Олег Тоцький, дослідник історії київського метрополітену



«Я захопився дослідженням метрополітену з 1995 року, з того самого моменту, коли запустили метро у Дніпрі. Сама тема метро, як і залізниці, цікавила мене з дитинства. Мені спочатку було цікаво, як воно влаштоване, як працює і як буде розвиватися далі. З появою Інтернету, форуму про київське метро й особливо після мого переїзду з Дніпра до Києва я почав цікавитися історією київського метрополітену: мені захотілося копнути глибше, досліджувати деталі. Через якийсь час накопичилося досить багато матеріалу, і я завів блог, у якому міг ділитися знайденою інформацією. Сьогодні всі ці знання я використовую у своїх екскурсіях. Цього року видав першу книгу «Сім історій київського метро».


Напевно, правильніше було б сказати, що я — дослідник історії київського метрополітену. У чому ж його унікальність?


Наше метро насамперед вирізняється різноманітністю архітектури: від неокласичної сталінської архітектури, продовжуючи функціоналізмом і до радянського модернізму та постмодернізму.

Друга особливість — велика кількість проміжних вестибюлів із двома маршами ескалаторів, що говорить про глибину закладення метро в Києві.


У мене немає улюбленої лінії — вони дуже відрізняються, їх дуже складно порівнювати. Якщо говорити про бренд столичного метро, про його обличчя, тут я схиляюся до загальних шаблонів і стереотипів і виділяю першу пускову ділянку червоної гілки: «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» і «Дніпро», яку запустили в 1960 році, і окремо станцію «Золоті ворота». Взагалі у мене є топ-2 станцій, які я б виділив із точки зору архітектури. Це «Золоті ворота» з їхньою унікальною мозаїкою та «Либідська» — з її сміливими інженерними рішеннями: при будівництві станції пілони були розкриті всередину, і вийшли витончені кільця, які підтримують склепіння станції. У 2011 році «Либідська» отримала статус об'єкта культурної спадщини.


Зовнішній вигляд станції «Золоті ворота» був змінений за пів року до її запуску. Будь-який архітектурний проєкт, тим паче такого масштабу, раніше узгоджували дуже довго. Однак ідея змінити цей проєкт опинилася в потрібному місці в потрібний час. Завдяки участі головного архітектора Києва Миколи Жарікова, якому затверджений раніше вигляд станції не сподобався, тому що не розкривав історичної значущості місця, у 1989 році зовнішній вигляд станції був змінений. Тепер її склепіння підкреслені декоративною цегляною кладкою, прикрашені складними мозаїчними орнаментами та зображеннями князів Київської Русі та церков Києва.


Сьогодні в Києві існує 52 діючих станції. Є дві станції-примари — «Львівська брама» і «Теличка», і ще дві станції, що будуються в бік Виноградаря — «Мостицька» і «Проспект Правди».

У планах — запуск четвертої лінії, на Троєщину: були закладені прокладки для метрополітену на Подільському мостовому переході, але будівництво так і не почалося. Коли все-таки буде метро на Троєщині? Невідомо. Крім того, що метро необхідне самій Троєщині, четверта лінія вирішує проблеми завантаженості та існуючих пересадочних вузлів. Плюс чомусь повністю ігнорують південну частину міста — Солом'янку, якій теж необхідний транспортний коридор.


У моїй книжці є розділ «Метро, якого немає». Він і про нереалізовані проєкти, і про декомунізацію. Найбільше від декомунізації постраждала станція «Театральна», яка повністю втратила свій зовнішній вигляд. Деякі елементи, можливо, поспішно були демонтовані і потребують переоцінки сьогодні. Наприклад, у Празі є станція «Андел», колишня «Московська», де було дуже багато пропагандистських зображень. Спочатку в період незалежності їх демонтували, а потім практично всі повернули на місце. Ідея в тому, що пасажири тепер можуть бачити початковий історичний вигляд станції та пам'ятати про цей період історії, нехай і негативний. Чи варто повернути «Театральній» колишній вигляд? Складне запитання. Як варіант можна реалізувати проєкт, який був задуманий ще у 80-ті роки. Це було б поверненням історичного вигляду станції, який задумувався до того моменту, як став пропагандою Леніна.



Як на мене, декомунізація насамперед повинна починатися з кабінетів чиновників, їхнього мислення. З одного боку, я за автентичність, а з другого — ми живемо в суспільстві, а не у своєму вакуумному просторі.

Для мене метро — це вічна любов, давнє захоплення і улюблена стихія. Місто в місті, особлива частина транспортної системи, якій завжди приділяється більша увага. Транспортна аорта Києва, котра за день приймає більш як півтора мільйона пасажирів. А кожна станція — це унікальний архітектурний витвір, а не просто чергова зупинка».


Олег Тоцький, дослідник історії київського метрополітену


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини