Дарина, тренерка з вокалу

Дарина, тренерка з вокалу

Дарина Кирилко — вокальна тренерка, співачка, засновниця гурту VeteranoBand. Із 2023 року як волонтерка проводить заняття зі співу для воїнів на реабілітації та ветеранів. У 2024-му цільова аудиторія розширилася: на такі уроки почали приходити і близькі військових.

Ми зустрілись у вечірньому Києві посеред скверу Олеся Гончара. На вулиці сутеніло, співали птахи, а ми спостерігали за людьми й ритмом міста. Говорили про музику як терапію, спільноту ветеранів і про голос як спосіб відновлюватися й повертатися до себе.

КИЇВСЬКІ БУДНІ

Я цілковито киянка, тому що тільки перші місяці життя провела не в Києві і  не асоціюю себе з місцем народження — містом Улан-Уде в Бурятії. Батьки були в закордонному відрядженні ще в радянські часи, і у тримісячному віці стався мій перший вояж — тиждень у потязі. Але все своє життя провела і планую його далі тут, не маю бажання нікуди переїжджати ні з країни, ні з міста.

Обожнюю Київ, це найкраще місце на землі. У кожному районі є свої спогади з певними людьми, із періодом життя, з якоюсь діяльністю. Воно цілісне, класне, і я тільки за те, щоб місто розвивалось і покращувалось. 

Виросла і весь свій свідомий вік я провела поблизу метро «Дорогожичі». Усе моє дитинство більш пов'язане саме з тим районом. Але вже у 9-10 рочків я сама пересуватися містом на тролейбусах, на метро і постійно їздила в центр: у музичну школу на Ярославому Валу, на хор у районі парку Шевченка — співала в потужному дитячому колективі «Світанок». А вже у старшій школі навчалася в Українському гуманітарному ліцеї на Печерську, мій маршрут пролягав повз адміністрацію Президента, Палац спорту, і тоді я краще познайомилася з центральними районами міста по той бік Хрещатика. Далі навчалась в університеті Шевченка в Інституті міжнародних відносин. І знову повернулася до себе в Шевченківський район. Тож він дуже сильно вкоренився.

Місто без людей — це не місто, але мій фокус усе-таки завжди був передовсім на атмосфері й архітектурі. Я обожнюю, коли місто або дуже ранкове, або вечірнє. Коли ще до комендантської години можна було гуляти вночі або на світанку — це мої улюблені часи. Обожнюю дивитися на небо і фіксувати його на фото: в різні дні, погоду, в різний час доби. Якщо говорити про улюблені місця в Києві, то це Оболонь із набережною, місця біля води, парк «Наталка», зараз уже новий Оболонський острів. 

Дуже люблю бути біля Дніпра, коли сонце або місяць відбиваються у воді, під час сходу чи заходу сонця, коли небо набирає красивих барв — з помаранчевими, фіолетовими відтінками, як на картинах Моне.

Перша й найбільш помітна зміна в місті з 2014 року — це те, що стосується сприйняття місць. Раніше Майдан Незалежності був для нас таким собі місцем тусовочки і прогулянок біля фонтану, ми могли там часто гуляти до Європейської площі чи до арки Дружби народів, як вона тоді називалась. Після Революції гідності ці локації стали місцями памʼяті й болю, усі спогади, що були до того, ніби стерлися. Атмосфера дуже змінилася, а особливо зараз, коли зʼявився народний меморіал із прапорцями, які вшановують наших героїв.

Кожен із нас зараз надто швидко дорослішає, отримує нові травми та шрами. Місто теж усе це на собі відчуває і стає більш серйозним.

ТВОРЧА ІСКРА

Все моє дитинство повʼязане з творчістю, музикою, подорожами, гастролями: навчалася в музичній школі по класу фортепіано, брала участь у конкурсі «Крок до зірок» з авторськими піснями, їздила на різні музичні фестивалі. 

Але оскільки я дивилася на свою сестру, яка вступила в університет культури, то зрозуміла, що не піду на вищу музичну освіту. Бути співачкою — моя найзаповітніша мрія, але я в себе не вірила: вважала, що в мене посередні вокальні дані, плюс є питання з самооцінкою, а ще я собі вирішила, що аби бути співачкою, треба мати модельну зовнішність і багато грошей. Я з дитинства була реалісткою, тож поскладала собі всі ці фактори і зрозуміла, що шансів немає. 

У мене довго не було улюбленого предмета в школі, аж до того моменту, коли потрібно було щось обрати для ЗНО. Тоді я зупинилась на історії України та всесвітній історії, але насправді мене нічого не захоплювало так, як музика. Тож я обрала серйозну професію — закінчила спеціальність «Міжнародна інформація». Під час навчання на магістратурі взяла участь у проєкті «Голос країни». Це був мій крок, щоб перевірити себе: чи маю право бути в світі музики, чи є в мені щось унікальне, через що варто цим займатись. І подарунком долі стало те, що до мене повернувся Святослав Вакарчук. Говорив дуже багато приємного і про мій голос, і про мене як особистість. Він вірив у мій успіх як співачки.

Дарина, тренерка з вокалу

З 2018-го року я почала ділитися своїми знаннями у вокалі. У мене немає вищої музичної освіти — я вивчала музику все життя самостійно. Це самоосвіта, робота над собою, пошук інформації з різних джерел. Той вокальний рівень, який маю зараз, — результат багаторічної праці. І саме цей досвід я передаю людям на індивідуальних і групових заняттях. Починала просто як тренерка, але останні півтора року відчуваю, що це вже щось значно більше. Можливо, це і є справа мого життя — не лише бути співачкою, а й допомагати людям через музику: не просто навчити співати, а дати інструмент, який допоможе почуватися краще, творчо себе проявити.

У нас у країні зараз майже немає культури гуртового співу, тому я почала проводити співочі клуби восени 2023 року, потім приїздила до військових. І зараз усе це стало стилем життя. Музика завжди підтримувала мене, і бачу, що вона так само може підтримувати інших.

Повномасштабна війна вплинула на всіх по-різному, але у багатьох людей з'явилося дещо спільне — фокус на те, який слід ми залишимо по собі. Моє завдання — знайомити людей зі світом музики й допомагати їм проявляти творчі навички через спів.

У нас із другом був авторський проєкт Kava Tsikava, і я шість років була його голосом, але в 2023 році наші шляхи розійшлися. Ми творили під псевдонімом і не відкривали моє обличчя. Але згодом товариш написав пісню про війну. І я подумала: по-перше, про такі речі треба говорити від себе, від першої особи, а по-друге, якщо прилетить ракета і я загину, ніхто так і не дізнається, що я співала. У цьому проєкті було багато пісень із моєю участю, що я вирішила: хоча б так відкриюся світу. Тож ми презентували пісню вже з моїм обличчям.

А потім, коли ми припинили проєкт, я поїхала у відпустку за кордон до сестри — навесні 2023-го. Але мені було тривожно, бо я не переживала досвід поряд з усіма. І я зрозуміла, що для мене важливіше бути тут, в Україні, аніж подорожувати. Після цього переосмислення у вересні 2023 року я наважилася на груповий формат: збирати людей, які люблять співати. Тобто мені хотілося відновити хоровий, ансамблевий спів, щоб ми співали гуртом. Тоді у мене не було бачення, як це буде. Я збирала людей, вони донатили, я ці донати направляла на ЗСУ і ми таким чином кожного тижня зустрічалися. 

МУЗИКА ЯК ТЕРАПІЯ

Одного разу знайома викладачка танго збиралася проводити заняття в реабілітаційному центрі з військовими, і їй були потрібні партнерки-волонтерки, які б допомагали хлопцям вчитися танцювати. Я записалась і жартома спитала: «А співати їм часом не треба?» Вона відповіла, що, можливо, якраз треба. Так я познайомилася з кейс-менеджеркою центру «Лісова поляна» і ми почали експериментувати з форматом співу для військових.

Дарина, тренерка з вокалу

Тоді я називала це «співочим клубом», але згодом ми з ветеранами прийшли до іншої назви — «Співоче коло», і вона прижилася, бо зазвичай сидимо в колі. Так органічно сформувався формат наших зустрічей. Я почала приїжджати в «Лісову поляну» кілька разів на тиждень. Проводила співочі кола, а іноді й повноцінні вокальні майстер-класи. Це справді схоже на зміну в літньому таборі: військові перебувають там два-три тижні, іноді довше. Але завжди є актив, який повертається, приходить знову і знову. Кожне заняття ми починаємо й завершуємо «Червоною рутою». Це і тому, що в «Лісовій поляні» жила киця Рута, і бо однойменну пісню знають майже всі. 

Ветерани часто пишуть мені, що завдяки музиці й урокам вони живуть, а не просто існують, починають бачити барви життя, а ще у них з’являються бажання й цілі. Це неймовірний результат, якого я не очікувала, коли починала цим займатись.

Колись моя психотерапевтка сказала, що я не на антидепресантах лише тому, що співаю. Я тоді замислилася: а чому ж так? І дійсно — по-перше, це дихальна практика, яку рекомендують психологи. Глибоке діафрагмальне дихання — саме те, що використовується у вокалі. Другий момент — це концентрація.

Під час співу ми фокусуємося на тексті, мелодії, техніці, емоціях. І це дуже схоже на медитацію: коли не сто п’ятдесят думок у голові, а увага зосереджена на одному. Це перемикає і трохи лікує нашу менталочку.

Ще один важливий аспект — емоційне визволення. Через пісню ми можемо прожити певну емоцію. Бо не всі ходять до психологів, не всі вірять у терапію, і часто ми просто не маємо змоги або навички виразити свої почуття. А коли ці емоції залишаються непрожитими, вони з часом починають капсулюватися всередині й проявлятися в хворобах.

Я ніколи не бачила себе вокальною тренеркою й не планувала бути вчителькою. Але зараз розумію, що поєднання вокальної діяльності з гуртовими заходами для допомоги людям — це вже не мрія, а план. Я в цьому бачу свою місію.

Рік тому ми з кількома ветеранами зі співочих клубів вирішили співпрацювати тісніше і створили гурт VeteranoBand. Ми постановили собі за мету, що кожен наш виступ — це співоче коло. Я завжди намагаюся зберігати цей об’єднувальний формат: показати, як співають наші ветерани, і залучити до спільного співу всю аудиторію, перед якою виступаємо. Це може бути і концерт, і виступ у лікарні, шпиталі, ветеранському центрі чи навчальному закладі, бо дітям, студентам і дорослим теж важливо розуміти, знати, що відбувається, і мати можливість долучитися. Насправді ми можемо виступати будь-де — головне, що ми несемо ідею співочої реабілітації та реінтеграції ветеранів через творчість. Якщо когось цікавить наша ініціатива, ми відкриті до запрошень.

Для кожного виступу ми підлаштовуємо репертуар, бо це завжди різний запит, різні майданчики, різна аудиторія, але зазвичай обираємо українську класику, народні пісні або твори Скорика, Петриненка, Івасюка. А ще в мене є мрія — зробити альбом VeteranoBand з українськими піснями, у тому числі авторськими, адже наші хлопці теж пишуть музику, мають свої сольні композиції. У квітні відбувся наш перший повноцінний концерт, і хочеться періодично організовувати такі виступи.

Проводжу заняття й у Veteran Hub на Верхньому Валу, цей майданчик розглядала, щоб залучати ще більше ветеранів, котрі вже в Києві й у статусі демобілізованих, хотілося, щоб вони теж приходили на цю терапію. Але, як показує практика, переважно приходять дружини або інші члени родини військових, і бачу, що їм це теж дуже допомагає. Бо вони теж ніби однією ногою на фронті, а однією — тут, і ці два світи буває так важко сумістити.

Зараз усе склалося так, що різні спільноти починають між собою поєднуватися. Перебування у спільному просторі, та ще й у творчій атмосфері дуже допомагає, дає можливість трошки краще себе почувати в нинішніх обставинах.

Наша головна мета в VeteranoBand — показувати і чинним військовим, і ветеранам, і цивільним те, як музика впливає на життя, як вона може допомагати почуватися краще, як можна розвиватися і реалізовувати свої творчі плани. Довгострокова мета — щоби досвід співочого кола став звичною практикою в будь-якій спільноті, а не лише в лікарнях чи шпиталях, тому плануємо розповсюджувати методику в різних містах України.

Співочу терапію вважаю своїм, хай невеличким, внеском у процес зцілення. Патріотизм зі мною ще з часів ліцею, а завдяки близькому знайомству з ветеранами він лише посилюється.

Зараз, коли дивлюся на шлях України, то помічаю, як багато спільного в нас є: від невпевненості, сумнівів, невизначеності — до поступового, але впевненого становлення. Я починаю цінувати себе, ставитися з повагою до себе. Так само і наша країна позбувається комплексу меншовартості, й ми показуємо світові, який ми сміливий народ.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Саша Дивнич	Василина Гарань
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна