Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Данило Галико — музикант, художник і поет. Навесні 2022 року гурт Blooms Cordа випустив дуже ніжний альбом, пісні з якого, написані до повномасштабного вторгнення, набули нових змістів. Тим часом стали популярними його емоційні вірші, які він пише від руки на папері та публікує в інстаграмі.
У 2016 році Данило був одним із перших наших героїв, і нам цікаво було дізнатися, як змінилося його життя за останні 5 років. Тож ми поговорили про Київ, музику, вірші та найдорожчі речі у світі. Якщо хочете почути голос Данила, заходьте у збірку аудіовіршів, а ще радимо послухати нашу душевну розмову, таку душевну, як буває о другій ночі в барі чи на кухні.
ПЕРШИЙ АКОРД
Я переїхав сюди вчитися в університет. Живу тут уже довше, ніж у своєму рідному Кропивницькому. Зараз Київ — мій дім, можу його так назвати. Одна моя добра знайома каже, що Київ — це така базочка: можна по-різному до нього ставитись, але хай де ти є, він лишається твоїм гніздом, у яке завжди можеш повернутися.
Перші спогади про Київ — це не про поїздки, а про те, як я просив звідси гостинця. Пам'ятаю, хотів щось із McDonald’s, тато привозив холодний чизбургер, і він усе одно здавався смачним. Перші поїздки були зі шкільними екскурсіями: Андріївський узвіз, нам дуже холодно, нас везли на якусь ялинку, мабуть. І ми на цьому узвозі шукали сувеніри додому батькам. Узагалі, мій старший брат уже тривалий час жив тут, і я часто приїжджав до нього в гості, тому Київ для мене з дитинства знайоме місто, я з ним подружився із ранніх років.
Коли тільки переїхав, місто чудово прийняло. Я був у ролі дослідника, мене все цікавило. Місто, у порівнянні з моїм рідним, здавалося велетенським. Я постійно їздив у різні його частини, ходив різними вулицями. Був здивований, що деякі мої університетські друзі-кияни взагалі не знали якихось центральних чи інших важливих місць.
У мене завжди були складні стосунки з Києвом: я починав любити його, коли кудись їхав. Коли тут живеш, тебе можуть дратувати різні речі, ці ж забудови бездумні, коли руйнують круті історичні будівлі. А подорожуючи, починаєш сумувати за цим містом. Уперше я зрозумів, що все-таки люблю Київ, коли поїхав у Грузію на два тижні. І я був щасливий, коли сюди повернувся і їхав з аеропорту.
У мене є цікавий асоціативний ряд із Києвом: я дуже люблю ходити містом і слухати музику. Деякі місця заякорилися з конкретною піснею чи композицією, котра мене в цей момент вразила. Наприклад, чудово пам'ятаю, як купив одні з перших своїх нормальних якісних навушників, щоб слухати музику, і мій друг перекинув по блютузу лайв-альбом Дейва Брубека (американський джазовий композитор і піаніст — ЖК). І я досі, йдучи парком Шевченка, особливо восени, згадую трек — Koto Song. Таких якорів назбиралося багато.
Вулиця Маккейна асоціюється з цілим альбомом. Він медитативний, усі дев’ять треків — це один патерн акордів, які постійно повторюються, і тільки іноді вирізняються якісь звуки оркестру чи саксофона.
Був період, коли я виходив на прогулянку цією вулицею і постійно слухав цей альбом.
Я живу відносно в центрі, то зазвичай місто звучить шумом будівництва, машин, влітку ще співом пташок. Зараз Київ для мене звучить гудінням генератора. Вчора я навіть засинав під нього: 12 ночі, на районі немає світла, і він працює. Такі часи.
Мені з новою хвилею стало подобатись місто — і до 24, і після. Взагалі, така атмосфера, ніби все в геометричній прогресії покращується. Особливо люди, я звертаю увагу на людей.
Вважаю, що місця створюють не декорації, а люди, які там перебувають.
Я гостював у дорогих квартирах із крутим ремонтом, але в них жили абсолютно нецікаві пусті люди, і навпаки — в якихось маленьких хрущовочках бували люди круті, творчі, і саме вони створювали атмосферу. Так само в Києві: помічаю, що тут багато красивих людей. Мені подобається, як виглядає молодь. Типового киянина немає, тому що всі доволі самобутні, у кожного якийсь свій стиль. Можливо, війна посилила цю сатурацію в моїй голові, коли ти йдеш і просто концентровано отримуєш задоволення від співмешканців: від того, як вони виглядають, як спілкуються, як допомагають одне одному.
Останні роки два я рідко коли ходжу кудись поїсти чи попити каву. Це пов'язано і з моїм внутрішнім станом, і з ковідом, який свого часу заблокував для нас фізичну можливість виконувати такі ритуали. Я люблю ходити містом, маю улюблені вулиці, місця. Мені іноді здається, що у вулиць є власна аура: на деяких прям відчуваю, як заряджаюсь, як мене сповнюють якісь відчуття, натхнення, а бувають відрізки чи цілі вулиці, що висмоктують із мене енергію, і враз почуваюся недобре. Я вже їх знаю і роблю кола, обходжу дворами. Із улюблених вулиць: Ярославів Вал, Микільсько-Ботанічна. Загалом подобається скрізь, де можна знайти залишки старого Києва. Ще Поділ подобається, часто приїжджаю туди пройтися, поблукати.
ТРИВОЖНІ НОТКИ
24-го лютого о п’ятій ранку нас розбудила дзвінком мама моєї дівчини. Потім зателефонувала моя мама і попросила забрати її з лікарні. Виявилося, що їй зробили операцію, а вона мені про це не сказала. До лікарні нам їхати 10 хвилин, однак уже були затори, тож ми долали цей шлях десь півтори години. І тоді я побачив крізь вікно автомобіля ракету, яка, мабуть, не розірвалася, а просто впала.
Якийсь час я був у місті, потім поїхав. У нас була невеличка компанія людей, котрі проголосували за виїзд. Поштовхом стало те, що ми втрьох вийшли випити кави на балкон і над нами пролетів винищувач. Ми не знали, чий він, порозливали на свій одяг ту каву, забігли у квартиру і лягли на підлогу.
На початку весни повернулися в Київ. Було враження, яке, мабуть, на все життя запам'ятаю: коли йдеш по місту, а воно абсолютно порожнє, навіть ті вулиці, де зазвичай тусується багато людей. А надворі весна, світить сонечко, й у природі все позитивно. Дивне, водночас страшне і захопливе, відчуття всього, що відбувається.
Мабуть, за місяці великої війни з’явилася звичка, яку можна назвати carpe diem: коли намагаєшся не втрачати часу, а робити все тут і зараз, особливо після того, як почали зникати світло і вода.
Це проявляється в різних сферах. Наприклад, якщо я записую музику, то намагаюся записати з першого дубля, без усіляких відходів попити каву, відпочити чи прогулятися. Те саме стосується і роботи, і побуту: коли дають світло, одразу починаю варити овочі, кип’ятити воду, щоб залити її в термос, за списком у голові виконую якісь штуки, які треба встигнути. Коли нема світла, можу пограти на піаніно. До мене часто застрибує кіт, і тоді нічого не можу робити, хіба медитувати.
Читати не перестав, я зазвичай читаю кілька книжок одночасно, вони лежать у різних частинах квартири. Читаю Джонатана Сафрана Фоера, «Ось я». Одну «цеглину» намагаюся проковтнути — «Веселку тяжіння» Томаса Пінчона. У ній події відбуваються теж під час війни, тільки Другої світової. Також читаю поезію Ірини Шувалової, сучасної української поетеси. Намагаюся читати найрізноманітнішу поезію. Останнім часом найбільше подобається американська поезія Нью-Йоркської школи, це група поетів, що виникла в 60-х роках. Дістав із полички свою колись настільну книгу «Хагакуре» Ямамото Цунетомо. Читав, коли мені було 15, це японський самурай, який написав їхні такі наче правила поведінки та ставлення до світу. Це специфічна книга, вона починається фразою: «Я збагнув, що шлях самурая — це смерть». Мабуть, вона допомагає переусвідомити ставлення до смерті зараз, коли вона супроводжує щодня в новинах і є якоюсь частиною думок. Адже розумієш, що в будь-який час може трапитися будь-що. Мені цікаво перечитати і поглянути, як я зараз ставлюся до різних тез і постулатів, які там проговорюються.
Після 24 лютого я не написав жодної нової пісні, а з віршами — навпаки: пишуться, і то часто. Задіюється якась інша частина мого творчого потенціалу. Новину про звільнення Херсона я дізнався не одразу, а коли смартфон зловив інтернет. Звичайний день став незвичайним. Це стало поштовхом до написання цього коротенького віршика.
Мабуть, вірші виконують якусь психотерапевтичну функцію. Реакція читачів показує, що є люди, з якими ти спільно відчуваєш емоції, страхи, біль. І через співчуття легше з цим справлятися. Картини також малюються, і це теж своєрідна медитація, яка допомагає відволікатися від думок.
НОТА СЕРЦЯ
З'явилося багато музики про війну. Я ще нічого про неї не написав, але й не ставив це собі за мету. Війна заблокувала мої творчі потужності до написання пісень, однак є музиканти, які продовжують щось робити і випускати. Це круто і, мабуть, важко.
Я завжди виокремлював музичні тексти, але коли пишу вірші чи малюю, то повністю переключаюся. Певно, усі ці заняття для мене рівноцінні, без рейтингу. Неймовірно класно, що я можу переключитися, коли в мене творчий ступор, як-от тепер із піснями. Можливо, надалі це приведе до появи нових пісень. Наче відпочиваєш від якоїсь діяльності, а потім вона повертається до тебе з новою силою, знаю з досвіду. Іноді допомагає пересісти за інший інструмент: з гітари на фортепіано чи спробувати новий. Як спосіб розблокувати себе. Перемикатися допомагає те, що я не ставлюся до цього занадто серйозно, а підходжу з цікавістю, як дитина до нової іграшки. Наприклад, я взагалі не вмію грати на піаніно і сприймаю це як «ух ти, класно: тут натискаю — такий звук, а тут — такий, якщо одночасно натисну — буде такий».
Ніби маленький дослідник, підходжу до будь-яких речей.
Коли пишу музику, орієнтуюся на свою пам’ять: якщо розумію, що вже десь це чув, то викреслюю. Якось Олексій, наш бас-гітарист, приніс шматочок якоїсь музики, а я прям не міг заспокоїтись, поки не згадав, що чув його раніше у Майкла Ківануки (британський соул-співак і гітарист — ЖК). Орієнтуюся на досвід слухання музики — якщо в моїй базі даних немає нічого схожого, то треба йти цим шляхом. Хоча серед бітломанів відома історія написання Yesterday, мовляв, вона наснилась Маккартні, він прокинувся, у голові лунала ця мелодія, і він був також упевнений, що десь її чув. Ходив по всіх друзях-музикантах, награвав їм мелодію і питав, що це? А кожен із його друзів казав, що вперше чує, і таким чином він зрозумів, що народилася нова пісня. Але навіть якщо мелодія вже не нова, то не обов’язково відкидати її, можна попрацювати над нею, додати щось.
Ми з гуртом виступаємо з концертами: їздили до Львова, у Вінницю. Помітно, що люди скучили за музикою як такою, її тепло сприймають. Концерти впливають на мою нелюбов до публічності, на сцені я перемикаюся, вона мені починає подобатися. Мабуть, через це я люблю виступати — через можливість трансформації, коли ти на півтори години стаєш іншим собою.
Намагаюся зробити так, щоб пісня ожила, відбулась, і тому, мабуть, я так часто заплющую очі, щоб просто бути into the song.
Судячи з того, як люди реагують на концертах і що вони мені кажуть після них, я розумію, що все ж таки було правильним рішенням випустити новий альбом («Найдорожчі речі у світі» — ЖК). Перед тим, як його опублікувати, я перемкнувся в режим стороннього об'єктивного слухача і прослухав альбом. Зрозумів, що дуже багато сенсів, які я вкладав туди, зараз сприймаються інакше. Написані до великої війни пісні дивним чином перегукуються з дійсністю. У пісні «Київський вокзал» є слова про те, що мільйон людей на вокзалі. Коли переслухав її, перед очима були всі шокуючі кадри, коли люди масово евакуювалися і забивалися в потяги. В «Орфеї» є рядок про те, що не працює Мак, — і це також було в контексті наших подій, коли McDonald’s зачинилися.
Київ так чи інакше присутній у більшості пісень, я тут живу, і він не може не впливати на контекст. Не називаю його чи вулиці у текстах, але в якихось штришках все-таки вгадується місто і моє ставлення до нього. Київ присутній у всіх кліпах, у нас їх поки небагато. Ідея лірик-відео для пісні «Форель» виникла, коли ми з дівчиною гуляли вулицею Маккейна, ми спонтанно взяли фотоапарат і зняли відео.
Хтось мені якось сказав, що Blooms Cordа — київське явище, тому що ми досить рідко виїжджали з концертами кудись за його межі. Ми такі домашні коти, які сидять у Києві і грають лайви. Можливо, це правда, що є певна локальність у нашій творчості. Однак люди з різних міст реагують на наші пісні, тобто в них немає цього відчуття, вони знаходять власні образи та сенси.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерки: | Авторка: |
Богдана Горбань Олександра Власюк | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Тоня Смирнова | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |