top of page

Команда музею-майстерні АРВМ






Творчість монументалістів Ади Рибачук і Володимира Мельніченка увійшла в історію української культури як унікальний спалах, народжений сяяти віки, проте «замурований» терором радянської влади у небуття. Їхня історія стала символом кохання та супротиву тоталітарній машині. 


Ми побували в музеї-майстерні АРВМ (цією абревіатурою пара митців підписувала свої роботи) — просторі, крізь який можна зазирнути в чудернацький світ митців. Під дихання печі, де керамічні вироби набувають рум’янцю, та під пильним поглядом цілої зграї скульптур ми смакували каву з командою фонду АРВМ: режисеркою та художницею Ксенією, кінооператором Владиславом та сценаристом і продюсером Інокентієм. І говорили про кіно, «Стіну пам’яті», особливі чаювання у дворику на Малопідвальній та історії з Півночі.




У ШЕЛЕСТІ КРОКІВ ІЗ МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ



Інокентій: Ми втрьох є кістяком студії Real Stories Production. У тему Ади й Володимира ми занурювалися довго — рік чи й більше минув відтоді, як ми вперше про це заговорили, й до того, як вийшов «Шелест кроків» — наш документальний фільм про АРВМ.


Ксенія: Те, як ми всі зустрілися й у що це переросло,  я називаю чудом, як у кіно. Власне, з кіно ми і почали.


Якось Едуард Тімлін, близький друг Мельніченка, дуже крутий оператор і викладач університету, затягнув нас у гості до Володимира. Ми їхню історію, звісно, знали й чули, проте не так щоб детально. Володимир з Адою тут не просто працювали, вони тут жили. І отак ми прийшли перший раз, другий… і мені стало зрозуміло, що це якась незвичайна площина, щось особливо атмосферне. Мене зачепила їхня концепція прощань із померлими, те, як вони працювали з українською ідентичністю, як конструювали «Стіну пам’яті». Я зрозуміла, що про це ніхто нічого не знає. Хотілось розказати цю історію, надати їй життя. Так ми запропонували Володимиру знімати фільм, і він погодився. З того моменту й почалася наша спільна історія.


Владислав: На першу зустріч із Володимиром Мельніченком ми прийшли без камер, адже розуміли, що спочатку нам варто познайомитись, поспілкуватися. Для митця важливим було зрозуміти, що ми хочемо та який маємо мотив. Для нас — визначити, чи дійсно це наша тема. Пам’ятаю той неформальний прийом, ми всі разом сіли пити чай. А чаювання з Володимиром — церемоніальна штука, він завжди всі зустрічі розпочинає з чаю. Ми побачили чаші, якими він користується (зараз вони вже музейні експонати), все відчувалось таким чимось сакральним.



скульптури музею АРВМ

Ксенія: Після трагедії зі «Стіною пам’яті» (об’ємний горельєф на Байковому цвинтарі, присвячений життю і смерті, над яким митці працювали впродовж 13 років і який за наказом влади 1982-го року залили бетоном— ЖК) Володимиру було дуже важко. Треба розуміти контекст того часу: це не просто взяли й твір залили бетоном — це КДБ, постійна слєжка, всі їхні друзі вже боялися приходити сюди через постійний нагляд. Ти ворог народу, твої твори не відповідають соцреалізму, на тобі тавро. Власне, це переросло в ізоляцію. Усі ці скульптури, які ми зараз можемо бачити в майстерні, вони створили після того, як горельєф закрили. Їм тоді казали, що «не треба було братись за таку складну роботу, ви ж художники, не скульптори».


Створюючи ці скульптури, АРВМ ніби доводили собі й іншим, що вони скульптори, що дуже круто вміють це робити.


Владислав: Після закриття «Стіни...» вони тут усамітнились — працювали не тільки зі скульптурою, живописом, а й з літературою. Ада була дуже талановитою письменницею. Вони започаткували видавничу роботу, щоб і в текстах також задокументувати свої праці та могти і через літературу розповідати людям про мету створення робіт і контекст, а також про власні життєві цінності. Чимало писали і про Північ, і про подорожі Україною. Дуже багато мотивів та ідей для творчості вони вихоплювали з українських традицій, зокрема з ритуальних традицій поховань у Карпатах.


Ада Рибачук у майстерні, фото з Facebook музею

2010-го року Ада пішла з життя. Одним із небагатьох, хто допоміг Володимиру пережити це горе, втриматися на плаву, був Олександр Галинський, близький друг подружжя художників. Разом вони продовжували писати, створювати пам’ять про Аду. Зараз ці книжки зберігаються в музеї-майстерні. Ми їх тут експонуємо та продаємо, щоб кияни мали змогу ознайомитись із творчістю АРВМ і через літературу також.   



Інокентій: Володимир для мене — молода людина, незважаючи на поважний вік. Я мрію, якщо доживу до його років, зберегти цікавість до світу навколо, яку він мав, і відсутність зацикленості на якихось побутових штуках. Усе, що він розповідав, завжди було так просто, смішно, без моралізаторства.  


Він любив розповідати історії з подорожей. Часом смішні і навіть трохи божевільні. Цікаво, що його спогади про життя на Півночі (починаючи з 50-х років Ада й Володимир здійснили експедиції в Арктику і загалом прожили там понад 7 років — ЖК) — вони романтичні, драматичні, дуже життєві. Окрім того, що в тих місцях жили ненці, яких росіяни потроху знищували, там розташовувалися табори. Інфраструктура була зав’язана на виправних колоніях, куди засилали з усього совка. Ніхто туди з власної волі, крім Мельніченка й Рибачук, не їхав. Отакий там був дикий компот, суміш людей з усіх усюд. Але Володимир ніколи про це не згадував — для нього це була якась північна романтика. 


скульптури музею АРВМ

У процесі створення «Шелесту кроків», найскладніше мені було відчути ритм. Хотілося заздалегідь усе прописати й продумати, а натомість я мав перестати контролювати, стати просто спостерігачем. Що ми хочемо цим сказати, навіщо нам ця сцена, навіщо для неї стільки уваги? Все вийшло класно, але під час зйомки результат було складно передбачити. Сценарист у документальному кіно — це ж не зовсім сценарист, це лише спроба подіям на екрані надати драматургічну складову, скласти структурну розповідь.










ПАМ’ЯТКА З ДВОМА ОБЛИЧЧЯМИ



Ксенія: Так ми почали знімати фільм. А що таке документальне кіно? Це коли ти завжди поруч із героєм — у моменти сміху, сліз, чого завгодно.


Ми зустрічались дуже часто, багато говорили, разом їздили на конференції, до друзів, і з часом стали ніби як рідними. Пам’ятаю перед прем’єрою в Будинку кіно такий момент: Володимир сидить, дивиться зосереджено й каже: «Кіно закінчилось, ми його презентуємо, а що далі? Ви більше не будете приходити, продовжувати нашу справу?».


Прем’єра зібрала повну залу людей, всіх торкнула ця тема. До того Володимир не був надто публічним, тема «Стіни пам’яті» була досить закритою. Шалені оплески, люди з залу активно включались: «а коли відкриття “Стіни…”?», «як вам допомогти?», «ми готові зібрати необхідні кошти, тільки скажіть, що робити», «хочемо в майстерню, хочемо щоб ця справа жила».


І ми отак, тримаючись із ним за ручку, стоїмо, вся команда наша знімальна, дивимось один на одного, на Володимира. І він каже: «Ви ж розумієте, нам треба щось робити. Ми ж відкриємо “Стіну…”?». І коли людина так тобі дивиться в очі й каже це, ти розумієш, що один проєкт закінчився, а починається інший. 



Владислав: «Стіна…» ніколи вже не буде такою, якою її задумали. Це вже зовсім інший пам’ятник, а скоріше — два. Пам’ятник творчості Ади й Володимира та водночас — тоталітарній машині, яка нищила все на своєму шляху. 


Це та концепція, в якій ми рухаємо проєкт. Також є геодезичні питання: минув час, за роботою не стежили належним чином, тож там з’явилися тріщини, десь, можливо, буде проблема з рельєфом — самим масивом землі, який тримається підпірною стіною, треба на це також зважати.


Ксенія: Частину «Стіни пам’яті» вже пробували відкривати до нас у рамках фестивалю Kyiv Art Week. Їм вдалося з невеличким шматочком, і тоді стало зрозуміло, що її можна відкривати далі.




Володимир біля відкритого фрагменту "Стіни пам’яті", фото з Facebook музею

Найбільшим страхом Володимира було відкривати оцей перший фрагмент обличчя Берегині. Багато людей узагалі не вірили, що там щось є. Він і сам із часом почав дуже хвилюватись, чи збереглось воно, чи не відіб’ється разом із бетоном, чи буде той ефект, який мав бути. Та, на щастя, ми побачили обличчя і те, як один шар бетону відшаровується від іншого. І врешті справжній твір, законсервований, утюрмлений, проявився.



Насправді ризики досить великі через масштаби роботи. Не всю серію горельєфів вдасться відкрити, проте цей великий фрагмент довів усім, що витвір уцілів, тож високі шанси, що все гарно збереглося.  


Зараз, під час війни, усі роботи на паузі, тим не менш є люди, які все одно в цьому зацікавлені.



За останні два роки багато людей почали переосмислювати цінності, нашу культурну спадщину. І розуміти — те, що ми зараз бачимо просто як бетонну стіну, насправді є радянським злочином, який ми як українці, як кияни маємо осмислити. Ми плануємо відкривати «Стіну пам’яті» частково, десь залишаючи прошарок бетону, щоб люди пам’ятали про це злодіяння.


Взагалі я вважаю, що кіно не закінчилося. От Володимира вже й немає з нами, а кіно є, всі його розповіді. Я думаю, що це дуже цінно, що ми все це зафіксували.




ПРОСТІР ТВОРЧОСТІ БЕЗ ПРАВИЛ



Інокентій: На той час, як ми зняли фільм, уже зрозуміли, що не можемо звідси піти. Ми стали друзями з Володимиром, і нам небайдуже, що з ним і його творами буде далі. Так це стало нашою другою справою. 


Ксенія:  Отож, ми зареєстрували фонд і почали збирати гроші на відновлення горельєфу. Ми сформували команду засновників, до якої, в тому числі, увійшли Олександр Галинський і сам Володимир.



Він хотів, щоб його спадщина належала киянам, а ми наче їхні представники, які за це вболівають.


Нам було важливо, щоб усе належало не одній людині, а працювало як повноцінний фонд, із наглядовою радою та можливістю для людей спостерігати за нашою діяльністю.


На кожній скульптурі є бірочки, тобто вони внесені в реєстр. Це тимчасово, зараз триває цифровізація всього фонду спадщини — мабуть, наймасштабніший проєкт із моменту нашого заснування. Ми працюємо над каталогом з усіма роботами митців. Плануємо його офіційно опублікувати, широко оприлюднити. 


Владислав: Тепер всі-всі роботи АРВМ під нашою охороною. Тобто крім того, що фонд є власником цих робіт, ми несемо відповідальність за них — і за станкові роботи, і за монументальні. От, власне, як було на Центральному автовокзалі, коли приватний підприємець просто викупив його у держави. Ми одразу почали шукати способи зберегти мозаїки Рибачук і Мельніченка, бо це наша відповідальність, і нам вдалося домовитись.



Автовокзал, Палац дітей та юнацтва, Парк пам’яті на Байковій горі — у Києві всього три монументальні роботи АРВМ.


Ми постійно у перемовинах з усіма. Свого часу, вони планували схожий проєкт у Бабиному Яру та оздоблення інтер’єру станції метро «Шулявська». Усе це збережене в макетах, ескізах, проте так і не реалізоване. 


Ксенія: Ідея створити тут музей і проводити майстер-класи виникла одразу. Володимир з Адою так хотіли: вони бачили це місце не тільки як музей їхніх робіт, а як простір, де могли б робити виставки молоді митці. Щоб це було місце, де, власне, люди могли гарно проводити час, взаємодіяти.


майстер-клас у музеї

Наразі ми проводимо майстер-класи з кераміки та мозаїки. Деякі люди приходять і кажуть: «У нас тут виходять дуже дивні цікаві роботи. Чому так?». А все тому, що тут можна озирнутись і побачити роботи АРВМ, надихнутися їхнім сміливим виконанням. Плюс ми маємо оригінальні матеріали, з яких Володимир з Адою створювали свої скульптури: шамотну глину з заводу, якого вже не існує, і мозаїку. Тобто тут є можливість працювати з тими ж матеріалами, і це відвідувачів дуже надихає. 







Владислав: І найголовніше, що тут немає правильної відповіді на запитання, що ліпити. Все, що ти робиш, ти робиш правильно — така була їхня концепція. Ти можеш надихатись роботами АРВМ або поринути у власну подорож уявою, тут немає жодної критики та настанов.


скульптури з музею АРВМ

Володимир з Адою ніколи б не сказали: «Ти коня намалював по-кривому, намалюй правильно». Якось вони два роки викладали мозаїку при ізраїльському посольстві, а діти їм допомагали, то вони малим казали: як бачите й відчуваєте, так і робіть. Вони взагалі багато з дітьми працювали, тут залишилось чимало дитячих малюнків. Зараз силами фонду ми розкриваємо майстерню для людей, та й самі тут постійно знаходимо нові роботи: картини, кераміку, побутові речі, книги. Майстерня ще дуже багато секретів приховує.







Ксенія: Над мозаїками на Центральному автовокзалі вони спочатку працювали вдвох. Роботи було чимало. І якось вони побачили групу жінок-працівниць, яких привезли класти асфальт поряд. Художники домовились і долучили їх до роботи. Спочатку працювали за схемами, а потім у багатьох почало дуже класно виходити, самобутньо. Там тоді, можна сказати, народилася художниця Марія Галушко — потім вона якийсь час навіть жила і працювала в майстерні. Цікаво, що Володимир з Адою її нічому не настановляли, роботи Марії мають унікальний стиль — вона просто почала робити те, що відчувала. 


Зараз у нас тут відбуваються лекції, зустрічі, майстер-класи, кінопокази. Хочемо зробити постійні кінопокази українського кіно. Планів багато, ми відкриті для нового. Я мрію провести тут кілька театральних постановок, перфомансів.



Ми будемо робити в музеї все, що дотичне до творчості АРВМ. Але перш ніж щось вирішити, ми завжди звіряємось, чи зробили б так Володимир із Адою. Якщо так, то і ми зробимо. 


От плануємо показати тут нашу нову документальну роботу — фільм про українського фотографа Олександра Глядєлова. Моєю мрією було розповісти про його життя. Ми знімали протягом трьох років і зараз очікуємо на фестивальні прем’єри. Як на нас, то це сильна робота, ми дуже чекаємо, щоб світ побачив цей фільм. Інокентій із Владиславом у перші місяці війни були поруч із Олександром, знімали в гарячих місцях. Ми вирішили, що маємо документувати все, що відбувається, — Харківщина, Буча, Ірпінь. У кіно використали значно менше 50% з відзнятого матеріалу. Будемо думати, що можна ще зробити з цим масивом важливих свідчень.


Я от так почуваюсь зараз, що в нас є багато дуже роботи, проте пишаюся, що можу її робити, що долучена до цих подій. Пишаюся нашими людьми. Коли бачу, як виходять на акції з захисту будівель тощо, так хочеться плакати. Щасливими сльозами, від того, що навіть у час війни ми зберігаємо й захищаємо свої цінності.




КИЇВСЬКІ ФРЕСКИ



Ксенія й Інокентій

Ксенія: Київ — це моя настільки любов, що не можна описати словами. У мене це була перевірка часом. Мій батько — хімік, і так сталось, що ми чотири роки прожили в Узбекистані. Я тоді була в першому класі й дуже страждала через переїзд. Мені постійно снився Київ. Снилися берези, які були за вікном моєї кімнати, і звук трамваїв. Ми тоді в Подільському районі жили. Я постійно просила батьків повернутись до Києва. Воно якось на рівні підсвідомого, ти відчуваєш свою землю, і тебе сюди тягне. 


Я люблю тут усе. Люблю, що він зелений, що він трошки такий дикуватий у хорошому сенсі.



Я думаю, не все треба заливати бетоном, закладати бруківкою — мають бути вільні місця, де почуваєшся вільно. Я була в багатьох країнах, де все по-правильному: тут ходи, тут не ходи, тут сядь, тут не можна. Мене це, якщо чесно, дуже напрягає. А в нас мені все подобається, навіть заброшки. Ми коли повертались із дітьми додому вже після вторгнення, побачили на заправці собак, просто безпритульних собак, і я така щаслива була — готова обійматися з цими собаками! У нас класно — на вулиці можна з людьми поговорити й собак почухати.



Ти там, де потрібен. Ти маєш жити там, де відчуваєш. А я відчуваю, що моє місце тут. Цей зв’язок із землею… його не можна пояснити, але й не можна ігнорувати.  


Взагалі у мене художня освіта — я художниця-монументалістка. І хоч я довгий час не працювала як художниця, однак завжди знала, що так чи інакше до цього повернусь. Коли я навчалася, то була на реставрації Успенського собору в Лаврі. І ми стирчали на риштуваннях, бо наша викладачка була кураторкою цього проєкту. Вона пояснювала, звідки привезли яку фреску, які були раніше рецепти. У Лаврі ми проводили багато часу — це все мені було дуже цікаво. Оці от незвичайні роботи Їжакевича в трапезній, наприклад. І виходить так, що я багато чого знаю в цій сфері. Тож коли потрапила сюди, до Володимира, одразу зрозуміла, наскільки це все мені близьке. А коли я побачила їхні роботи, то зрозуміла, що вони художники світового рівня. І коло замкнулося. 

 


Владислав

Владислав: Я дарничанин. Насправді ніколи в житті не думав, що буду пов’язаний із мистецтвом. У мене сім’я доволі трудова: дідусь і бабуся все життя на заводі. У школі я зрозумів, що цікаво б пов’язати себе з кіно, і вирішив, що операторство буде мені найближчим. Почав знімати на плівку. Для вступу в інститут Карпенка-Карого треба було розуміти весь цей плівковий хімфотопроцес, тож опановував «Зеніти». Це така історія, що коли ти робиш те, що подобається, і в тому середовищі, де тобі подобається бути, то навколо твоєї діяльності іде такий рух — ти просто час від часу зіштовхуєшся з людьми, з якими тобі цікаво і може бути далі по дорозі. 



Я радий, що ми всі тут опинились разом. Пам’ятаю, як ми всі думали про фонд — чи треба це розпочинати, чи ні. Тому що розуміли, що якщо хочемо бути основною частиною фонду, то це велика відповідальність. Це вже на все життя. У мене певний час були острахи. Я думав: блін, зараз у музей порину, з кіно тоді взагалі все заглохне, треба щось одне обирати. Проте ми разом вирішили, що непогано б це все поєднувати. І от із часом стає зрозуміло, що вибір був правильний. Відкривається стільки всього нового, одне підживлює інше. Ми зустрічаємо дуже багато цікавих людей, реалізовуємо такі проєкти, як показ на кладовищі. Пам’ятаю, як на Байковому нас питали: «Ви впевнені? Де ви колись у світі бачили, щоб кіно на кладовищі показували?» А ми їм: ну, значить, будемо першими. Ух, як довго вони сперечалися! Але погодились.



І найголовніше — мені це цікаво, воно мене мотивує і кіно знімати, і приділяти цьому місцю свій час і енергію. 



Інокентій

Інокентій: Я все життя в Києві прожив, на Русанівці. Я там провів 20 років життя, і мені тьохкає, коли туди потрапляю: якісь стежки, якими поміж домами до школи ходив. Якщо абстрагуватись від дитячих спогадів, то так собі місце, радянські панельки на тебе тиснуть. Але це моє місто, і я його люблю. 


Я людина енергійна, раціональна. Освіту маю математичну, в КПІ навчався, але мені завжди хотілось чогось більшого. Я і книжки видавав, художні українські. А десь із 2015-го року зайнявся відеороботами і зрозумів, що наразі це найбільш наше. Мої колеги більш емоційні, а я, виходить, раціо: усіх штурхаю, стежу, щоб усе було вчасно і за планом. 


Якщо говорити про місця сили, то вони в мене з’являються зараз. У нас мала дитина, то я все літо й осінь прогуляв із нею парками, й от у мене нове відчуття з’явилось від Києва. Завжди якась суєта, кудись біжиш, а тут ми годинами просто гуляли. ботанічний сад на «Університеті», ботанічний центральний, парк Шевченка, набережна — виявилося, що в Києві є безліч чудових місць, де можна з дитиною погуляти. 


Коли ми були молоді, всі любили Поділ. А коли стали старшими, захотілось за місто. Для мене це було просто культурним шоком — як це, я ж дитя асфальту! Мене це дуже лякало, проте тепер подобається. 


Моє улюблене місце — тут, у майстерні. Воно якесь чарівне, сюди тягне. Ми з Мельніченком удвох за кілька тижнів після вторгнення повернулися. Він хвилювався за майстерню, та й ми теж. Весна 2022-го — такий дивний час був. Я, Володимир і дві собаки вели довгі бесіди вечорами. А ранки як класно проходили: прокидаємось, робимо каву й виходимо надвір. П’ємо каву, розмовляємо, як у романах Гемінгвея тут жили. Такий у нас був чоловічий клуб. Спускаюся з майстерні на Майдан, а там — жодної людини на горизонті. І в цьому була якась магія. І коли ти когось зустрічав, виникало відчуття братерства. Могли один одному підказати, де яка кав’ярня працює, де який магазин. 



Ми того, можливо, не помічаємо, але люди стали іншими за час війни. Особливо це помітно друзям, які приїжджають із-за кордону. Ми наростили психологічну броню. Війна показала, що все в наших руках, що треба гуртуватися з однодумцями й працювати. 



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка, авторка:

Редакторка:

Олександра Лозовик

Анна Пастушина

Фотограф:


Антон Єрмолаєв



bottom of page