top of page

Дуже київські тату. Сет 2

Зазвичай місто є тлом для нас. А як щодо навпаки — тіло як тло міста? Вписати себе в контекст тату-голкою, перенесли звичні рельєфи та образи з київських вулиць на свою шкіру. Про символічність зображень, свій Київ і те, як сприймають тіло і місто власники дуже київських татуювань, читайте у нашій другій добірці.



Сашко



Татуювання я зробив на початку літа. Це суперкрейзі історія, тому що в Києві каштани цвітуть на мій день народження, і каштани — це про Київ і про моє перебування тут, і ми сиділи з товаришами в кафе «Каштан», розмовляли про таке татуювання. Я в той період шукав ідею для татуювання, мене надихав бруталізм, бетонні паркани і, можливо, радянські стилізації каштана, які ми всі знаємо. Я сидів із товаришами, це обговорював, відволікся, зайшов в інстаграм і побачив, що мій хороший знайомий Ілля Павлович виклав близько 80 ескізів каштана. Це було уособленням того, про що ми говорили в той момент. Я одразу написав, і за тиждень ми набили.


Каштани я побачив у Києві, шовковиці я вперше побачив в Києві, тому це нерозривні для мене символи.


Хтось набив металеві їжаки, хтось київські пам'ятники, а хтось — каштани. Найімовірніше, це нагадування, обіцянки самому собі, це про меми й архетипи, про те, щоб не забувати.

Я з селища міського типу Ратного, це глибоке-глибоке Полісся, Волинська область, у Києві живу з 2002 року. Загалом із початку вторгнення я не виїздив, перебуваю в Києві весь час, хіба кілька разів з'їздив на Полісся до батьків і бабусі.


Київ — це місто, в якому ще більше хочеться жити і де найбільша концентрація крутих людей.



Настя



Я зробила тату років 5 тому, це була вже друга спроба. Я дуже люблю слова, працюю з текстами і завжди заздрила людям, які могли обрати якесь важливе слово і його собі набити, тому що для мене значущі слова постійно змінюються. Але мені не подобається, наприклад, одяг зі словами — не люблю, коли зі мною розмовляє чужий одяг, і не люблю говорити своїм. І тут мені прийшла в голову ідея, що можна набити якесь слово морзянкою — це водночас і красиво, і патерн, це лаконічно і мінімалістично, і загадково, адже сенс можу комусь розкрити, а можу й ні. І я набила слово Київ.


Пам'ятаю, прийшла в студію до Ярослава Жука на Золотих воротах 31 грудня, мені було сумно, він відкрив шампанське і поставив прекрасну музику, ми вели неквапну бесіду, надворі темніло і був мороз, а нам було затишно.


До речі, це українська морзянка, між нею і російською різниця в кодуванні символів доволі вагома.


Я люблю Київ із народження. Росла на Нивках, посеред лісу, в багатоповерхівці, тоді у дворі ще паслись кози, бо довкола були приватні будинки. У нашій сім‘ї ніхто з особливим пієтетом не ставився до міста, а в мені цікавість глибоко засіла з самого дитинства. Дуже люблю Поділ. У нас із мамою була традиція гуляти, і коли ми вибирались кудись у центр, то наш маршрут завжди був таким: приїхати на Золоті ворота, пройтись до узвозу, спуститись до Подолу, і вже звідти дістатися назад до Нивок. Поділ мого дитинства — зовсім не той, що зараз. Він був трохи обшарпаний, занедбаний, трошки дивний, трошки завалені ці будинки, недолюблені такі, але він мені неймовірно подобався, і пам’ятаю, що мріяла жити там. Десь 10 років тому я зняла свою першу квартиру саме на Подолі.


На момент початку вторгнення я опинилася за кордоном, і це як стосунки із близькою людиною, котра в біді, а ти не маєш змоги бути поряд. Боялася, що втрачу зв’язок із містом, що прірва у досвідах буде настільки значна, що не знайду тут собі місця і ніколи не зрозумію, що це місто пережило, тому мені дуже хотілось повернутися, й у травні приїхала. Для мене дуже важливо, що цього розриву не сталося — є якась пауза, але контакт міцний і нікуди не дівається. І мої люди теж цілком мене приймають, попри паузу тривалістю кілька місяців.



Завдяки досвіду довгого перебування в інших містах я зрозуміла, за що люблю Київ. Як риба не відчуває води, аж доки її викидає на берег і вона починає задихатись, я просто не усвідомлювала до кінця, наскільки це природне середовище, своє середовище життя — я для нього, воно для мене.


Інга



Тату каштанчика з’явилося минулої зими, в січні, ще до початку повномасштабного вторгнення. На моєму тілі зараз 6 тату, і всі вони про дорогоцінний досвід.


Я З Одеси, приїхала в Київ в 2018 році досліджувати артпростір, це було запрошення на виставку, і близькі друзі, які мене підтримували, стали вирішальними. Залишилась. Закохалась.



Дуже люблю ботанічний сад, Дніпро та очі киян (за приналежністю, а не за пропискою), від яких можна запалювати вогнища, — обожнюю.


Все життя мені здавалося, що тут усе можливо, і тільки щирість наміру вирішує, матимеш ти бажане чи ні. Київ — це місто, яке не терпить надмірного пафосу та дає простір для реалізації.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Авторка:

Христина Кулаковська

Богдана Горбань

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Кріс Паращєвіна

Олександра Онопрієнко

Редакторка:

Анна Пастушина


bottom of page