Йдучи по вулиці Січових Стрільців, через дорогу навпроти «Квітів України» можна побачити маленьку рожеву будку з написом «Міський театр». Це pop-up-офіс ініціативи, яка створює аудіопрогулянки містом, а також проводить навчальні курси, на яких любителі Києва розробляють нові променади. «Міський театр» розповідає про Київ через маршрути й особисті історії людей. А все, що вам треба, щоб це відчути, — це пара навушників та ваші ноги.
Ми зустрілись із засновником Дімою Левицьким і прогулялися від театру-кіоску до Павлівського скверу. Говорили про створення міського проєкту, а також відчуття міста, вулиці та свого життя.
МІСТА «БА» і «ХА»
Мій хоумтаун — це місто Бар Вінницької області, я там провів дитинство, закінчив школу. Але якщо говорити про місце народження, то це росія, Комсомольськ. Мій батько був радянським військовим, а вони багато їздили по союзу. Але я це не дуже пам'ятаю, ми там прожили декілька місяців, а потім переїхали в Угорщину, провели там п’ять років. Мама розповідала, що я знав угорську, але коли вже виїхали звідти, забув мову і разом із нею все, що відбувалося зі мною до шестирічного віку. Потім ми повернулись в Україну.
Мало хто знає що-небудь про Бар, а це класне місто, з давньою історією. Колись воно було польським, там була фортеця, залишився костел, і там зберігається якийсь такий історичний дух. У школі я займався футболом, і він, мабуть, порятував мене від повсюдного жестяку 90-х років і дуже дисциплінував. Тож із того періоду маю лише приємні спогади.
В сім'ї думали, що я буду військовим по дефолту, але я не хотів іти в цю сферу, тому вирішив, що самостійно буду щось робити. Так після 11 класу потрапив у Хмельницький, у місто на літеру «Ха», як я говорю. Провчився один курс на фізичній реабілітації, але зрозумів, що не хочу цим займатися. Ще з дитинства я дуже любив читати, а зі вступом в університет отримав доступ до бібліотеки, тому змінив спеціальність і вступив на «Педагогіку української мови та літератури». У Хмельницькому я познайомився з класними людьми, які на мене дуже вплинули і зацікавили мистецькими подіями, ходив у театральну студію. Там нас навчали традиційно — ми вправлялися в акторських етюдах, хоча зараз розумію, що це не те, з чим мені хотілося працювати.
Згодом ми з друзями створили театр «Територія», і саме з цього починається цікавіша історія. Я себе ідентифікую не зовсім як театрала. В Бару не було театру, і вперше таку конвенційну сцену я побачив у Хмельницькому. Але те, що побачив, мені не сподобалось. Здається, в мене завжди був інший погляд на сцену: більше приваблювала сама ситуація, коли люди сходяться в якесь місце і намагаються щось відчути.
ВУЛИЧНИЙ ТЕАТР ЖИТТЯ
В Київ я переїхав узимку 2012-го року, бо потребував змін. Із 2016 року займаюся аудіопрогулянками. З Пьотром Армяновські ми створили проєкт PIC PIC — суто театральну мистецьку формацію (в основі якої дослідження та освоєння урбаністичного простору як сцени, робота з пам’яттю та культурними кодами міста — ЖК). Тоді я займався театральними проєктами, писав п’єси, а прогулянки були додатковими. Мені більше подобалося перебувати в просторі міста, не в театрі. Я цікавився різними урбаністичними проєктами, і в 2021 році зрозумів, що хочу створити ініціативу, яка поєднає і аудіопрогулянки, і фокусування на Києві.
Так виник «Міський театр» — ком’юніті, яке об’єднує друзів, об’єднує погляди на місто, такі різні і водночас такі схожі зацікавленістю Києвом, вгризанням у нього.
Спершу це був такий собі ситуативний простір, в якому люди намагаються створити аудіопрогулянки. Ми стираємо дихотомію митець — немитець. Є в тебе скіли, нема в тебе скілів — це не так важливо, достатньо, що ти живеш у місті і знаєш його. І все, що тобі потрібно для того, щоб створити аудіопрогулянку, — це лише розповісти, як ти гуляєш або як хочеш прогулятися, чи, наприклад, який маршрут ти б обрав для побачення.
Ніхто з нас не є професійними письменниками чи сценаристами, це просто містяни, які розповідають фрагменти про своє життя в місті.
Наші аудіопрогулянки — це записані історії авторів із музичним супроводом, які покладені на певний маршрут. Учасник «Міського…» продумує сценарій, пише текст, озвучує прогулянку сам або з допомогою акторів, залучає композитора, який створює музичний супровід. Автор обирає, записати трек у професійній студії чи крафтово — homemade. Зазвичай процес триває один-два місяці.
Мені дуже подобається близькість до вулиці. Коли я думав про простір для «Міського театру», то кіоск був ідеальним варіантом: він стоїть на вулиці і оточений міським життям. І ось цю цінність перебування на вулиці й розповіді про неї я хочу зберегти. Це та стихія, в якій хочеться перебувати, я відчуваю в ній пульсацію реальності.
Якось так склалося, що погляди авторів наших аудіопрогулянок завжди були прикуті до правого берега. І я подумав, що потрібно фокусуватись на лівому, бо він теж важливий і ховає багато історій, які мають бути почуті. Партнерів для цього напрямку ми почали шукати ще до повномасштабного вторгнення (більшість наших задумів втілюємо за допомогою грантів, нас фінансували Goethe-Institut, House of Europe, American House, ще у нас був литовський проект), і відгукнувся Американський дім. Через війну процес затягнувся на три роки, але цього літа ми його реалізували: створили навчальний курс, провели лекції з американськими лекторами, подкастерами, рісьорчерами, сторітелерами і розробили 5 прогулянок на лівому березі.
І це те, що я хочу продовжувати робити — створювати простір для навчання, адже воно ніби надає сенсів і наповнює життя. Ти стаєш кращою версією себе.
З 24-го лютого місто змінилося, набуло відтінків мілітаризованого простору. Стало підозріло ходити групами 25-30 людей, кілька прогулянок ми припинили, бо до деяких місць не стало доступу. Довелося навіть переналаштувати власні маршрути.
А зараз, як на мене, Київ на доволі цікавому підйомі. Відчуваю це і через зацікавленість людей у прогулянках. Їх ми проводимо в середньому раз на два тижні, а, наприклад, лівим берегом гуляємо частіше. Зараз також активно займаємось подіями в самому «театрі у кіоску», як-от караоке та діджейськими сетами, і сподіваємося таким чином змінити візію прилеглого скверу й активізувати поблизький простір. І я вірю, що у нас з'являться не тільки нові аудіопрогулянки, а й виникнуть нові формати.
КИЇВСЬКІ КРОЛЯЧІ НОРИ
Спочатку я жив на КПІ і практично не бачив міста. А коли з другом зняли квартиру на Щекавицькій, із дослідження Подолу почалось розуміння, що ти дотичний до міського середовища. Власне, з Подолу почалась перша прогулянка, яку я створив. Це була мандрівка по Щекавиці, догори на Татарку. Пам’ятаю, тоді тільки відкрився Closer, і на той час це було таким вау — ти ніби потрапляєш у кролячу нору. Важливо, щоб місто мало такі потаємні місця, ці кролячі нори — тоді воно і стає містом. Містянам треба могти десь сховатись, не бути побаченим. А місто має тримати ці таємниці. Тому так важливо щоб були нічні клуби чи ширше — альтернативна культура, яка дає цей прихисток. Ти не завжди можеш бути на такому стерильному, чистому полі, як Хрещатик. І Київ може цю різноплановість запропонувати.
Останній рік-два для мене важлива вулиця Січових Стрільців. Я живу на Лук’янівці та ходжу у спортзал на Львівській площі. І на цьому маршруті народився проєкт із фотографіями вулиці Січових Стрільців — спроба задокументувати свій стан, цей час, особливо минулу зиму, у вигляді фотографій, зроблених на старий айфон. У більшості фотографій є прикріплений аудіотрек, який розповідає історію цього знімку і того, хто зображений на фотографії. Це такий аудіоперформанс із фіксацією вулиці — кав’ярні, бювету, будинків на Львівській площі.
Цього літа я відкрив лівий берег. І відчув, що не знаю Київ. Був переконаний, що більшу частину Києва я вже побачив, а виявилося — ні. Є відчуття, що в Києві є різні типи проживання міста, різний модус і сценарії побуту, дозвілля, основної діяльності.
Жити серед хіпстерів на Лук'янівці — звично для мене, а проживати на лівому березі — це вже інша історія: інакше дивишся на правий берег, твоє уявлення простору змінюється.
І кролячі нори на лівому березі затишніші, бо ти переосмислюєш простір, використовуєш неочевидні локації. Так, у рандомному під’їзді може ховатися щось цікаве, а наприклад, у авторській прогулянці на «Лісовій» наш колега розповідає про локацію поліклініки: «Ми тусимо на паліку». На лівому березі не так багато класичних барчиків, тому ти вигадуєш сам для себе улюблений простір.
Що мене вабить у створенні прогулянок — це те, яким чином місто впливає на тебе і як ти можеш впливати на місто. Зробити краще. Прогулянки Києвом вийшли чудовим інструментом для того, щоб глянути на місто по-новому. Ти бачиш ті самі вулиці, але в навушниках тобі про них розповідають ніби під іншим кутом. І це все надає нового сенсу місцям, у яких перебуваєш, і твоїм особистим контекстам.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка й інтерв'юерка: | Редакторка: |
Богдана Горбань | Анна Пастушина |
Фотографка: | Транскрибаторка: |
Олександра Онопрієнко | Тоня Смирнова |
コメント