Хасан та його фалафель в батоні



«Фалафель у батоні я готую з 1997 року. За цей час я не змінював рецепти, роблю завжди все те саме. Перша точка була поряд з Індустріальним мостом, друга на Більшовику, а останні 15 років — на Лісовій. Ніхто в Києві не робив фалафель, коли я почав. Мені тоді говорили: «Як можна їсти такий бутерброд без м’яса?». А ви спочатку спробуйте.


Я готую фалафель у батоні, тому що на моїй батьківщині в Іраку немає лаваша, тільки хліб, що дуже схожий на батон. Коли я починав, батон коштував 59 копійок, а зараз вже 22 гривні. Перший мій фалафель тоді коштував 4 гривні, а зараз 60.


На Лісовій мене вже всі знають. Може, є дві-три людини, які не знають. До мене приходять одні й ті самі, переважно молодь. Не знаю чому, але більший потік людей буває восени. А загалом по-різному: іноді на день приходить 10 покупців, іноді 40, іноді 50. Є дівчина Катя, яка купує мій фалафель ще з часів Шулявки. Їй було 16 років, коли ми познайомились. Вона приходить до сих пір, стільки вже років пройшло, має двох дітей.


Я лишився в Україні випадково, коли в 1997 році у мене вкрали паспорт на київському вокзалі, куди я приїхав для пересадки.

Я їхав з Ірака в Молдову, далі збирався у Німеччину. Так вийшло, і я не жалкую. У мене тут уже є своя сім’я. Мені подобається в Україні, та якби не подобалось, давно вже поїхав би.


Мій батько був суддею, а мама домогосподаркою. У мене вісім братів і дві сестри в Іраку. У дитинстві я не любив учитись, коли мені було 9 років, я кинув школу і пішов працювати в гараж до батькового друга. Він узяв мене на роботу, вчив ремонтувати двигуни. Я міг навіть полагодити двигун від танка. Коли приїхав в Україну, зібрав всі документи, поїхав до Одеси, щоб знайти роботу інженером. Мені сказали лишити документи і почекати дзвінка. Потім подзвонили і запропонували стажування на пів року за 480 грн на місяць. Це був 2001 рік і я запитав, чи вони не жартують. Як буду жити на такі гроші? Вони відповіли, що це не їхні проблеми. Більше роботу інженером я не шукав.


Я ніколи не хотів повертатись жити в Ірак, тому що там ніколи не буде спокійно. Останній раз був там у 2017 році, люди там дуже змінились: всі думають тільки про гроші, думають про них більше, ніж про близькі стосунки. А так близьким друзям я дзвоню.


Я живу зараз у Київській області, де маю свій будиночок із землею. Все вирощую самостійно з дружиною: огірки, помідори, капусту. Цього року посадив нут.

Маю сім яблунь, три груші, напевне, п’ять сливових дерев, три вишні та одну черешню. Ще є трошки полуниці. Дуже люблю український борщ і вмію готувати його краще за українців. На м’ясному бульйоні я роблю борщ без картоплі та капусти, додаю боби, моркву, буряк та солодкий перець.


Моїй першій доньці вже 15 років, а другій 2 роки та 4 місяці. Старшу звати Далія, що з арабської означає «виноградна гілка», а молодшу — Ясамін, «жасмин» українською. Вони ніколи не були в Іраку, нащо їм туди їхати? Старша донька один раз допомогла мені з фалафелем, але їй не сподобалось, це не її. Після школи піде вчитись на дизайнера.





Українські дівчата різні, є нормальні, є не дуже. У кожної людини свій характер і не завжди можна зрозуміти, яка людина і якою вона буде. Є люди, яких можна терпіти, а є — не виходить. Я був розлученим, це моя друга дружина. І перша була українкою, і друга — українка. Із першою ми познайомились, коли вона купувала у мене фалафель. А друга працювала навпроти в магазині у в’єтнамців, замінювала дівчинку, яка захворіла. За 4 місяці ми одружились, за 7 місяців вона завагітніла перший раз в житті у свої 39 років.


Коли приїхав у Київ, я взагалі не чув української мови. Всі говорили російською, я її не знав і не вчив. Було складно перші роки без мови, але потім я слухав, сам вчився, говорив із людьми і вивчив мову.


Після 2004 року багато людей почало говорити українською, я її теж вивчив, все розумію, але говорити мені складно. З дітьми говорю тільки арабською, з дружиною російською. Діти мої знають і українську, і російську.

Люди в Україні дуже різні. Я така людина, яка рідко нервує. Я не помічаю образливі зауваження у свій бік, це на мене не впливає. Нехай говорять, що хочуть, я взагалі не ображаюсь — в одне вухо влетіло, в інше вилетіло. За цей час я двічі був у Карпатах, море не люблю. Був у Дніпрі, Одесі, Харкові, Сумах, Львові, Рівному. Більше за все сподобався Львів — дуже культурне місто.


Київ мені подобається, нормальне місто. Але я не люблю, коли багато людей, сидіти в кафе — я не міська людина. На моїй машині до Лісової їхати 33 хвилини від дому. Якщо я їду гуляти з родиною, то у теплий період ми виїжджаємо в ліс, ставлю палатку та ми там ночуємо. За день повертаємось додому.


Громадянство мені так і не дають в Україні, зараз це стало складніше. Раніше можна було отримати його за рік, а тепер потрібно чекати до трьох років. Минулого року я подав документи на громадянство перший раз за 24 роки проживання в Україні. Я просто не люблю всю цю рутину з оформленням папірців, для кожної довідки потрібно брати вихідний, кудись їздити.


Мені говорили, що хтось веде сторінку про мій фалафель у Фейсбуці, але я не знаю, хто це взагалі. Немає часу на такі речі, бо приходжу додому і часом навіть не встигаю поїсти, лягаю спати. Прокидаюсь досить рано — сьогодні прокинувся о 4:45, бо вже звик. Я така людина, яка не любить сидіти вдома, тому працюватиму до останнього подиху».


Якщо ви хочете завітати на фалафель до Хасана, то знайти його точку можна тут.




Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини