Це виявляється і на рівні чистоти, і на рівні комунікації. Тобто ти скоріше наштовхнешся на роздратування та агресію, ніж на щось конструктивне. Мені б хотілося теплішої атмосфери, не тільки в моєму колі, а й, скажімо, у магазинах.
У кризові 2007–2009 роки думав про Львів (подати документи у Франка чи УКУ), проте зрозумів: туди добре поїхати погуляти. У Києві мені вільніше дихається: тут усе є, але розмазаніше, не так концентровано. Переїжджати звідси — ні. Інша справа — кудись поїхати попрацювати, може, в оксфордських архівах (така мрія), туди, де є україністика; але б ненадовго, у межах кількох місяців. Хочу, аби донька росла тут. У неї, до речі, є свій сентимент до міста. Ми ходили дивитися на наш майданчик у парку Шевченка, куди прилетіло, мала чекає, коли знову поставлять гойдалку. В лютому я відправив її до Іспанії, але вона ще у червні почала наполягати, щоби її повертали, і у серпні повернулась. Я був здивований: там хороші умови, басейн, океан, а дитині хочеться в Київ. І мене це гріє.
Дочка в центрі живе давно, але їй центр не надто поки відгукується. Натомість приїжджає на Борщагівку і фотографує будинки. Ці геометричні форми і типовість її чіпляють. Їй красиво, що район зелений. Хоча й мене самого періодично тягне туди поїхати, видихнути, а тоді повертатися до себе.
Люблю Київ за відчуття свого місця. У березні воно було особливо сильним: це реально моє місто. Куди з нього їхати?
Літературні адреси: гра в класи
У грудні, до повномасштабного вторгнення, встиг побувати на резиденції у квартирі Шевельова в Харкові. Роззнайомився з ЛітМузеєм, із видавцем Савчуком, який тоді займався резиденцією. Ми повинні зробити подібне в Києві. У нас купа адрес, відомих і невідомих. Геть не певен, чи я би за це брався, бо з досвіду харків’ян бачу, що там огром роботи: від прибирання і ремонтів до концепції та втілення. Я зовсім не менеджер, це не моє, хоча періодично заходжу в більші проєкти, стаю куратором: Ukraine WOW, «Леся Українка: 150 імен», «Земля», тепер ось «Світ Сковороди» (виставку можна відвідати до 11 грудня — ЖК). Мені це цікаво, але непросто. Все ж забагато менеджерувань, комунікації, кризових рішень. Я би займався тільки контентом, але в наших умовах поки так не виходить.
Для потенційних резиденцій є, наприклад, адреси Петрова-Домонтовича. Перша — Малопідвальна, 10, такий пишний будинок у центрі. Він жив на другому поверсі, відомо навіть прізвище, у кого знімав кімнату. Із Софією Зеровою вони трохи пожили на Богдана Хмельницького (колишня Фундуклеївська, потім Леніна, 82), на тому місці новий будинок стоїть. Потім вони переїхали на Володимиро-Либідську, 16, де він прожив свої останні роки. Це будинок, який кутком дивиться на Палац «Україна», в ньому ще кав'ярня Bimbo. Це більш-менш нова забудова і далекувато від центру, де начебто нічого цікавого вже не може бути, але він там жив, і мене туди періодично тягне пройтися, хоча до Петрова ставлюся складно.
Є ціле родове гніздо Косачів на Саксаганського (де музей), є адреси Українки на Назарівській, Стрілецькій і Тарасівській. «Роліт». Терещенківська, де жили Тичина, Бажан, Загребельний.
Підмогильний в автобіографії писав про Паньківську, ще він тривалий час у якомусь із двох будинків на початку Великої Житомирської (Велика Житомирська, 40 і 38 — ЖК). І писав там «Місто»! Я до сих пір не знайшов конкретної квартири, але ж це можна з'ясувати — і зробити резиденцію імені Підмогильного. Запрошувати туди попрацювати над урбаністичними темами.
Я робив екскурсію за «Містом» Підмогильного нещодавно. В романі купа локацій, дещо неозначено, а дещо вказано прям конкретно. Перша адреса Степана Радченка на Подолі — це зараз територія за «БПШ» на Валах (вул. Нижній Вал, 37/20 — ЖК). Друга — це теперішня Січових Стрільців, ота адреса, де герой гріється біля пічечки і страждає, що не може писати, — зараз там «Квіти України». Зоська жила на Гімназіальному провулку (реальна колишня назва — вулиця Гімназична — ЖК), це теперішня Леонтовича. Я і фотографії показував, аби було видно, як це виглядало колись. Наприклад, Радченко з галасливого Хрещатика тікає на бічну вулицю Свердлова, де дуже тихо, а це Прорізна. Є фотографія, як центром вулиці йде трамвай. Ми добрі три години ходили… Можна ж зробити QR-кодами цей маршрут. Табличку врешті повісити, де Підмогильний це все писав.
Якраз оце, здається, потрібно робити сьогодні — позначати символічний простір. Бо якщо не буде свого, затягнеться чуже, і навпаки.
Пропонуєте відсунути Булгакова? Але ж треба йому заміну, має бути щось обґрунтоване натомість. Мені не відгукуються розмови, що він нездара і графоман, це просто неправда, інше питання: що з його текстами і з ним самим робити тут і тепер, під час і після війни? Булгаківський міф Києва витворюється через «Білу гвардію» та виглядає нині максимально химерно. В нього є політична націнка, безсумнівно; у 1920-х зрідка бувало по-іншому. Є і художня якість. Але нинішній музей виходить музеєм не так Булгакова, як «Днів Турбіних», а ця книжка відверто пробілогвардійська, і це муляє. Існує й інший Булгаков, але точно є і такий. Станом на зараз у мене немає простої відповіді, що робити з музеєм. З іншого боку, я не музеєзнавець. Дати темі охолонути? — Але так можна впасти в прокрастинацію. Взятися різко? — Можна дурні наробити. Потрібно зібрати експертну раду з музейників, краєзнавців, літературознавців, яка випрацює оперативні пропозиції. І, звісно, музей має змінитися, трансформуватися, переакцентуватися, та не зникнути.
Вторгнення: буремний перевал
Не хотілось вірити, що почнеться повномасштабна війна, гнав ці думки, бо сів працювати над книжкою про нашу літературну критику. Якраз приїхав із харківської резиденції, запланував до весни посидіти в архівах і бібліотеках. Січень-лютий я провів цілком собі спокійно — пішла робоча хвиля.
24 лютого прокинувся о пів на дев'яту. Побачив новини. Мала була у батьків на Борщагівці. Було нервово-тривожно. Під їхньою 9-поверхівкою укриття ніяк не облаштоване. Врешті я всіх швидко відправив із Києва. Подумав піти в тероборону — ніхто нікуди не бере. Є тільки самооборона. Ну добре. У мене пневмат, колись хлопцями подарований. В одного старшого чоловіка була мисливська гвинтівка, він виявився головним у цій «боївці». Як з’ясувалось, це була вся зброя на 20 людей, які зібрались. Ходили чутки про морський десант, що рухався в наш бік. Я кажу: «Товаришу начальник, так а що робить будемо?» А він: «Ми тут, значить, перші від окружної, зустрічаємо їх, у нас коктейлі Молотова, по два під кожним деревом, і маємо заганять на Ромена Ролана. Там стоїть ТрО справжня, у них 15 стволів». Заганять. І оце так проходили ночі, поки ЗСУ не зайшли в Київ і не сказали, мовляв, хлопці, дякуємо, та ми не розуміємо, хто де. Ми швидко самоліквідувалися. Були фантастичні історії: темно, стрьомно, виходять п'ятеро людей, хтось вчорашній закладчик, інший бинт десь намутив класний, хизується, а один із киркою йде, з киркою!
Потім переключився на волонтерство, допомагали госпіталям. Зв'язався з кафедрою в Могилянці, запропонував поміч старшим викладачам: когось евакуювати, комусь ліки привезти.
Було важливо просто прогулюватися, навіть на початку березня. Я страшно не хотів здавати Київ внутрішньо: що, я не можу прогулятися центром? Тривоги виють, людей мізер. Страшно? Страшно, але вибір є.
Тижні за три звикаєш: якщо ввечері сильно бахкає — в коридорі сплю, не бахкає — пішов у ліжко. Магазини працюють до четвертої — купа часу. Комендантську посувають — класно, можна більше ногами пройти. Пізніше самокати виставили — ну, думаю, розкіш. Вже воно й підзабувається... Щоденника не вів, але почав добрі вірші постити. Зважував, що людям може відгукуватись. Якийсь час постив, штук 100 назбиралось.
Пам'ятаю, початок березня, Київ порожній, я поки йшов із Софійської до Бессарабки через Хрещатик, лише двох людей зустрів. Навіть пандемія по-іншому переживалась, хоч візуально схоже: теж сльота, рання весна, порожні вулиці. Було дещо нове: міг добратися з Борщаги трьома машинами на «Нивки» просто «з руки». Правда, в центрі фактично ніхто не зупинявся, особливо пишніші машини. Коли потім читав пости, що в Києві новий соціальний договір, — ну це дурня несусвітня. Може, на рівні якогось ЖК нову схему сусідської взаємодії хтось і вибудував, але не все місто. Київ сильно був прибитий.
Постійні думки: зайдуть у Київ, не зайдуть. І постійно розмова з собою: а що ти робиш? скільки ти це робиш? Якщо центр будуть крити масово, то кудись би перебратися, а куди? Так я цю розмову з собою й не закінчив. Ну, скільки ти в Києві? — Ну, скільки можеш, стільки ти і тут. Це ж дуже химерно було: на Виноградарі війна, приліт у «Ретровіль», знайомий там загинув. На Лук'янівці в завод Артема влучили. На Борщагівці, коли заїжджав, чув, як бахкає за межею міста. А в центрі вже і не надто чутно.
Коли відігнали росіян від столиці, повіз допомогу на Харків. У місті цупке волонтерське середовище, ЛітМузей, «Доброчинець». Побував у «ЄрміловЦентрі», побачив проєкт Олега Калашніка, який потім привезли до Музею Ханенків, ми туди з Жаданом написали супровідні тексти (про підготовку цього проєкту читайте у нашому матеріалі про Олю, комунікаційницю Музею Ханенків — ЖК). З'їздив у Львів, і теж до харків'ян, вони робили про 20-ті роки виставку. Там видихнув: іду по вулиці, і якось мене так розпружило, що аж засинаю. Потім зрозумів, що коли географічно західніше їдеш, то голова саме так працює. Правда, після цього важче повертатися до Києва. Зі сходу навпаки, простіше, ти повертаєшся в безпечніше місце.
Влітку в Києві відчувалася розгубленість: і не Львів, але й не Харків. Тобто війна триває близько, але вже не під стінами міста. І наче є якась спроба побудувати щось нормальне, та вона не вдається, ще сильні прив’язки до попереднього життя. Тут волонтери літають, а тут Ярвал гуде в аперольних (хоча волонтери там теж могли бути). Зараз, із прильотами в центр і відключеннями світла, воно знову змінилось, стало гомогеннішим.
Острівки хай навіть химерної нормальності став цінувати ще більше.
Розкіш читати: кохання під час холери
24-го мала бути моя лекція в «Культурному проекті» з курсу класики світової літератури. Не відбулася, але в наступні четверги виходило провести лекції (з найдивніших місць), аби за три тижні закінчити курс. У людей був запит відволіктися і запит на різне українське, тож потім придумав курс про поезію. Більше ста людей було. Плюс читацькі клуби, дискусійні платформи. Спочатку всі затихли, а потім полетіло: поясніть із культурної перспективи, що це все таке? А воно ж і про символічний простір також, який аналогічним чином хочуть віджати, окупувати й анігілювати. Книги, мову, ідентичність. 24-го я подумав, що, напевно, моя робота надовго відпадає. Але десь за місяць зрозумів, що ні, зовсім ні.
Здатність уважно читати втратив одразу, тому і на поезію переключився, це банально менші тексти. Але потім почало повертатися: концентрація була в межах трьох-п'яти хвилин, зараз докачалася, може, до години. Якщо хтось не може повернутися до читання, це теж нормально, не треба себе силувати. Хоча в цьому важать спроби: якщо ти не всадовив себе на десять хвилин, то навряд чи вийде дійти до читання по пів години. Зусилля — потрібні, бо самодокір типу «чого не так, як раніше?..» просто не є коректним, багато параметрів кардинально змінились. Якщо категорично не сидиться, можна аудіокниги спробувати, лекції послухати. Я проти всякого читацького фундаменталізму.
Читання — це справді майже розкіш в умовах, коли темп життя шалено прискорився, а тим паче зараз, із таким емоційним тривожним тлом. Змогли почитати — клас, ні — ну то ні.
Найгірший сценарій — відмовитися від читання, бо воно «недоречне». Це не так. Та слід зрозуміти алгоритми. Вибір книжки залежить від запиту, з яким ви підходите до читання. Тут немає універсального рецепту-відповіді, що мистецтво може і має з тобою зробити. До нього можна йти по різне: і більш розважальне, і більш вимогливе. Хороше мистецтво вміє працювати і в одному, і в іншому напрямках: є значні книжки, які можуть розвеселити (Гашек, дещо з Шекспіра), а є такі першорядні, що оголюють перед тобою — і в тобі — безодню (Селін, Музіль). Можна напоротися на дуже хорошу книжку, яка зробить дуже боляче. Бо вона тобі нагадає, що немає ніяких елементарних відповідей, що світ уміє воювати і часто це робить. І, може, комусь із нас це знання посеред холодної зими не є потрібним. Тобто і тут треба брати на себе відповідальність: ви можете отримати сильний читацький досвід, проте може бути боляче. А є ж і низькоякісні, але теж помічні книжки. Чтиво, що відволікає.
Та добра новина про літературу як мистецтво в тому, що вона досі спроможна це зробити. Повпливати. Навіть попри невигадані репортажі, документалістику, архівні записи, спогади. Все одно є такі художні книжки, що діють на нас не менш інтенсивно від самої реальності. І в українській літературі вони теж є.
Хоча й усілякі мемуари, мені здається, нині є доброю лектурою. Якщо потрібна підтримка в непевності та історичні асоціації з непростими нашими реаліями. Якщо потрібен чийсь схожий досвід, що на нього можна спертися. Люди переживали страшні речі, а потім робили неймовірні кар'єри, як-от Юрій Шевельов, котрий став одним із ключових славістів світу, а в Харкові 1942 року ходив по сніг, щоби топити його на воду. Надія Суровцева, яка на три десятиліття пішла в табори, а потім змогла повернутися в Умань і збирала біля себе неофіційний салон. Оце може підтримати.
Є історична література про битви та змагання, і якщо не хочеться про Другу світову (Довженко, Тютюнник), яка здатна болісно тригерити, то можна читати історичну белетристику з кроком у багато століть. Скажімо, Катря Гриневичева пише про часи Галицько-Волинського князівства. Є «Чорна рада» Куліша, дещо в Загребельного, щось у Романа Іваничука, у Зінаїди Тулуб є двотомні «Людолови» про часи Сагайдачного.
У нас є свої книжки про війну, і за останній час кількість позицій зросла. Це говорить про нас не лише в площині літератури: це свідчення того, що наростає культурна суб'єктність. Тільки зміцнілий суб'єкт може собі дозволити власну візію війни.
Чому ми переможемо: орден фенікса
Наша суперсила (одна з) у вмінні швидко згуртуватися, як це і на Майданах було, і на різних акціях протесту. Та потім, після проходження критичної точки, ми починаємо стрімко автономізуватися, тому вже хвилююсь за «після перемоги». А зараз нас мобілізує ціль ворога. Може, якби у них була планка понижче, це було б гірше для нас, бо ми б такі: та якось буде. Але вони прийшли не захопити територію, як можна було думати наприкінці лютого чи у 2014-му. Вони не просто хочуть щось відібрати — відібрати хочуть усе. І фізичне, і символічне: від книг до життів.
Що ж, у нас молодість вийшла ось така, іншої не буде. Та я ще й батько, багато чого майже автоматично на дитину повертаю: що їй передам? Що їм лишиться після нас? Є моя (наша) відповідальність: зробити так, щоб не було, як у «Поттері», коли старші все програли, а дітям розхльобувати. Хочеться, щоби їм було нудніше: політично, соціально, культурно, навіть щоденно. Щоби вони могли зайнятися тим, за що ми себе зараз всадовити не можемо. Бо певна дуже скрупульозна робота в культурі (і не тільки в ній) повинна йти завжди, а потім уже вступають широкі концептуалізації. Та зараз важко себе за подібне всадити. Хай їм це врешті вдасться.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та фотографиня: | Авторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Редакторка та транскрибаторка: | |
Анна Пастушина | |