top of page

Катя, Льоша і Кріс, учасники фонду ua.life.delivery




Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).


Фонд ua.life.delivery займається доставкою ліків, засобів гігієни та дитячого харчування сім’ям із прифронтових територій і тим, які через війну полишили дім. Його особливістю є індивідуальний підхід до кожного набору потрібних речей. Засновниця Саша загинула від артилерійського обстрілу росіян 14 березня 2022 року в Горенці. Про об’єднання небайдужих, ритми волонтерства і світлу пам’ять читайте у нашій історії.


Льоша: Я займаюся управлінням різних проєктів, маркетингових подій, боїв Усика, наприклад. У фонді я директор, тобто менеджерю всі процеси, звітності, бухгалтерію (у нас є бухгалтерка, але я також стежу) і вирішую операційні питання. Ця роль іде паралельно з моєю основною діяльністю і мало чим відрізняється.


Кріс: До літа 2022 я працювала архітекторкою на київське бюро, потім на польське, а зараз викладаю дітям архітектуру з лего. У фонді я приймаю заявки, обробляю їх, перевіряю документи, збираю докупи все, що потрібно відправляти. Катя: Окрім роботи у нашому фонді, на початку великої війни я ходила до «Солом’янських павучків» плести сітки, допомагала своїм друзям, які пішли у військо. Кожен із нашої команди займається всім потрошки: від закупів і пакування посилок до написання грантів і придумування проєктів. Я найбільше займаюся лікарськими засобами.


Кріс: Щоб звернутися по допомогу до нашого фонду, можна написати в інстаграмі, там усе пояснять. Поки не закінчиться війна, фонд буде існувати.

Катя: Зараз у нас є класний проєкт «Від серця до серця», у якому, наприклад, людина із Краматорська може прийняти заявку, купити все необхідне, передати. Він для того, щоб люди не тільки донатили, а своїми руками допомагали.


ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО КИЄВА Льоша: Я із Житомирської області з маленького містечка Радомишль, там замок красивий і пивзавод. Я виїхав 8 років тому, і зараз мене з ним нічого не пов'язує, на фоні Києва воно здається милим і спокійним. Я себе можу назвати киянином. Не скажу, що місто знаю ідеально, але почуваюся в ньому комфортно, воно моє, я хочу його розбудовувати і лишатись тут.

Кріс: Я з Донецька, після 2014-го два роки жила з батьками в Кременчуці і 6 років тому приїхала до Києва вчитися. Обрали Кременчук через вартість житла: там родичі недалеко, і ми жили в них, поки шукали квартиру, за готель би віддали величезні гроші, а батькам же ж довелося все починати з нуля. В Києві живу на Соломі й завжди там жила. Катя: Я киянка, народилася в пологовому будинку на вулиці Мостицькій, це Виноградар. Все життя на Лук'янівці, до 22 років жила там із батьками. Потім був Виноградар і знову Лук'янівка. Я вважаю, що це найкращий район, тому що в ньому дуже приємна забудова, в сусідньому будинку АТБ, трошечки пройти — «Новус», ще трошечки — «Сільпо», «Екомаркет», транспортна розв'язка офігенна.


Київ — це місто сили. Завжди кажу, що не переїду з Києва, тому що це місто, в якому є все, що треба для життя. Тут є тусовки, класні люди, свобода, навіть де покупатися влітку. Люблю джазові вечори і взагалі музичні події в місті. У Squat 17B проводиться багато цікавого, в Closer, у різних барах. Льоша: Я жив у різних районах, на Лісовій, наприклад, на Подолі. Завжди знімаю офіс поблизу місця, де живу, щоб не треба було далеко їздити. Кріс: Я жила на Соломі на Чоколівці, це її історична частина. Жила в гуртожитку на площі Космонавтів, а зараз на Смілянській. Я люблю Солом'янський район, мені там подобається, там тихо, і це прекрасно. Трохи не вистачає інфраструктурних штук, але є кав’ярня у сусідньому будинку. Льоша: Для мене в різні періоди життя різні місця були знаковими. Певний час життя повязувало з Печерськом, я там працював, ходив у заклади, потім була Воздвиженка, там наче своя маленька екосистема. Ярославів Вал подобається, Братська і Костянтинівська вулиці — багато гарних спогадів звідти. Кріс: Я люблю Поділ, подкасти про нього, знаю історію багатьох будинків. Ботсад Фоміна і Veterano Brownie, я всіх туди таскала на побачення і зустрічі, їхній чорничний брауні влітку… Я сподіваюся, Роман повернеться з війни і знову відкриє Veterano Brownie. Бо я фанатка, чекаю.

Катя: Для мене знакове місце — парк Кіото, тому що я там поруч вчилася п'ять років і навесно там цвіте ця гігантська алея сакур, це так гарно.


Льоша: Мене вразив період, коли велика війна тільки почалася, «мільйон» людей виїхало, і все закрилося. Йдеш порожнім містом і дивишся на вітрини, на Олімпійській у кав’ярні двотижневі тістечка лежать. Купа поліції і військових. Кріс: Для мене в цій порожнечі не було нічого нового, але вселяло надію те, що заклади знову повідкривалися, вікна поставили, життя продовжилося.



Подобається, що тут є ілюзія спокою та безпеки, незважаючи на обстріли. А водночас у нашому життєрадісному Києві не варто забувати, що війна триває.


Катя: Всі дороги були вільні, відчувалась воєнна атмосфера, доволі антиутопічна. Блекаути сильно запам’яталися, я ще ніколи не бачила стільки зірок над Києвом. Кріс: До відключень світла всі швидко адаптувалися. Мої друзі дивувалися: «Ви реально обговорюєте, що провайдер поганий? У вас же там апокаліпсис». Але ні, життя тривало, фільтр заготовлений, магазини працювали без світла, йдеш на Подолі — в закладах свічечки горять, в «Ярославі» булочки продаються. До речі, головні запахи Києва — випічки з «Ярослави», ще солодкий аромат цвітіння в ботсаду Фоміна, а насамперед метро.

Льоша: У мене це запах будівництва і бензину, на контрасті було, коли я приїжджав у Радомишль, там повітря чисте, не таке, як у Києві. Після переїзду на Поділ це запах набережної. А смак — торт «Київський» , я його їв разів 100 у різних інтерпретаціях. Кріс: Я теж люблю «Київський» торт. До речі, на місці Veterano Brownie відкрилося кафе Sereda, і там є доволі смачний веганський варіант. Смак Києва — це все ще брауні, хоч «Київський» торт теж. Звук — цокання біля дверей метро, я люблю його, він дуже київський.

Катя: Я вже забула, які в мене асоціації були з містом до війни. Зараз це сирени і багато військових. ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ТЕМРЯВОЮ

Катя: Моє 24-те почалося з раннього дзвінка знайомого, потім я набрала маму, друзів, мені не вірили: яка війна у 21-му столітті? Я ненадовго заснула і прокинулася від вибухів, після того не спала десь півтори доби, все читала новини. Першого дня до мене прийшли друзі зі своїм собакою, у ніч на 25-те ми пішли в укриття і повернулися звідти, хотілося бути вдома. Я кілька разів сильно лякалася, у мене ж вікна виходять на Дорогожицьку вишку, а позаду завод Артема. Льоша: Я зустрів 24-те пізно. Вранці мені писали і дзвонили мільйон людей, а я хотів поспати і відписував, що у стоматолога. Прокинувся о другій дня і побачив стрічку новин. Дивлюся у вікно, а я живу на Набережно-Хрещатицькій, мені видно Дніпро і завод «Кузня на Рибальському», в який тоді вранці потрапила ракета. Спросоння бачив цей дим і складалося враження, що це просто апокаліпсис. Зрештою я заспокоївся і поїхав до подруги в кінокостюмерну, яка була нашим укриттям подальші 10 днів.

Кріс: Я тоді жила ще в гуртожитку, і в мене був дуже напружений період на роботі, дедлайн за дедлайном. Я все проспала, не так феєрично, як Льоша, але планувала прокинутися о 9:40 і поснідати вже на роботі. Побачила пропущений дзвінок від мами о 6 ранку, подумала, що померла бабуся, бо іншої причини такого раннього дзвінка не уявляла, але згодом зрозуміла, що почалася велика війна. Лежачи в ліжку, подзвонила мамі, вона вже зняла гроші й купила продукти. Усі мої друзі були вже на виїзді з Києва. У мене не було шоку: я з Донецька і вже знаю, що таке війна. Єдине, чого раніше не було, це сирен, а вибухи і паніку я вже бачила. Війна в моєму житті з 2014-го, і я, умовно кажучи, була готова до неї всі 8 років: завжди мала готівку, зібраний тривожний рюкзак, документи вкупі. Сходила в душ, бо вода могла зникнути, купила їжу, почала волонтерити у медіа «Свідомі». Єдиний момент, коли я плакала, — це пишучи заповіт; паролі від банкінгу, якісь такі речі зібрала і передала подрузі, яка була за кордоном, щоб на випадок моєї смерті вона зв’язалася з батьками. Щоб мої «мільйони» не провалилися в пустоту! А якщо без жартів, ми багато з ким із Донецька розмовляли про те, що треба написати заповіт, дати чіткі розпорядження з приводу донорства органів, речей і всього іншого. Якщо ти не вирішиш сам за себе, хтось це робитиме, і воно буде не так, як ти хотіла. А по-друге, ти спрощуєш життя своїм близьким: їм буде не до того, а так ти дала якусь чіткість і ясність, на якій можна зосередитись і за яку можна зачепитися. Це реально важливо.

Не планувала виїздити з Києва, але наступного дня поїхала до батьків у Кременчук. Я взагалі не спала до посадки в потяг.


Льоша: Я собі купив алкоголю і крекерів, але пити не хотілося, всі сиділи гортали стрічку новин. У підвалі немає вікон, і це єдине джерело інформації.


Кріс: А я ці новини писала.

Льоша: У мене було багато причин не їхати з Києва. Як мінімум, я планував тут далі жити, а ще мої батьки вже старші люди, мама хворіла, і треба було про них дбати. Потім почалось волонтерство і я став одним із співзасновників фонду, з’явилося багато роботи, і все інше, здавалося, не мало значення.

Кріс: Мною, невиспаною, зманіпулювали родичі, інакше б я не поїхала. А з країни я точно не хотіла виїжджати, я втомилася бути переселенкою, мені добре в Києві і добре в Україні. ФОНД ДОБРА Кріс: Приблизно 26-27 лютого зібрався чатик, який став фондом.


Льоша: Це була така бесіда в телеграмі: знайомі знайомих і друзів. Співзасновниці Саша і Катя — мої однокурсниці, ми знайомі 8 років. Я ж сидів у кінокостюмерній, яка слугувала укриттям, і мені дуже хотілося щось робити, в соцмережах у людей теж було таке бажання.

Нас зібрала Саша Кувшинова — журналістка, продюсерка на Fox News, яка невдовзі загинула. Їй було 24, і вона за цей час зробила неймовірну кількість речей, працювала в різних проєктах, у посольстві Канади, знімала рекламу, кіно. Її організаторські здібності привели до того, що ми всі тут зараз знаходимося і понад рік стільки всього робимо. Якби не Саша, ми б не зібралися і, певно, навіть не познайомилися б. Вона придумала нашу назву.


Ми буквально за кілька днів до війни з Сашею пили вино і говорили про майбутнє. Вона тоді вже працювала на Fox News, всі думали, буде велика війна чи ні. Вона розповіла, що хоче поїхати в ООС, піти у військову журналістику. Тоді відмовляв її від цього, але розумів, що її нічого не зупинить. Це була наша остання зустріч наживо. Катя: Саня Кувшинова була моєю одногрупницею і подругою. Ми не могли просто сидіти, коли таке відбувається. Почали дзвонити в лікарні й питати, що їм потрібно, щось закуповувати, Саня десь взяла грошей, потім створили чат і це вийшло на серйозний рівень.




Льоша: Спочатку у нас не було офіційної реєстрації, і ми досить довго трималися концепції волонтерського ком’юніті небайдужих, допомагали всім, хто пише: і військовим, і людям, у яких рак. Фінансувалися, грубо кажучи, з наших соцмереж, і це були сотні тисяч гривень донатів. Із часом почали подавати проєкти на гранти, це набагато ефективніше, бо люди втомлюються донатити і роблять це здебільшого для армії, а ми працюємо для цивільних.

Кріс: Їздили у шпиталь, в пологовий. В лютому-березні мій номер пішов по всіх бабулічках цього міста, нам постійно телефонували. Дещо, як от рідке харчування, і досі по Києву возимо.


Катя: Раніше заявок могло бути близько 100 за кілька днів. Був цілковитий хаос. Уже потім ми організували нормальну роботу: з ботом, заявками. У мене є машина, і на початках я не тільки розвозила все, а й евакуацією займалася. Моя мама якийсь час платила за бензин і їздила зі мною, бо переживала за мою безпеку, така собі позаштатна учасниця фонду. Складно було, коли Київ постійно обстрілювали, а ми стояли у величезних чергах, щоб купити все необхідне і завезти в лікарні чи людям.


Кріс: Чимало ліків люди викуповували під нуль: брали по 20 пачок, яких їм на 20 місяців вистачить. У магазинах закінчилися певні продукти, ти приходиш і береш без вибору. Моїм завданням було скоординувати це все. Шукала людей у певних районах, бо тоді з транспортом було складно і на далекі райони, як Борщага, деякі водії не хотіли їхати.


Льоша: І купа патрулів, тебе зупиняють кожні 100 метрів, комендантська година, аптеки і супермаркети працюють до 15 години, черги.


Загалом бувало різне: вранці з людиною розмовляв, приїжджаєш туди, де вже чутно обстріли, з таксистом, який дивом погодився, а людина в Карпати вже поїхала. Або привозимо ліки, а з супернавороченого будинку виходить наворочений чувак, якому було просто ліньки самому їх діставати, і тут справа навіть не у грошах, а у ставленні.



Багато людей поводяться грубо, можуть навіть не відписати, що отримали. А дехто надсилає фото, дякує, з Новим роком і Днем волонтера вітає.


Я сноб по життю, і до війни жив у своїй бульбашці у комфорті в центрі. Після 24-го вона луснула, я почав бачити, як люди живуть і які вони бувають. Якось ми приїжджали до пари: 80-річна жінка доглядає за 90-річним чоловіком, 9 поверх, ліфти не працювали. Катя: Мене вразило, що є багато пенсіонерів, яким нікому допомогти. Я от приїжджала якось до жінки зі зламаним стегном і після інсульту, вона не могла ходити, а її сестра не мала змоги приїхати з іншого кінця міста.

Кріс: Одного разу потрібно було привезти рідку їжу чоловіку, який харчувався через зонд. Виявилося, що він цивільний із Бучі, якому російський снайпер прострелив горло, пощастило, що сусідка-медсестра надала першу допомогу, бо до лікарні ще добу не могли дістатися. Його звати Вася, і ми розповіли у своїх соцмережах його історію. Нещодавно дзвонили до дружини, питали, як у них справи. Було багато історій, коли люди втратили все і скидали нам фото своїх зруйнованих будинків. Якось відправляли ліки жінці з Маріуполя, у неї важка форма епілепсії, і вона просила небагато, бо ходить на роботу і з рештою впорається, не хоче на шиї у волонтерів сидіти, супержінка. Є таке місто в Сумській області Середина-Буда, звідти багато заявок, їх обстрілюють кожного тижня, і мало що працює. Мені здається, там не залишилося родини, якій ми щось не відправили.



ПЕРСПЕКТИВИ Льоша: Спочатку ми опрацьовували запити, які люди залишали в чат-боті, кому зручно по логістиці, той виконував, а ми віддавали гроші. В якийсь момент сконцентрувалися на ліках, шукали специфічні, адже великі фонди цим не займалися точково, потрібно було злишати заявку, чекати. Потім, коли аптеки почали відкриватися, ліки стали не настільки критичними, і ми змінили концепцію на допомогу сім’ям із дітьми на прифронтових територіях і ВПО.


Кріс: Зараз, щоб наша допомога була справді корисна, ми перевіряємо документи. Якщо ви ВПО з Печерська, умовно, то ми не можемо вам допомогти, бо хтось виїхав із Маріуполя. Ще ми стараємося шукати організації та компанії, які дають нам свою продукцію. І не обов’язково великі: дівчинка, яка робить крафтове мило, прислала нам у коробочці штук 20, і це прекрасно. Льоша: З «Новою поштою» маємо партнерство, яке дає змогу безкоштовно надсилати набори, а по Києву самі розвозимо. Наша команда невелика — у фонді нас восьмеро, четверо з нас водії. І не плануємо масштабуватися, щоб обробляти тисячі заявок, адже для цього треба повністю поринути в роботу, а ми не отримуємо зарплату у фонді, тож потрібно з чогось жити. Кріс: По-перше, так ми не будемо вигорати, а по-друге, заявки різні, і такий темп дозволяє працювати з ними індивідуально. У мене було щось близьке до вигорання, коли ми працювали з продуктами, це суто фізично важко. Льоша: Мені хочеться, щоб нашій команді було цікаво, щоб ми лишалися вмотивованими, а наша праця — плідною. Мільярд заявок перетворили б це на рутину, а так ми працюємо на комфортному рівні. Щодо труднощів, то бувають моральні дилеми. Наприклад, пишуть хворі на рак люди, а ми таким не займаємося, і як тут не допомогти. Кожну історію переживати особисто — заскладно, тому в нас з’явилася CRM-система.

Катя: За кілька місяців роботи фонду в мене було вигорання, звернулася до лікаря, на антидепресантах вже більш ніж півроку. У квітні я взяла собаку, і вона робить моє життя класнішим. Найкращі моменти — коли люди відписують, що ми красунчики, і дякують.

Льоша: Ми збираємося відкривати громадську організацію, яка буде діяти паралельно з нашим фондом і займатиметься освітніми проєктами. Адже прийде час, коли заявок стане мало, існування фонду не матиме сенсу і ми зможемо робити добрі справи трішки по-іншому.

Кріс: Ми самі молодь і розуміємо, що можна робити для молоді, які події, майстер-класи, як допомогти з профорієнтацією тих, хто переїхав. Усі в команді мають свої ідеї, їх досить багато, тож вистачить на якийсь час.

Льоша: За цей рік спектр емоцій був максимально широкий, я ще ніколи не проживав стільки: від втрати роботи до смертей, відбулася переоцінка цінностей. Зараз я стабілізувався, знову почав планувати майбутнє.

Катя: За цей рік я відчувала біль, розпач, єдність і багато-багато любові.

Кріс: У мене було жахливе літо: померли бабуся й тітка, було потужне влучання у нашу квартиру в Донецьку, я втратила роботу. Але вдалося знайти іншу роботу і я взяла кицю, Вуглинка мене тепер рятує.



Найочікуваніше — звільнення Донецька. В мене вже є футболка, в якій я поїду туди.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка:

Редакторка:

Софія Котович

Анна Пастушина

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Фотографиня:

Наталія Горда

Ірина Чергенець


Commenti


bottom of page