Данило Павлов — це фотограф, роботи якого ви точно бачили: рибалки з Київського моря, які рятували людей в окупації, молодий хлопець, що дивиться в дзеркало на своє пошрамоване війною обличчя, мокрий рудий собака, який обійняв лапами ногу свого рятівника на Херсонщині після підриву ГЕС.
Данило разом із сім’єю переїхав до Києва після окупації Донецька, тоді він збирався робити ремонт у будинку, витратив на це свої заощадження. А коли купив квартиру в Києві та облаштовував уже її, почалася велика війна.
Ми зустрілися в чайній на Подолі й говорили про фотографію, як зустрів Данила Київ та що для нього дім. Досвід Данила може надихнути і підтримати тих, хто опинився у новому місті та ще не знає, як бути далі.
ПЕРШИЙ ПЕРЕЇЗД
Я народився і до 2002 року жив у Ужгороді. Мама моя з Ужгорода, а тато там служив і залишився працювати, так вони зустрілись. У 14 років я переїхав до Донецька. Мій тато звідти, і коли мама померла від онкозахворювання, батько нас із братом забрав туди до своєї мами.
Я ріс у звичайній 9-поверхівці, де багато однолітків, ми гралися, тусили, лазили кудись із братом. Було кілька угорців, мова змішана: у школі українська, секція тенісу в мене була повністю російськомовна, вдома батько говорив російською, хоча не мав проблем з українською, мама з родичами говорила то українською, то діалектом, як у бабусі, я теж можу по-місцевому. Проєкт «Наша файта» іноді дивлюся, щоб пригадати деякі слова.
У Донецьку я дізнався, що таке гоп-стоп, особливо для підлітків. Це було розповсюджене явище, що могли підійти люди і витрусити кишені. Коли почала будуватись «Донбас Арена», все кардинально змінилося, окультурилось. Я жив у районі, де було багато ромів. На заході вони бідні і просять гроші, а там на мерседесах, на BMW. Ми завели собаку, вівчарку, і в нас її через тиждень вкрали, але тато там ріс і знав ромів. Якось вони мене зупинили, мовляв, що я тут забув, а я сказав, що тут живу, потім до мого тата прийшли і сказали: «Міша, завтра буде в тебе собака». Я довго грав у теніс, хотів стати тренером, пішов в училище після 9-го класу, і в мене є диплом молодшого спеціаліста — викладача фізкультури у школі. Потім за компанію з другом пішов на журналістику в ДІСО (Донецький інститут соціальної освіти — ЖК). Викладачка до того була прессекретарем мера і муштрувала нас, казала, що писати треба вже. Так я з другого курсу працював у місцевому тижневику «Донецкие новости», до самого виїзду там пропрацював. Ще працював у маленькій газетці «15 хвилин», в нас її на світлофорах роздавали безкоштовно, чисто новинна. У 2009 році сталася криза, і такі медіа позакривалися. Фотографувати я вчився самотужки, мені було цікаво, і фотограф із редакції люб’язно розповідав усе, брав із собою. Потім я викладав фотографію в Комп’ютерній академії ШАГ, на корпоративах добре заробляв.
Із 2009 року в нас був свій маленький будинок в Ясинуватій, це сателіт Донецька, ми придбали його під час кризи, коли ціни на нерухомість впали. Ми з братом хотіли його перебудувати, зробили курник. Гуглив, як це облаштувати: там були поїлки, все автоматично насипалось. І якраз коли я виїхав, кури понеслися, брат сфоткав мені яйця.
Я коли жив у Ясинуватій, то розумів, що пустив коріння, діти народилися. Після Євро-2012 мені Донецьк подобався, він був чистий, охайний. Дуже непогане місто, компактне і давало можливість заробити гроші.
З ДОНЕЦЬКА ДО КИЄВА
Виїхав я влітку 2014-го, думав, що це тимчасово. Я був проукраїнською людиною, ходив на перші мітинги, я не знаю, як би повернулося. Брата, який виїжджав пізніше, схопили деенерівці, але ми його швидко витягли. Зараз він у Києві, працює оператором. Я був дуже вражений, коли у 2000-х уперше побачив Київ, для мене це було як якийсь суперзакордон. Хотілося жити в цьому місті. Мені здається, що Київ дуже сильно надихає, дає купу енергії людині, щоб вона тут копошилася, щоб досягти чогось. Він дає енергію, тебе драйвить від того, що ти в Києві.
У Київ я переїхав на роботу в «Сьогодні» під кінець жовтня 2014-го, в листопаді перевіз сім’ю. Перші місяці були важкі. Ми поселилися в Чабанах, і квартира була прив’язана до долара, а він сильно виріс. Все раптово здорожчало, памперси, які коштували 200 гривень, тепер були по 600. На Новий рік у мене були редакційні пляшка шампанського й ікра, оце все. Але потім у дружини з’явився якийсь лівачок, у мене зйомочка, і далі пішло-поїхало. Ми зняли квартиру на Борщагівці, прожили там до самої покупки нашої квартири. Я не хотів там жити, я хотів на Солом’янку, але не вийшло.
Коли знімав квартиру, була історія, що донецьким не здамо, було дві-три відмови, бо я з Донецька. Були всі ці шуточки про сєпарів. Чувак, що ти несеш, тобі смішно? Нам буде важко повертати донецьких, бо вони вже промиті, але до 2014-го вони нічим не відрізнялися від людей, скажімо, з Миколаєва. Мало хто пам’ятає травневий проукраїнський мітинг, який розбили дубінками, опір був.
Потім я побачив схоже ставлення у Львові до киян, як-от здавати втридорога. Я хотів там поселити знайомих із Харкова, але не вдалося, бо жінку з дитиною можна, а чоловіка ні, а вони вибралися з такої сраки… Людям, які переїжджають до Києва, я б радив шукати нових друзів, навіть якщо ви інтроверт.
THE UKRAINIANS
Я 95% часу говорю українською, і з переходом у The Ukrainians у мене змінилося коло спілкування. Все почалося з того, що мій друг Женя Руденко сидів без роботи і ми зробили кілька матеріалів про притулок для собак, про Рибальський острів, він писав, я фотографував, вони добре розійшлися, люди репостили. Потім ми зробили кілька матеріалів для медіа, а тоді я запропонував написати про Кононова, який пас кіз. Він приніс молодим тоді The Ukrainians 48 тисяч переглядів. Ми були піднесені, зробили щось про переселенців. Мені сподобалося, що люди в The Ukrainians настільки ціннісно підходили до контенту. Якось Марічка призначила зустріч і чекала мене в піцерії на Подолі, я був на зйомці і потрапив у затори, запізнився на дві години, але вона дочекалася і запропонувала стати фоторедактором у Reporters. Це був 2017 рік, я хотів, окрім комерції, робити щось ціннісне і погодився. У нас така команда, що вони всі мої друзі.
Я люблю весь цей жосткий індастріал, люблю Троєщину, у мене кілька разів там були зйомки, і я залишався просто гуляти.
Я згадую своє дитинство в Ужгороді в новобудовах, там чехи збудували район панельних будинків. На Троєщині таких багато, нагадують дитинство. Коли ще кнопки в ліфтах не були спалені, коли це все було нове, було б цікаво поглянути. Візуально воно могло бути красиво.
Підземні переходи люблю. Якраз після переїзду в Київ я часто фотографував безхатьків там. Я живу на Борщагівці, там є заклад із максимально липкими столиками, я дивуюся, як там люди сидять. Але двічі туди заходив задля цікавості, бо людей там багато. Люблю трешак всякий.
Одним із моїх улюблених місць у Києві є чайна Chaguan на Подолі. З чайними церемоніями мене познайомив фотограф Максим Дондюк. У Києві не так багато трушних чайних, але саме ця дуже добра. Я можу прийти сюди часом попрацювати, попити чай, зануритися в атмосферу. Це ритуал для мене, вдома дуже багато маю різного чаю, можу в гості друзів запрошувати на чай. Хороша альтернатива алкоголю. Бувало, я витрачав по кілька тисяч гривень на закупівлю різних сортів чаю…) тепер маю багато різних, та одним з улюблених є шен пуер.
Після вторгнення я переїхав у Львів із сім’єю, ми жили в готелі. Потім діти із дружиною в Польщу поїхали, а я переселився в офіс, спав у радіорумі, де подкасти читають. Завдяки тому, що нас було багато, мені не було важко. У 20 числах березня поїхав до Києва і почав знімати портрети людей фонду «Повернись живим». Відтоді вже не хотів у Львові бути, думав, чого ж я там сидів.
Якось ми знімали стабпункт, там поранення було в статевий орган. Потім приходжу в готель, відкриваю стрічку і починаю закипати, бо люди жаліються на якусь фігню. Думаєш: все нормально в тебе, чувак, повір. На цьому контрасті починаєш знецінювати емоції інших, дратуєшся, що вони ниють. А ще я просто не розумію соцмережі, а твіттер такий токсичний, його диявол придумав.
Мій дім — Україна, я не хочу виїжджати, я не усвідомлюю себе деінде, не хочу міняти контекст суспільний, мені тут усе подобається. У нас стільки свободи, скільки в жодній країні нема. Ти можеш робити все, що хочеш, тільки май голову на плечах.
КАДРИ, ЯКІ ВРАЗИЛИ
Мене дуже вразило зняте в Маріуполі. Вважаю, що це доленосні кадри, які прискорили допомогу нам, зафіксували те, що ніколи б не було зафіксовано. Ніхто б не дізнався про цей пологовий будинок. Це важлива робота.
Я зробив добірку зі 100 фотографій і передивився стільки кадрів. Один із них вразив не так візуально, як вплинув на емоції. Мар’ян Кушнір запостив дівчинку, яку він вивіз із передньої лінії, вона тримає морську свинку. Я плакав увесь ранок, мене запаяло на цій фотографії.
Все відкладалося різними враженнями. Ці кадри, де Ірпінський міст, де дівчина з собаками, сприймаються спокійніше.
У Моренатті (Еміліо Моренатті — іспанський фотожурналіст у Associated Press, лауреат Пулітцерівської премії) був історичний кадр розбитого ірпінського мосту, ще вразила його історія про сім’ю, яка в Краматорську постраждала: сестра, брат і їхня мама.
Ще був кадр, коли тіло підіймали в Бучі, він був просто як Христос, знятий з хреста.
Війна змінила українську фотографію. Відкрилися нові імена, є молоді фотографи, які могли не з’явитися в мирні часи. Наприклад, один молодий хлопець прийшов у редакцію, каже: «Я хочу знімати війну». Я сам не знімав до того війну, але був готовий поділитися тим, що знаю. Цей хлопець зараз дуже добре знімає. Спільнота підросла якісно. Я теж інакше став знімати. Раніше в ТЗ намагався себе затиснути, а зараз цього не роблю.
Цей матеріал став можливим завдяки ГО «Жінки в медіа» за підтримки уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським жіночим фондом. Представлена інформація не завжди відображає погляди вказаних організацій.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та фотографка: | Авторка та транскрибатока: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |