«Фалафель у батоні я готую з 1997 року. За цей час я не змінював рецепти, роблю завжди все те саме. Перша точка була поряд з Індустріальним мостом, друга на Більшовику, а останні 15 років — на Лісовій. Ніхто в Києві не робив фалафель, коли я почав. Мені тоді говорили: «Як можна їсти такий бутерброд без м’яса?». А ви спочатку спробуйте.
Я готую фалафель у батоні, тому що на моїй батьківщині в Іраку немає лаваша, тільки хліб, що дуже схожий на батон. Коли я починав, батон коштував 59 копійок, а зараз вже 22 гривні. Перший мій фалафель тоді коштував 4 гривні, а зараз 60.
На Лісовій мене вже всі знають. Може, є дві-три людини, які не знають. До мене приходять одні й ті самі, переважно молодь. Не знаю чому, але більший потік людей буває восени. А загалом по-різному: іноді на день приходить 10 покупців, іноді 40, іноді 50. Є дівчина Катя, яка купує мій фалафель ще з часів Шулявки. Їй було 16 років, коли ми познайомились. Вона приходить до сих пір, стільки вже років пройшло, має двох дітей.
Я лишився в Україні випадково, коли в 1997 році у мене вкрали паспорт на київському вокзалі, куди я приїхав для пересадки.
Я їхав з Ірака в Молдову, далі збирався у Німеччину. Так вийшло, і я не жалкую. У мене тут уже є своя сім’я. Мені подобається в Україні, та якби не подобалось, давно вже поїхав би.
Мій батько був суддею, а мама домогосподаркою. У мене вісім братів і дві сестри в Іраку. У дитинстві я не любив учитись, коли мені було 9 років, я кинув школу і пішов працювати в гараж до батькового друга. Він узяв мене на роботу, вчив ремонтувати двигуни. Я міг навіть полагодити двигун від танка. Коли приїхав в Україну, зібрав всі документи, поїхав до Одеси, щоб знайти роботу інженером. Мені сказали лишити документи і почекати дзвінка. Потім подзвонили і запропонували стажування на пів року за 480 грн на місяць. Це був 2001 рік і я запитав, чи вони не жартують. Як буду жити на такі гроші? Вони відповіли, що це не їхні проблеми. Більше роботу інженером я не шукав.
Я ніколи не хотів повертатись жити в Ірак, тому що там ніколи не буде спокійно. Останній раз був там у 2017 році, люди там дуже змінились: всі думають тільки про гроші, думають про них більше, ніж про близькі стосунки. А так близьким друзям я дзвоню.
Я живу зараз у Київській області, де маю свій будиночок із землею. Все вирощую самостійно з дружиною: огірки, помідори, капусту. Цього року посадив нут.
Маю сім яблунь, три груші, напевне, п’ять сливових дерев, три вишні та одну черешню. Ще є трошки полуниці. Дуже люблю український борщ і вмію готувати його краще за українців. На м’ясному бульйоні я роблю борщ без картоплі та капусти, додаю боби, моркву, буряк та солодкий перець.
Моїй першій доньці вже 15 років, а другій 2 роки та 4 місяці. Старшу звати Далія, що з арабської означає «виноградна гілка», а молодшу — Ясамін, «жасмин» українською. Вони ніколи не були в Іраку, нащо їм туди їхати? Старша донька один раз допомогла мені з фалафелем, але їй не сподобалось, це не її. Після школи піде вчитись на дизайнера.
Українські дівчата різні, є нормальні, є не дуже. У кожної людини свій характер і не завжди можна зрозуміти, яка людина і якою вона буде. Є люди, яких можна терпіти, а є — не виходить. Я був розлученим, це моя друга дружина. І перша була українкою, і друга — українка. Із першою ми познайомились, коли вона купувала у мене фалафель. А друга працювала навпроти в магазині у в’єтнамців, замінювала дівчинку, яка захворіла. За 4 місяці ми одружились, за 7 місяців вона завагітніла перший раз в житті у свої 39 років.
Коли приїхав у Київ, я взагалі не чув української мови. Всі говорили російською, я її не знав і не вчив. Було складно перші роки без мови, але потім я слухав, сам вчився, говорив із людьми і вивчив мову.
Після 2004 року багато людей почало говорити українською, я її теж вивчив, все розумію, але говорити мені складно. З дітьми говорю тільки арабською, з дружиною російською. Діти мої знають і українську, і російську.
Люди в Україні дуже різні. Я така людина, яка рідко нервує. Я не помічаю образливі зауваження у свій бік, це на мене не впливає. Нехай говорять, що хочуть, я взагалі не ображаюсь — в одне вухо влетіло, в інше вилетіло. За цей час я двічі був у Карпатах, море не люблю. Був у Дніпрі, Одесі, Харкові, Сумах, Львові, Рівному. Більше за все сподобався Львів — дуже культурне місто.
Київ мені подобається, нормальне місто. Але я не люблю, коли багато людей, сидіти в кафе — я не міська людина. На моїй машині до Лісової їхати 33 хвилини від дому. Якщо я їду гуляти з родиною, то у теплий період ми виїжджаємо в ліс, ставлю палатку та ми там ночуємо. За день повертаємось додому.
Громадянство мені так і не дають в Україні, зараз це стало складніше. Раніше можна було отримати його за рік, а тепер потрібно чекати до трьох років. Минулого року я подав документи на громадянство перший раз за 24 роки проживання в Україні. Я просто не люблю всю цю рутину з оформленням папірців, для кожної довідки потрібно брати вихідний, кудись їздити.
Мені говорили, що хтось веде сторінку про мій фалафель у Фейсбуці, але я не знаю, хто це взагалі. Немає часу на такі речі, бо приходжу додому і часом навіть не встигаю поїсти, лягаю спати. Прокидаюсь досить рано — сьогодні прокинувся о 4:45, бо вже звик. Я така людина, яка не любить сидіти вдома, тому працюватиму до останнього подиху».
Якщо ви хочете завітати на фалафель до Хасана, то знайти його точку можна тут.
