Жителі Києва під час війни




Друзі, зараз кожен з нас є героєм. І той, хто лишився вдома і веде інформаційну війну. І той, хто поїхав і рятує себе та свою сім’ю, хто приймає у себе людей, дає прихисток для багатьох, допомагає з їжею, хто пішов у територіальну оборону, рятує тварин. Наші герої — це наша армія, медики, пожежники. Усі зараз залучені.


У команди проєкту “Жителі Києва” поки немає можливості знімати та брати інтерв’ю, тому ми вирішили все робити онлайн. Хочеться документувати події, які відбуваються зараз через історії місцевих.


Бережіть себе. Ми переможемо.



Микита, волонтер медбату «Госпітальєри»


На 24 лютого будильник стояв на 06:00 ранку, була запланована комерційна зйомка. О 05:00 прокинувся від звуків вибухів, і понеслося. Перед тим були дуже важкі два знімальних дні, вкрай мало сну, стан був максимально небойовий і планував багато відпочинку на вихідних. Наразі працюю у складі добровольчого медбату Госпітальєри у Києві. Спимо небагато, навіть коли немає роботи.


Організм і свідомість потроху перелаштовуються на бойовий лад, і звідкись взялася потрібна кількість сил. Досі інколи здається, що це просто якийсь страшний сон, від якого за мить прокинуся, але потім розумію, що наблизити його кінець можемо лише всі разом!



Микита, територіальна оборона Києва


На 24-26 лютого ще за місяць до війни у мене була запланована масштабна зйомка в міністерстві транспорту. За зароблені за неї гроші я хотів купити собі власну зброю, бронежилет, розгрузку – повне бойове екіпірування. Ще планував декілька невеличких зйомок та вилазки з друзями – без цього ніяк. Ходити в паби, зустрічати людей. Я навіть думав, що у мене з’являться романтичні стосунки, але це вже таке…


За останні чотири доби нам видали нашу зброю, якісь броніки – те, що було. Потім ми розформувалися на групи підрозділів та дбали про безпеку, перевіряли документи, виявляли диверсантів і ще купа подібної херні. Загалом територіальна оборона бореться з диверсантами, мародерами і схожим людським шлаком, який нам у Києві не потрібен. Стежимо за порядком.


Якщо чесно, я до останнього десь на підкірці мозку розумів, що все-таки буде повномасштабна війна, але не хотів у це вірити. Але.


У день, коли почалися перші обстріли Києва, мене якраз о п’ятій ранку розбудив Матроскін і сказав: «Ну все чувак, почалось». Цей день, перший день, ми провели з моїми близькими в Києві. Потім за мною заїхали мої знайомі з територіальної оборони. Я відправив маму в село, трохи далі від міста, а сам зібрав шмотки і пішов.


Коли почалась війна у 2014 році, у мене не вистачило яєць, щоб захищати свою країну. Але тут я дав собі обіцянку, що якщо буде отака срань – повномасштабне вторгнення, то тут no matter the cost. Ми йдемо захищати свою країну.


Вибач за нерозбірливу розповідь – голова не варить, за останні чотири доби ми спали дуже мало. Але сьогодні було реальне свято – неподалік є така мажорненька тренажерна зала, власник якої сам запропонував нам піти помитися.


Я радий бути тут. Зі мною найкращі люди, і дуже радісно з ними бути. Є свої труднощі та недоліки, дикий дискомфорт. Але все буде Україна.



Тоня, мама Теї, перекладачка "Жителів Києва"


24 лютого збиралась, як завжди, відвести доньку до садочка, а потім у мене була запланована зустріч із новим героєм Жителів Києва, яку ми довго планували. На наступні дні було багато планів, напередодні воєнного нападу записалась на подачу документів для британської візи, щоб навести поїхати до сестри в Лондон.


Прокинулась о 5 ранку від віддалених звуків вибухів і сигналізації у дворі, а потім подзвонив чоловік моєї сестри і сказав, що почалася війна і що нам негайно треба кудись бігти та їхати. Але бажання кудись їхати не виникало. Спочатку не вірилося, що це дійсно відбувається, а потім уже прийшло розуміння, що треба щось робити, жити в нових реаліях.


Ми порадилися із сім’єю та погодилися, що ніхто нікуди їхати не збирається, будемо залишатися в Києві, робити тут на місці те, що потрібно для допомоги. Наступного дня ми з донькою після сигналу спустилися в метро, трохи часу перебули там, в укритті та вирішили поїхати до батьків у інший район Києва, щоб бути разом.


Віримо в перемогу української армії, розповсюджуємо інформацію по всіх каналах, допомагаємо друзям знайти можливість переїхати та знайти місце, де можна залишитися, збираємося здати кров. Донька — єдина, хто поки ще може спати ночами.



Олексій, евакуював 10 людей та одного кота


Я мав їхати до родини в Моршин святкувати рочок своєї племінниці. У команді Ukrainer ми організували близько 15 машин на виїзд із Києва на Західну Україну. Я два дні поспіль вивозив людей зі столиці. За 58 годин евакуації спав 6 годин. Вивіз 10 людей і одного кота. Проїхав 1400 км по сільських дорогах.







Тарас, патрулює на районі, готує коктейлі Молотова


У планах на 24-26 було відвідати балет 24-го ввечері, а 26-го мав працювати на фестивалі натурального вина SuperNatural. 24 лютого я вивіз свою родину за місто і допоміг 9 своїм друзям облаштуватися на дачі. Ми ночуємо в підвалі будинку, тому що тут поруч Буча та Гостомель. Чуємо всі обстріли та вибухи. Сьогодні ми з другом намагалися вступити до територіальної громади, патрулюємо в районі. Готуємо коктейлі молотова.


Моїй дівчині нещодавно видалили зуб мудрості, і сьогодні потрібно було зняти шви, тож ми з друзями впоралися з цим без лікаря — виявляється, можна й власноруч.




Оля, організувала притулок, готує їжу для людей


Я живу в квартирі над своїм кафе, у будинку повоєнної споруди. У мене в підсобних приміщеннях підвали — міцні, теплі та чисті. Напередодні написала сусідам, що зможу сховати всіх, якщо знадобиться, хотіла морально підтримати. У четвер 24 числа я планувала провести зустрічі щодо нового проєкту, затвердити обладнання та планування, підписати договори з новими підрядниками, зробити передоплати за корпоративні подарунки на честь свята весни.



Повинні були приїхати нові стелажі та посуд у кафе. 25 числа мала бути барахолка та фестиваль натурального вина. 24 лютого я прокинулася від того, що у мене розривався телефон від повідомлень і дзвінків про «почалася війна». Я зателефонувала мамі, співробітникам, друзям і суворо наполягла, щоб усі їхали до мене. Я прийняла для себе рішення: я нікуди не поїду, я залишуся тут і робитиму все, що в моїх силах, щоб надати підтримку всім, хто її потребує, усім довкола. Хочеться, щоб наші військові знали, що ми тут залишилися і ми їх чекаємо додому.



За ці дні в нашому притулку зібралось 45 людей, 10 із яких діти, 8 собак та 5 котів, хтось прийняв рішення у перший і другий день виїхати, тому ми прийняли нових мешканців. Моя мама весь час готує домашню їжу, і це дуже додає затишку та піднімає загальний дух. У нас є наш чат, ми назвали його жартівливо «люкс-притулок», і так чудово, коли я туди пишу, кличу на сніданок у залу кафе. Пахне сирниками та млинцями, кавою та чаєм.




Мені друзі з-за кордону надіслали фінансову підтримку, щоб я купувала продукти, що я і зробила. Ми боїмося мародерів, і тому не афішуємо нашу адресу. Ми встановили час, коли у нас усі двері зачинені та опущені ролети. Головне — що ми всі об'єдналися і є одне в одного. Ми намагаємося поважати сон і спокій один одного. У нас мешканці віком від 2 до 68 років.




Оля, дівчина військогово


Мій хлопець — резервіст ЗСУ. Те, що він піде на службу, стало відомо ще 22.02 увечері, коли Зеленський оголосив мобілізацію. 24.02 о 5:58 мене набрав друг. Я одразу зрозуміла… почалося… Негайно розбудила хлопця, ми зібрались за 15 хвилин і поїхали до нього на квартиру взяти речі. Потім заїхали до його мами з сестрою, вийшло несподіване знайомство з мамою, адже до того ми ніколи не бачились, тільки чулись. Зустрілись із його друзями, купили у військовому магазині додаткові ремені для автоматів. Я приготувала хлопцям поїсти, нагодувала їх і відправила.


Увесь цей час я була спокійною, бо хлопець був поруч. Але щойно вони поїхали, у мене почалась істерика. Перша доба була найстрашнішою.


Я не могла заснути, чекала на його повідомлення чи хоча б статусу онлайн. Зв’язок із ним пропав о шостій вечора. І аж до першої години наступного дня його не було. Звісно, я вже думала про найстрашніше. Ледь не розплакалася, коли отримала перше повідомлення, що з ним усе добре.


25-го, десь о 4 ранку, почула вибух. Швидко взяла речі й кота, побігла в найближче сховище. Там зустріла людей, які теж були з котами, поселились разом, щоб котам було спокійніше. Мені важко сидіти без діла, я дізналася у хлопця, що їм не вистачає рацій, змогла зібрати всього 10 штук, але це вже щось. Вчора ламали двері офісу в нашому будинку, бо там залишилась ігуана без води та їжі, вдалося її визволити.



Я нікуди з Києва не поїду, це моя принципова позиція. Я на своїй землі, у своєму місті. Не покину маму і хлопця тут самих. Мама завуч у школі, де є бомбосховище, вона чергує і допомагає людям, як може.


Можу точно сказати, що мені пощастило з людьми, з якими я тут, і з умовами. Знаю, що таких умов немає у більшості людей. Але все одно не можу нормально спати, реагую на кожне повідомлення. Не хочу пропустити час, коли у хлопця є змога трохи поговорити, а я сплю. Говорити з ним немає можливості, ми тільки переписуємось. Він постійно переживає за мене, намагається підбадьорити, впевнений у перемозі України. Все буде добре, ми в це дуже віримо. І не треба втрачати оптимізм.




В’ячеслав. Учитель предмету захист України, вчитель географії, тренер Школи виховників джур, учасник бойових дій 2014—2015 рр.


24 числа я був у Ворохті, планував зимове підкорення Говерли. Зранку, коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення, виїхав до Києва. Зараз я у складі підрозділу при військкоматі. Патрулюємо місто, ліквідуємо диверсійні групі та паралельно готуємось до більш серйозного відбиття Києва.


Забезпечую наш підрозділ волонтерською допомогою, яка акумулюється в одній зі шкіл на Троєщині, де я вчителюю. У школі за моєї ініціативи почали пекти хліб та передавати його нам. Взагалі, щодня привожу допомогу до нашого підрозділу. От сьогодні нас нагодували піцою. Мама одного з учнів привезла 70 піц для хлопців із тероборони.


Ще почав проводити «дистанційні уроки» для учнів, батьків, учителів. 28 лютого зібрав у зумі 70 осіб. Заспокоюємо дітей, пояснюємо, що таке війна, або просто жартуємо. Ми розповідаємо дітям, що ЗСУ — найсильніша армія у світі і що нам допомагає весь цивілізований світ. Ми не приховуємо інформацію про те, які шалені втрати у противника. Люди зараз згуртувались як ніколи, ЗСУ та ТрО отримує шалену підтримку цивільного населення всіма можливими засобами, на вулицях черги охочих вступити у ТрО. Ці черги не закінчуються вже п'ять днів поспіль.


У нас немає іншого вибору, окрім як перемогти. Це наша земля, земля наших пращурів, у нас немає куди бігти. Ми не манкурти. Ми б'ємося за майбутнє наших дітей та онуків. Хай як пафосно це звучить, але це саме так. Тримаймося, все буде 4.5.0.



Аніша, ночувала у метро з мамою та братом


Я приїхала з Відня, і майже наступної ночі почалась війна.

Планувала повернутись до роботи, викладати курс із менеджменту, планувала ремонт квартири. Я мала відправити маму в Туреччину 25 лютого. Зараз пишу і розумію, що так сумую за цією рутиною. За день до війни ми зібрались сім’єю на вечерю і обговорювали, що Путін — біомаса кончена, але не здатна на повномасштабну війну з Україною.


Першого дня прокинулась о 5 ранку від дзвінка хлопця: «Малишка, почалась війна». Він дав мені по телефону інструкцію, що робити, що брати. Я від страху та паніки взагалі нічого не чула і не розуміла: «Яка, бляха, війна?». Ти знаєш, я до неї не готувалась — не збирала тривожний рюкзак, не знімала готівку, плану евакуації не мала. Вирішили бути у Києві стільки, скільки це можливо. Зараз ми ще тут.


Відчувала за цей тиждень усе: перший день — страх і паніка, другий день — страх і ненависть, третій — ненависть, біль і гордість. Далі — все просто змішується. Ти майже не спиш, щохвилини перевіряєш новини та просто радієш, що настільки живий.


Найстрашніше перші кілька ночей, коли всередині все завмирає від звуку ракет і винищувачів, які пролітають над будинком. Страшно, коли всю ніч бомбить менш ніж за 2 км від тебе. Мозок зараз адаптувався до звуків повітряної тривоги.


Ми зібрались місцевими з району, переглянули укриття, невеликі одразу розподілили між сім’ями та старенькими. У перші дні війни в метро було дуже багато людей і все було хаотично — дорослі, діти, домашні тваринки. Зараз є окремий поїзд, і вагони розділені між сім’ями та старенькими.


Два дні тому ми лишились ночувати у метро, хотіли побути до другої, але ввечері все закривають воротами, і ти можеш вийти тільки о 7 ранку. Там дуже холодно, треба супер готуватись — взяти матраци, зимовий одяг або термушку.


На місці роздають їжу — вчора давали картоплю з м'ясом і салат із капустою, а ще цукерочки та зефір. Дуже всі привітні, допомагають один одному.

Одному дідусю стало погано, всі подумали, що в нього типу інсульт, забрались і побігли з охороною. Дід прокинувся і каже: «Боже, що ви всі прибігли. Така собі новина — дід помер. Ну, помер і помер. У нас зараз більш серйозні проблеми”.


Вдома ми також облаштували укриття — тамбур, коридор (він за двома стінами) + ванна (в ній перечекала одну ніч). За ці дні у нас уже pro-рівень у домашньому укритті та знаємо, як виспатись за годину-дві.


Звичайно, ми емоційно виснажені, хочеться плакати (я і плачу), хочеться прокинутись і жити своє життя, але мікс із ненависті до ворога та гордості за країну, людей, ЗСУ, Президента, підтримку світу перебиває все. А якщо цю емоцію конвертуєш у допомогу та волонтерство, відчуваєш себе наповненою людиною та ланкою чогось єдиного, спільного, однакового та міцного.


Ми стараємось, наскільки можливо, підтримувати рутину вдень: вирішувати справи, ходити в душ, готувати, навіть якщо не дуже хочеться. Бо сили нам потрібні зараз і в майбутньому. Особливо вдихати в Київ нове життя, коли війна закінчиться.


Команда "Жителів Києва" вірить у перемогу та ЗСУ.

Слава Україні!




Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини