top of page

Артемій, викладач соціології, тато в декреті



Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Ми часто розпитуємо наших героїв про Київ їхнього дитинства, а цього разу вирішили дізнатися, яким сприймається місто у перші роки батьківства, коли хай куди йдеш, береш дитину зі собою. Сину Артемія Платону 7 місяців, і він разом зі своїм татком побував на першому у своєму житті інтерв’ю. Ми з Артемієм поговорили про стереотипи і як воно — дбати про маленьку людину у великому місті.



ПРОТИ ТЕЧІЇ


Я розмірковував про декретну відпустку ще до вторгнення, оскільки мені цікаво було отримати повноцінний досвід татівства, але на тлі повномасштабної війни відбулося скорочення фінансування університетів. Дружина і так заробляла помітно більше за мене, адже я асистент кафедри, це не дуже прибуткова посада, але тепер для нашої сім’ї моя декретна відпустка — найбільш комфортний і оптимальний з матеріального погляду варіант. Проте це далеко не єдиний стимул. Мені подобається підважувати гендерні стереотипи, до цього спонукає, зокрема, і соціологічна освіта. І я не той, хто буде списувати на дружину турботу про дитину, керуючись консервативними нормами.


У скандинавських країнах такі відпустки чоловіків — часте явище, у тому числі тому, що це системно стимулюється. А в нас є перепони, наприклад, чоловікові, щоб офіційно вийти у відпустку з догляду за дитиною (ту, яку в нас помилково називають декретом і яка триває до трирічного віку дитини), потрібна довідка про офіційне працевлаштування з місця роботи дружини, у жінки її не вимагають. Хоча є й зрушення: у декретну відпустку (на 2 тижні після народження малюка) українські чоловіки віднедавна теж можуть піти, щоб провести цей час разом із сім’єю. З іншого ж боку, в цій сфері є багато речей, які законодавчо врегульовані, а на практиці не працюють, ніхто за цим не стежить. Наприклад, є окрема стаття, яка передбачає, що жінка з маленькою дитиною має право на робочому місці щодня до 2 годин витрачати на грудне годування, проте, зрозуміло, ніхто таких можливостей на робочому місці не надає, немає умов для цього, скажімо, пристосованої кімнати, та й керівництво не схвалить такої витрати робочого часу.


У сенсі батьківства я практик, а не дослідник, тобто я не вивчав це питання систематично як соціолог. Статистику не дивився, та за відчуттями кількість батьків у декреті в Україні прямує до нуля. Але знаю, що в низці країн є системні стимули, які заохочують гендерну рівність і паритетні стосунки в родині. Це все працює комплексно, і зрушення у плані рівності видно, наприклад, за рівнем заробітних плат.



У нас відмінність у ставленні до татів і матерів найцікавіше спостерігати на повсякденних прикладах. Якщо чоловік приходить із дитиною в лікарню чи на дитячий майданчик, це сприймається як прояв високої батьківської відповідальності та отримує додаткове схвалення, а коли жінка — ніхто не звертає уваги, хоча вони роблять те саме.


Соціолог Ірвін Гофман цікаво описав цей феномен на прикладі людей із фізичними вадами, яких хвалять за успішне виконання простих фізичних дій. Це схвалення насправді є зворотним боком процесу стигматизації — невіри у те, що ти сповна людина. Люди в Україні також часто не вірять, що тато цілком здатен доглядати малюка не гірше за маму. Найсумніше, що часто в це не вірять самі чоловіки. Робити такі речі видимими — правильно, демонструвати, що вони є нормальними, — теж. У стереотипах найшкідливіше, що вони до непомітності самозрозумілі. До прикладу, говорять, що певні гендерні чи батьківські практики є «природними», хоча насправді вони мають недавнє історичне походження й укорінені в соціальному й економічному контексті 20 століття.


Мені суголосний погляд феміністки Донни Гаравей, що нам слід вчитися долати есенціалізм у сприйнятті спорідненості. Ми вже дещо навчилися підважувати його у гендерних стосунках, і все рідше вважаємо, що біологічна стать визначає місце людини в житті, суспільстві, культурі, ми навчилися цю проблему проговорювати, мовляв, жінка не зобов’язана прибирати, готувати і так далі. Але наші уявлення про рідних усе ще переважно ґрунтуються на ідеї кревних зв’язків.



Хоча бути по-справжньому рідними — це не про спільну генетику, а про розбудову спільного життєвого простору, спільного світу. Батьківству вчаться, близькі стосунки з дитиною формуються та потребують праці. Тому і справжня спорідненість — це досяжна, а не автоматично дана річ.


Я інколи жартую, що чоловікам простіше бути в декреті — фізично легше, особливо зараз, коли немає світла, а ти з візочком. У мене, на щастя, лише 5 поверх, але з малюками живуть і на 20, це взагалі жахливо. Моя колега по факультету проводила зі студентами експеримент у рамках однієї з дисциплін: потрібно було пройти якийсь звичайний маршрут, наприклад, від дому до метро, і уявити, що ти з візочком, подивитися, наскільки це легко, сфотографувати усі перешкоди. І щоразу студенти на своїх типових маршрутах виявляли безліч проблем, коли треба руками тягнути чи незручно спускати цей візочок. Якщо мені ще під силу підняти візочок на 5 поверх разом із малюком, то для багатьох матерів це дуже складна логістична проблема.


Ми з Платоном досить багато гуляємо. У мене навколо дому лише кілька місць для регулярних прогулянок, щоб не надто далеко відходити. На Виставковому центрі буваємо, хоч там голосно і дуже багато людей, коли відбуваються якісь заходи. Можна попід лісом там ходити. Я велосипедом там багато де об’їздив, і для прогулянки місце гарне. Голосіївський парк більш-менш адаптований, навколо озера можна походити, там багато хто з візочками гуляє. На вулиці Степана Рудницького, де ЖК «ЛікоГрад», у дворах приємно, хоч теж постійно потрібно стрибати бордюрами, ще неподалік є ставки. Найзручніше місце для прогулянки — довгі-довгі двори на старих Теремках, де великі забудови і зелені насадження, там можна, не виходячи на дорогу, гуляти тротуарами.


У метро ми їздимо не часто, там досить голосно: як спить, то просинається. Комфортне середовище для батьків — це важлива річ, але мені здається, що частіше джерелом стресу для дітей є не галас міста, а стосунки батьків, їхній стан. Складно хіба коли повний вагон набивається. Автобуси і тролейбуси — нормально, там є спеціально обладнане місце, де стає візочок і поруч можна сісти. Якщо там стоїть людина, то, бачачи мене з візочком, відходить. Та й місцем поступаються.


НОВЕ ЖИТТЯ


Дитинство — це період життя, який асоціюється з турботою, ніжністю і ласкавістю з боку батьків. Він різниться в різні часи і в різних культурах, але здебільшого сприймається як золота пора.


Мене виховували тато, бабуся, дідусь, а переважно мама. Приписувати всю відповідальність за виховання комусь одному я би не став, це, мабуть, неправильно. Зрештою, був ще й садочок, телевізор, школа, людина формується середовищем. У мене два брати (я середній), дуже цікаво спостерігати відеозаписи з дитинства, які робив мій тато, коли народився мій молодший брат, батьки були в тому самому віці, в якому я зараз.


Артемій під час інтерв'ю

У нас були партнерські пологи, і це, звісно, яскравий досвід, переживання, коли побачив маленьку дитину. Є стереотипи про чоловіків, які втрачають свідомість, але це дійсно трагічно життєствердний момент, коли серед крові й лікарів з’являється маленьке життя, починає дихати. Емоції від такого переповнюють. Я не хочу транслювати стереотип про раціональних чоловіків і чуттєвих, емоційних жінок. Ми з дружиною обоє досить емоційно спокійні люди. Можливо, вона трошки сильніше реагує на дитячий плач. Наприклад, там, де я можу продовжувати заколисувати, вона візьме на руки.




Коли з’являється дитина, в тебе щодня виникає купа практичних проблем, викликів і ситуацій, які доводиться навпомацки розв'язувати, ти просто вчишся, адаптуєшся.


Коли стикаєшся з маленькою дитиною, це наче прибулець, маленька істота, з якою треба впоратися, і ти береш відповідальність на себе, оскільки це спільне рішення, щоб ця істота з'явилася на світі. І потім поступово починаєш будувати з немовлям зв'язки, у тебе з'являються якісь способи взаєморозуміння, контакту через дотики, погляд, запахи.


Народження дитини — особливий досвід. Але я не поділяю сентиментальної міфологізації цього явища, що ось ти моя кровиночка, я буду плакати і цілувати тебе в ніженьки. Мені імпонує думка, яка фігурує у сучасній феміністичній теорії, що спорідненості треба домогтися, вона потребує постійних зусиль. І працювати над нею дуже цікаво. Це і є справжнє родичання, на відміну від простого укладання шлюбу чи народження дітей. Воно потребує активної участі.



Страх перед народженням і вихованням дітей береться з відсутності досвіду, з невідомості того, що на тебе чекає, і в цьому сенсі жінка опиняється в таких самих обставинах, як і чоловік, навіть у складніших, адже саме їй народжувати і відновлюватися після пологів, годувати дитину ночами.


Якщо старших дітей ще треба виховувати, доносити інформацію, вчити їх спілкуванню з іншими, то з немовлятами й малюками все трохи інакше. Є перелік простих повсякденних речей, які треба робити, і тут немає нічого такого, що кодується твоєю приналежністю до чоловічої чи жіночої статі, з чим не можна впоратися, хоч це й може бути фізично і психологічно виснажливо. А з іншого боку, це цікаво, адже ти спостерігаєш, як твоя дитина вчиться найзвичніших речей: орієнтуватись у просторі, хапати щось руками, переводити погляд, вперше усміхається, це такі яскраві моменти. Під класичну музику це спостереження виглядає як приємний відеокліп, який налаштовує на хороший лад.


Маленька дитина — це дуже вразлива істота, за яку треба відповідати, доглядати за нею, але, мені здається, багато речей гіперболізовані в певному сенсі, дитина набагато самостійніша, ніж нам здається. Вона може проводити години, колупаючись у носі, розглядаючи стінку чи просто мацаючи почергово різні об'єкти навколо. Хоча діти різні і досвіди з ними різні. Нам пощастило, у нас досить спокійна дитина.


Мої методи відпочинку прості, це насамперед можливість просто побути наодинці, вийти пройтися вулицею, переключити думки на якісь інші теми, почитати чи послухати книгу. Я по своїх знайомих бачу виснажливі формати «все для дитини», коли жінки просто безвилазно сидять у квартирі та гуляють лише на дитячому майданчику. Мені здається, від такого може бути вигорання, пов'язане з одноманітністю. А якщо ти сприймаєш дитину як більш витривалу істоту, ніж тобі може здатися, то виходить, що їй потрібні дуже прості речі: гігієна, годування, сон. Це можна забезпечити в дуже різних умовах, тому ходити в гості, зустрічатися з друзями, гуляти на природі цілком можливо. Потрібно не припиняти жити для себе, адже для дитини ми тимчасові друзі-провідники, і наші шляхи в якийсь момент розійдуться. Ми з дружиною думали про це ще під час вагітності. Наше завдання — правильно дати старт, і наше життя має продовжуватися.



НОВІ РЕАЛІЇ

У ніч перед 24-м лютого ми вели тривалі розмови з нашими друзями, яких я активно переконував, що такого вторгнення бути не може. Ось тому в нас не було тривожних валізок, але дружина була на 6 місяці вагітності, і ми в один із перших днів поїхали. Оскільки я з Вінниці, а моя дружина із Запоріжжя, поїхали до моїх батьків. Пробули там кілька місяців, у травні повернулися, адже треба було ухвалювати рішення, де народжувати. Станом на кінець травня не було враження, що тут надто загрозливіша ситуація, ніж у Вінниці. І тут формат життя, до якого ми звикли, хоч і змінений, попсований війною, але ми поверталися все ж таки додому.

Перші дні великої війни асоціюються з відчуттям великої загрози, а з іншого боку — невизначеності і відкритості майбутньому, коли плани мільйонів людей поламалися, і це може трансформуватися у нові перспективи або пророкувати небезпеку. У Вінницю зазвичай за чотири години добираємося, а цього разу їхали дуже довго, цілий день: повно блокпостів, дороги забиті. Я хоч трохи відчував свою корисність завдяки тому, що у великій батьківській квартирі та у родичів у перші тижні постійно ночували наші друзі, знайомі та знайомі знайомих. Вінниця видавалася дещо безпечнішою, ніж інші міста.

Після появи Платона ми обмірковували різні варіанти, особливо під час осінніх обстрілів і коли незрозуміло було, яку чекати зиму. А зараз ми її вже майже перебули, вдалося. Наприкінці осені ми сиділи з розумінням, що можуть вимкнути опалення, може не бути світла тиждень, і вирішили бути мобільнішими, я пішов учитися на водія і вже маю права. Перший варіант — знову їхати у Вінницю, але це суто гіпотетичні речі, а не «давай встановимо чітку червону лінію». Мені хочеться жити тут. Я пов'язую життя з Києвом найближчі роки. У мене тут робота, яку люблю.


Критика щодо безпеки лунала переважно від родичів чи знайомих, які зараз за кордоном. Мені здається, ситуація має більш загрозливий вигляд для тих, хто не тут, хто сприймає цю війну через медіа, а не власне повсякдення. Але є інша сторона цього питання: чоловіки не можуть виїхати за кордон. У мене є кілька знайомих, у яких сімейні проблеми почалися тому, що дружина з чоловіком довго не бачились. А від’їзд — узагалі проблема. Це ж треба змінити середовище, переїхати в нове місто, а тим паче країну, значною мірою починати все з нуля, напрацювати нові зв’язки, коли у тебе це є тут, а особливо якщо ти любиш те, що маєш тут. Інша справа, якби це було місто в облозі чи прифронтове, з частими артилерійськими обстрілами, у такому випадку безпеку ставиш вище. А так різниця між Києвом, Львовом і Вінницею в тому плані, що може прилетіти ракета, — невелика. От у Вінниці впала ракета, поруч із двором, у якому я виріс. І це була така досить травматична подія, адже це місця, пов’язані з сентиментальними спогадами дитинства, а воно просто трощиться російською ракетою, гинуть люди. У соціології є теоретична складова, а є математична, яка ґрунтується на теорії ймовірності: можливість того, що ракета потрапить у тебе, не надто вища, ніж автокатастрофа за твоєї участі, і це певною мірою заспокоює. Хоча це виправдання радше для таких міст, як Київ зараз, для Херсона це не працює.


Артемій із сином на вулиці

Відключення світла вимагають різних сценаріїв адаптації, так би мовити. Ми вмикаємо радіо, слухаємо класику, малий чудово під неї грається, лампу у павербанк увімкнув, і все. Була кілька разів критична ситуація під час серйозних обстрілів енергетичної інфраструктури, коли дві доби поспіль не було світла і півтори — води. Виходив у пошуках технічної та питної, бачив багато людей на вулицях із 6-літровими пляшками. І от у таких умовах побутова логістика ускладнюється, навіть проста річ, як-от неможливість скористатися ліфтом, сильно впливає на те, як швидко ти з малою дитиною можеш вийти на вулицю, особливо якщо ти один. Я собі уявляю матір, яка сама сидить із дитиною, коли чоловік на роботі, а в неї 5 чи 7 поверх і візочок.


А як бути, якщо спочатку основу треба знести, а потім люльку, а дитина в той час, поки ти спускаєшся і піднімаєшся, сама вдома? У таких випадках легше не виходити, і багато хто лишається вдома, думаю.


У мене немає жодної військової підготовки і я маю формальну підставу — я викладач, тобто не підпадаю під мобілізацію. Проте все одно багато думок щодо того, що я не у війську. Намагаюся аналізувати, звідки виникає ця дилема. У стосунках людини і держави щодо відповідальності за свою країну є дві перспективи, як вони описані у політичній філософії. Одна традиція, республіканська, тягнеться ще зі стародавньої Греції, за нею ми всі несемо відповідальність за нашу країну, за наше середовище існування, ми як вільні громадяни, приймаючи цей статус, беремо на себе відповідальність за спільне майбутнє. І у цьому сенсі бути громадянином означає брати участь у бойових діях або докладатися іншими способами, працювати на перемогу. З іншого боку є логіка бюрократична з таким поглядом, що людина — це ресурс, громадянин, котрий зобов'язаний у рамках закону виконувати певні дії, зокрема здобувати військову підготовку і йти за мобілізацією на фронт. І добровольці позиціонують себе за першою логікою, а потрапляють у систему, де громадянин стає статистичною одиницею.


Всі служити у війську не можуть, але тут починають працювати критерії відбору. За великим рахунком будь-які формальні мірила не можуть бути універсально справедливими, застосовними до всіх. Тому що, скажімо, до війни бути шкільним учителем у звичайній середній школі — це не те щоб упосліджене становище, але й ажіотажу особливого це не викликало, а в ситуації війни бути шкільним учителем раптово виявилося таким ніби привілеєм, бо співробітники сфери освіти не підпадають під мобілізацію. Чи можна цим людям, наприклад, закидати, що вони користуються своїм «привілеєм»? Ось я не знаю. З іншого боку, одна з жертв людей у війську — це час життя, який вони віддають країні, забираючи його в себе, рідних і близьких. І очевидно, що це фундаментальна нерівність і навіть несправедливість, яка матиме важкі наслідки для нашого суспільства після війни.


Влітку проводили соціологічну школу щодо українського суспільства під час війни і розглядали таке поняття британського соціолога Пітера Бера, як спільнота долі. Його наприкінці 19 століття вигадали німецькі соціологи й філософи, але потім інстурменталізували нацисти, і воно вийшло з ужитку, зараз його реабілітують. Спільнота долі — це люди, які об’єднуються перед спільним викликом, спільною загрозою насамперед, типові приклади: закриті на карантин міста чи міста в облозі. Війна зробила цей досвід повсюдним. Цим поняттям можна описати і кількадесят людей у бомбосховищі, і всю Україну. Наявність спільної загрози — це суттєвий фактор солідаризації нашого строкатого й проблемного суспільства. Можливо, саме спільна загроза дещо нівелює внутрішні конфлікти та проблеми, які точно вийдуть на поверхню після перемоги над ворогом. Але поки загроза нікуди не зникла.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Авторка:

Христина Кулаковська

Софія Котович

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Ірина Чергенець

Олександра Онопрієнко

Редакторка:

Анна Пастушина


Commentaires


bottom of page