Богдан, водій «швидкої»


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).




Богдан — водій авто швидкої медичної допомоги. Він продовжив працювати, коли почалася повномасштабна війна: вивозив маломобільних людей, їздив на деокуповану Київщину. У Києві залишались його дружина з дитиною.

Я з Києва, народився тут і живу. Маю невеличкий бізнес, займаюсь автомобілями, запчастинами. Майже два роки працюю водієм «швидкої».


Ранок 24-го почався з вибухів. Після першого жінка каже: «Це хтось по двору лазить, іди подивись». А коли вже три підряд було, зрозуміли, що це війна. Я не думав виїжджати. Одразу разом із товаришами пішов записатися в тероборону, там були великі черги. Дізнався, що мій друг заснував у Дніпровському районі батальйон самооборони, я до нього доєднався, захищали район. Я вважаю, що це було ефективно, особливо коли там працювали ДРГ. Ми одне одного знали, і нам легше було.


А ще ж додалося роботи на «швидкій». Виїхати з Києва у перші дні (повномасштабного вторгнення — ред.) було майже неможливо. Я на другий день їхав на «швидкій» у Рівне: біля метро «Нивки» виїхав на зустрічну і повернувся у свою смугу лише на в’їзді в Житомир, це такий був затор на виїзд. У Київ майже ніхто не їхав.


На «швидкій» із паливом трошки легше, але кілька разів траплялися цікаві моменти. Треба було забрати з Рівного дівчину і відвезти в Жешув прямо на аеродром. Коли їхали з Києва по неї, стрілка на датчику палива лягла. За моїми підрахунками, ми ось-ось мали заглохнути, але пощастило — натрапили на заправку, там була черга, але був дизель. Вона знаходиться на відстані 30 кілометрів до Рівного, тобто це була перша заправка з дизелем за 300 кілометрів.


Зараз роботи мало, а тоді майже не приземлявся.

Ми вивозили маломобільних людей єврейського походження у Могилів-Подільський — до кордону з Молдовою і передавали бригаді «швидкої» з Кишинева, яка відправляла їх літаком в Ізраїль. Було навіть таке, що я три доби не був удома. Наприклад, поїхали у Могилів-Подільський, по дорозі звідти прийняли виклик — треба відвезти пацієнта з Житомира у Львів, у Львові заночували, о п’ятій ранку поїхали на кордон із Польщею по лікаря, звідти вирушили до Києва, там із пологового забрали триденне немовля і повезли на Могилів-Подільський.


Виїзди різні, не всі зараз пригадаю: бувало, треба дуже швидко їхати, а деколи навпаки — обережно. Іноді доводилось і навички екстремального водіння застосовувати — усіх зганяв із дороги, навіть поліцію.


Були емоційно складні виїзди. Мали забрати з Бучі жінку і знайти ще одну, з якою її діти не мали зв’язку і з нашою допомогою шукали. Ми приїхали буквально щойно наші зайшли. Багато розстріляних машин, розбиті будинки, зв’язку майже немає. Прохід у потрібний нам дім був заблокований машиною, довелося заходити через її задні двері; всі квартири були зламані, там мародерили. Другу жінку знайшли швидко, вона зв’язалась із дітьми, а перша, яку треба було перевезти, не вижила, не встигли. В тому будинку нас попросили забрати ще сусідів, ми піднялися на 9-й поверх, знайшли сім’ю — бабуся та дідусь, він після інсульту, тому їх треба було вивезти.


Його жінка боялась, що він не витримає таку довгу поїздку. Ми довго переконували їх евакуюватися, але вони не захотіли.


Марина (дружина Богдана): Було емоційно важко, я була сама в Києві з дитиною. Працювала, щоб не втратити заробіток, ходили в укриття. Погані новини йшли звідусіль. Ми чули, що відбувалось під Києвом. Бровари, Бориспіль — усі ці вибухи. Я тижнів два, напевно, плакала. Коли Богдан приїжджав додому, ставало легше. Він завжди намагався встигнути до комендантської години, хоч у «швидкої» є зелений коридор.


Я родом із Бородянки, там були мої батьки і сестра. На п’ятий день (повномасштабної війни — ред.) рашисти спалили будинок моїх батьків. Самі вони виїхали і пропонували їхати з ними, але було важко покинути чоловіка. Залишилися тут із надією та вірою. Приготували валізи і вирішили, що якщо дійдуть до Броварів, то точно їдемо. Але цього не сталося, тож так і залишились удома.


Богдан: Силу українців ми вже побачили — це згуртованість. Біда всіх об’єднує, ми готові йти на допомогу один одному в екстремальних ситуаціях. Усі борються, ми цінуємо свою землю і волю.

Мені подобається вислів Притули про те, що насамперед робитиме після перемоги — мовляв, поїде до дітей і дружини, а на душі так: спочатку буду тиждень пити, а потім дивитимусь виступ Зеленського, який теж такий із бодуна, і каже: «Народ, давайте працювати вже».




Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Коректорка:

Богдана Горбань

Анна Пастушина

Авторка:

Фотографиня:

Софія Котович

Онопрієнко Олександра


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини