Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми зустрілися з Дімою Зезюліним на Жуковому острові. До цього наша команда жодного разу не була тут, хоч від Либідської до острова їхати маршруткою —15 хвилин. Діма любить шукати місця, де можна погуляти з собакою Томою та усамітнитись, тому він каже, що ніколи не досліджував урбаністичний Київ, а шукав у ньому і поза ним саме природу. Поговорили з фронтменом гурту Latexfauna про Київ студентських років, що дав йому Інститут журналістики і як звучить для нього місто.
ОДІССЕЙ
Вперше в Києві був, коли нас, четвертокласників, повезли дивитися на новорічну йолку. Пам’ятаю, в дорозі мене укачувало і мені давали смоктати солоні огірки, щоб ставало легше. Ми приїхали на Палац «Україна», отсиділи там півтора часа, і поїхали назад. П’ять часов сюда, тут два часа повтикали, і п’ять часов назад. Ось це перший спогад.
Років у 12 я поїхав гостювать до свого брата, він тут вчився. Це було на Березняках і мені сподобалося. Все таке велике, красіве. Це озеро Тельбін, де, за легендою, Батий напував своїх коней перед наступом. А потім я попав на підготовчий факультет, бо з першого разу в унівєрсітєт не поступив, хоча дуже сильно готовився.
Після підготовчого на перший курс проходиш, якщо набираєш бали. Мені кажєцця, шо мене трошки пожаліли. Не буду кривити душею, не думаю, що я набрав багато балів. От 80 — прохідний бал, і я набрав рівно 80. Паралельно я поступав на філософію в Шевченка, теж після підготовчого. Після першого екзамену я був другим у списку по кількості балів, але з’ясувалося, що я вступив на журналістику. Інститут журналістики все-таки дає більше контактів.
Я не чуствовав, шо я якийсь «сИлян» чи шось таке. У мене були хароші футболки, джинси і красовки — вроді би виглядів я досить пристойно. Плюс, Київ — місто понаєхавших. Я зрідка попадав на цих заносчівих кієвлян. З київськими мажорами познайомився, коли прийшов до Інституту журналістики, противні люди, не ціннісні. А так, серед людей, які теж понаєхавші, — я жив у студмістечку, а потім у гуртожитку на вулиці Єреванській — чуствував себе як риба у воді.
Тусувалися на Солом’янці, кудись особливо далеко ми не вибиралися. Тоді не було такого хайпу по поводу БЖ і Рейтарської, усіх цих барних двіжух. Ми ходили в паб «Сундук». Був крутий клуб Xlіб. А ще Fazenda, трошки пізніше. Ще були «Тралі-валі» навпроти універу. Там можна було пивка випити, бо що тобі в студентстві нада — пивко і якісь сухарі.
Інститут дав мені друзів, половину групи і мою женщіну. Вона з Умані, це 50 кілометрів від Тального. Оце нада було їхать в Київ, щоб найти одне одного.
За рік підготовчого факультету я почерпнув всьо, що мені було потрібно. А весь унівєр майже не вчився і приходилось викручуватись. Мені добре виходило писати, на цьому і виїжджав. До третього курсу я получав стипендію, інколи навіть підвищену. Унівєр мені подарив пропуск в рекламу, зв’язки. Я виграв у конкурсі журналістського твору від Coca-Cola, і мене разом із журналістами і лідерами мнєній повезли у Штати, це був 2007 чи 2008 рік. Потім мене взяли на роботу у відділ піару Coca-Cola. Я пропрацював там все літо після першого курсу. Мені запропонували залишитися, але я подумав: блін, у мене вся молодость впєрєді, а я буду оставатись в Кокаколі. Я пішов дальше, не залишився, хоча я їм дуже вдячний за цей досвід. На другий рік Coca-Cola опять конкурс проводила, тоді вже за перше місце був ноутбук. І в мене появився хароший ноутбук.
Я ще в інституті зрозумів, що мені цікава реклама, але попасти туди здавалося захмарною мрією: ой, рекламщики, їм стільки платять. Зразу самооцінку понижаєш, бо це ж нада бути дуже крутим. Навіть не намагався туди потрапити. Працював у піарі, і мені кажуть: «А не хочеш себе в копірайтингу попробувать? Є вакансія, але там конкурс». Кажу: давай, я по конкурсам. Так мене взяли в Cheil Ukraine, там класна школа була для мене.
В рекламі є занощіві гєнії, я зразу це помітив. Я туди прийшов у досить свідомому віці, у 27, тоді як більшість у 20 — і вже носять корони. А я навпаки: спокійно реагував на критику і лупашив.
Я дуже вдячний Славі Денис, моєму креативному директору, яка мене взрастіла, і Растіславу Ріго, що вони в мене повірили, взяли з вулиці дитину, люблю цих людей.
СЕРФЕРИ
В гуртожитку це були просто п’яні гітарні походеньки. Виступали в клубах «Філін», «Чеширський кіт». Група у нас була, але перш ніж ти напишеш класну пісню, має пройти 10 років. Перед тим напишеш 30 отстойних пісень. З кожним разом все краще виходить. А буває період, коли взагалі не пишеться. Він минає, і ти такий: фух, опять можу писати.
Невозможно сказати собі: щяс я сяду і напишу пісню. От в цьому вся штука: коли ти хочеш шось написати на задану тєму, ти завжди будеш оперувати якимись дженеріковими (штучними, синтетично згенерованими — ЖК) мовленєвими конструкціями, обирати слова, які на поверхні, шось клєїть. Класна пісня получаєцця тоді, коли ти пишеш її случайно: ти не знаєш, чого вона вийшла, шо буде далі і чого так. Потом догадуєшся, що це за смисл, і тоді получаєцця красіво. Ти береш гітарку — пеум, пеум! — і якась в тебе вспишка нейронних связєй бликнула, шоб згенерувати якісь мовленнєві конструкції. Ти позволив цьому проізойти і тоді це получаються самі красіві пісні. Бо вони тебе вражають своєю несподіваністю.
Думаю, основна функція мистецтва — задовольнити його автора. Мистецтво тоді справжнє і приємне, коли автор робить його для себе і сам насолоджується своїм дітищем, а інші функції — вторинні.
Це як слава, вона приходить як наслідок того, що ти зробив щось талановите. А багато наших артістів ідуть за славою, а не за любуванням своїм твором.
Я далеко не завжди кайфую від того, що виступаю. Іноді бувають прикольні концерти, коли я ставлюся до них дуже легко. А коли концерт важний, то часто сложний, стресовий. Тут є дуже важний момєнт: ми іскрєннє робимо музику, тому що нам нравиться сам процес і то, що ми виробляємо, але нам не нравицця рисувацця лишній раз, думати: який я класний, які фотки будуть.
Дивна штука, що стільки случайних позитивних ситуацій склали «Латексфауну». І склали її якось так, як мені й хотілося. Я хотів таку музику грать. Ми не планували грати саме таку, але це саме лучше, що в нас получилось. А пробували багато різних сценаріїв. Майже ніхто з нас не слухав подібну музику, але ми зіграли і всім понравилось. Я не вів, не наполягав на такому стилі, просто шукали звучання хороше.
ЗВУЧАННЯ МІСТА
Коли ми росли, все російське казалося кращим, вишуканішим, чим українське. Та і ніхто не хотів робити хороший український продукт, «Океан Ельзи» робили.
Пам’ятаю, в школі послухав альбом «Янанебібув», і такий: вау, це українською і мені так подобається! «Модель», «Суперсиметрія». Ну можна ж! — отаке було враження.
Уся моя університетська група, крім мене й Андрія Климчука, говорила російською. Вони вінничани, черкащани, з Кропивницького, ще откудась. Але думали, що це мова еліти. Я не думав, що це мова еліти. Я думав, що коли ти українець і переходиш на російську — це діагноз, людина не впевнена в собі.
Зараз десь 50 на 50, а було 10 на 90. Коли ти говорив українською, це було: «Ты что, серьёзно? со Львова? из западной?» Кажу: «Ні, з Черкащини». — «А, Черкассы. Так там же вроде по-русски?» — «Ну, в Черкасах може й па-рускі, а на Черкащині — ні». Але з такими людьми нема шо спорить. Коли людина хоче знайти якийсь консенсус, то спор інтірєсний, а є люди, яких не перепреш, які думають, що переоцінка цінностей — це слабкість.
Чесно, я в 2005 році не міг уявити, що українська стане такою важливою і всім придуркам буде невдобно. Це я про музикантів, сонграйтерів, про тих людей, які раніше писали, грубо кажучи, «потаповщину», а зараз намагаються писати пісні українською. Я думаю, вони не змінилися, просто намагаються влитися в тренд. Бо шоб писати по-українськи, треба в цій мові кохатися. І зробити класний текст із кльовими українськими хуками в них не получається, бо вони їх зовсім не чуствують. Щоб зробити хук, треба відчувати нюанси, півтони в мові, а якщо не відчуваєш, виходить просто переклад, дженерік-текст. Тим, які були русофонами до 2022 року і їм в районі тридцяточки, не знаю, чи їм вдасться писати українською.
А іншим людям, які хочуть перейти, достатньо нормально говорити. Робити замовлення українською, відповідати українською, не лізти за словом до кишені, постійно спілкуватися. Коли мій друг із Маріуполя переходив, відчувалося, що це говорить людина, в якої російськомовне мислення. А тепер він живе в Польщі і говорить тупо як галичанин.
Мені дуже приємно від того, що українську багато чути в місті, але все одно російську теж чути, і це мене бісить. Я би хотів, щоб її було ще поменше.
Українська є, і це прекрасно. Прекрасно, коли люди говорять суржиком. Мені кажецця, це набагато краще, ніж говорити російською.
КИЇВСЬКІ ФАВЕЛИ
Я не дуже ностальгую за місцями, де жив. Виняток хіба Жуків острів, тому що це було перше місце, куди ми перебралися з Олькою після унівєрсітєта. Жили там 3 чи 4 роки. Ми були страшно бідні і страшно голодні. Я в університеті весь час заробляв: на першому курсі стільки, що не міг потратити, навіть їздив на море, башляв там за людей. А як випурхнув з універсітєта, все наламалося, бабла не хватало, я наче попав у пацючу нору. Я пішов на дві роботи, і на обох голяк. Це був 2010-й.
Ольки батя купив комнату на Жуковому острові в колишньому гуртожитку. На 5 поверх поки дійдеш, на кожному прольоті хтось курить, хапає чи бухає, контингент не ок. Мене дуже стресував район і наш пад’єзд, але там дуже класна природа. Це заповідник, і там живе купа птахів, є прикольні зарослі. І якщо далі пройти на Водників острів, там кладбище кораблів. Можна безкінечно довго ходити. Я там находжував по 17 кілометрів у вихідні. Олька любила спати подовше, а я брав Томку і ми тинялися по цьому Жуковому острову. Ти сам, тебе нічого не напрягає, ти собі йдеш, втикаєш на воду, на озера, на болота, і це дуже прикольно.
Дім, який у мене на Виноградарі, — я не відчуваю, що це мій дім, даже вопщє навпаки. Опять же, це не самий класний район на світі, ну тоєсть, іменно той ЖК. Сподіваюся, що Новосілки стануть моїм домом — дім, який я купив. Я так спочатку Ольці своїй казав: нащо нам та хата? Можна всю жизнь жити в зйомних. Цінність у враженнях, а не в якорях, які ти кидаєш. Їздити відпочивати, десь тусуватися, ходити в якісь ресторани. Якщо немає легкого капіталу, щоб взяти і купити собі хату, то краще не збирати і не страждати. Але вона мене переконала, що треба свою. Вийшло досить безболісно, якщо не бухати. Можеш свою енергію направить в правильне русло. Я за півтора року, що не пив ні краплі, зібрав більшість капіталу для свого будинку. Раз і є. А так я би кучу шансів провтикав.
ЛЕВАДИ
Мені кажеться, я ніколи не досліджував Київ, мене просто кудись хтось приводив. А досліджував я місця за Києвом.
Мене урбанізм не сильно пре, я більше люблю природку.
На мене давить цей шум-гам, натовпи. Особливо коли ти підв’язуєш з бухлішком — приходить врємя, коли нада підв’язать — думаєш, чим себе занять. Бо піти в барчик — це сама проста ідєя. Я для себе поки не найшов нічого кращого, ніж брати машину, собаку, женщіну і в якесь класне природне місце поїхати. У Хотянівку. На Київське море, полазити десь там. Спот, де проводиться «Космос табір» — туди завжди класно приїхати. І взагалі навколо Київського моря — все класне. Але зараз багато куди не доїдеш. Наприклад, Сухолуччя, я туди по гриби їздив — тебе не пустять, якщо ти там не живеш.
Можна доїхати до Лебедівки і розпитати мєсних, як дістатися до обвідного каналу (його викопали, коли робили водосховище). Особливо гарно ранньою весною, коли чучуть зеленіє, але не забиває: ти гуляєш повз цей канал, і таке відчуття, що ти десь в Японії. Сосни ростуть на схилах і цей канал тече чистесенький, гарнесенький, без сміття. І коли проходиш повз дачки, які висять над цим каналом, це дуже красіво.
Ще мені дуже подобаються кручі Ржищева, це вже не так близько, але воно того варте. Ти підходиш на край кручі — і страшно, краю іншого не видно. Витачівські кручі вже більш пологі, але теж гарно, шевченківський пейзаж.
Халеп'я класне, вже можна їхати і до Канева. А під Каневом є озеро Бучак, там офігенно.
Черкащина — це дитинство. Я люблю її, тому що вона дуже разна: скелі, каньйон, водосховище, широколисті і хвойні ліси, балки красіві. В Тальному річка між скель тече. Макотерчик — саме класне місце в Тальному, найдобріший район. В інших можна було нарватися, а на Макотерчику всі добрячки, ніхто з інших районів не боявся там ходити, до нас ходили у футбол грать, всім велкам.
КЛАН СОКОЛА
Десь за день до вторгнення ми вирішили поїхати в Карпати, на якийсь час застрягли у Львові (нашу заброньовану хату перепродали іншим людям), а потім поїхали в Коломию, в червні повернулися.
Я вірив, що почнеться, був готовий. Машина була забита. У мене була газова горілка, каністра бєнзіна, повний бак завжди, лижні костюми на випадок холоду. Словом, майже вся ця тривожна тєма. Мене попереджали люди, які не глупі в цьому питанні. IT-компанії перед 24 говорили своїм айтішнікам: увалюйте!
Я дуже переживав. Недооцінював наш народ. Не думав, що ми на таке спроможні! Я був афігєвший, тоді всі мобілізувалися, і я мобілізувався: ми з Яковом Матвійчуком почали збирати на тачки. П’яте-десяте і до сих пір займаємося зборами: на дрони, планшети, комп’ютери.
Переживав, коли Кличко сказав: «Київ переходить до фази оборони». Це коли всім автомати роздавали. Встаю на наступний ранок. Не знаю: взяли Київ, не взяли. І я такий: не буду щяс включати комп’ютер, читати новості, дуже боюсь; зараз заварю собі кратом (чай-антидепресант — ЖК) — зроблю трансерфінг реальності: я переходжу в той варіант реальності, де Київ вистояв, ми йдем в контрнаступ. Відкриваю новини — фух, Київ стоїть, всьо клас.
Я зрозумів, що люблю Київ, коли боявся за нього. До того думав, що я його не люблю.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографиня та інтерв'юерка: | Авторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Коректорка: | Транскрибаторка: |
Анна Пастушина | Наталія Горда |
|