top of page

Ілана Шевченко, акторка Національного театру імені Лесі Українки



«Я 20 років граю на сцені театру. Коли мене почали вітати зі званням заслуженої артистки України, я знаходилась на пляжі в Ізраїлі з подругою та подумала, що це якийсь жарт, флешмоб, тому що всі почали дзвонити. Нічого не змінилося з тих пір, окрім почуття ще більшої відповідальності перед виходом на сцену. Щоб якась тьотя Маша після вистави не сказала: «Господи, як же вона погано грає, ще й заслужена!” Я скептично ставлюсь до звань: можна бути хорошим артистом і без звання, а можна бути поганим і мати одночасно 22 нагороди.


Так склалося, що я почала грати в Театрі російської драми ще під час навчання. Доля. Просто художній керівник театру Михайло Резникович — мій вчитель — запросив мене та однокурсницю до себе працювати.


Сьогодні театр — мій другий дім. Ти тут і коли тобі погано, і коли добре. Переживаєш всі злети та падіння.

Ми всі тут — часточка однієї великої колективної творчості. В одному спектаклі буває задіяно від 10 до 30 людей, і ніхто з них не може випасти. Легше втекти в один проєкт, зібратися, відрепетирувати, заробити та розійтися, а потім перейти в наступний. Набагато складніше працювати в академічному репертуарному театрі, куди ми приходимо майже кожного дня та працюємо, працюємо. Щомісяця я граю від 7 до 12 спектаклів. За всі роки своєї роботи була задіяна у 20. А моя найдовша роль — у спектаклі «Пані міністерша», який я граю з 2001 року. За 19 років і костюм зітлів, ми його підстрочили, підлатали, та й взуття не одне зносила. Мене можна розбудити вночі, і я згадаю будь-яку свою роль: ці файли закладені дуже глибоко та надовго.


Наш головний зал вміщує 734 місця. Але навіть якщо прийде два глядача — спектакль відбудеть в будь-якому випадку: в театрі є таке правило. А я дуже люблю, коли мало глядачів: вони тоді тихіше себе поводять та уважно дивляться. Краще менше, та все ж краще. Але буває по-різному: інколи ти перемагаєш зал до кінця спектаклю, а інколи обмін енергією не відбувається.


На мою думку, театр для міста — його культурне обличчя. Це така кафедра, яка ставить глядачам питання, інколи відповідає на них, інколи ні.

На чолі цієї кафедри — образ досвідченного професора в окулярах, із благородним обличчям та аристократичними манерами. Театр змушує задуматися. Дуже часто після спектаклю підходять люди із вдячністю за підняті теми: комусь вони близькі, хтось їх пережив. У Львові після одного спектаклю про самогубство із відкритим фіналом, дівчина підійшла та подякувала. Сказала, що колись зробила правильний вибір та не вчинила із собою нічого поганого.


За ці роки, поки я граю, публіка театру помолодшала. А також дуже скоротилась дистанція між артистом та глядачем. Часто люди знаходять тебе в соціальних мережах та хочуть подружитися, однак не завжди це несе хорошу енергію. Кітчем сьогоднішнього дня залишаються мобільні телефони, які люди не вимикають під час спектаклю .Часом глядачі дивляться в них, часом навіть можуть дозволити собі говорити по телефону. І поводять себе так, наче ми їх не чуємо: забувають, що грають живі люди. Я мрію, щоби ввели пристрій в залі, який глшитиме мобільний сигнал. Хотілось, щоб глядач, збираючись на спектакль, хоча б прочитав, про що мова, а ще краще — ознайомився із твором.


Якщо спектакль не дуже подобається, чесніше перед актором та собою — просто піти. Навіщо зітхати, відкидатися, незадоволено коментувати? Ви можете просто вийти та не витрачати на це час. Театр — це не розважальне кіно, не варто очікувати, що вас будуть кружляти.

Я живу в Києві із п’яти років. Спочатку це була Стара Дарниця, потім Нова Дарниця. Київ мого дитинства асоціюється у мене з каштанами та солодощами. У моєму дитинстві були кафетерії, куди ми з татом части заходили, і він купував мені стакан соку та морозиво. У міста є своє обличчя, не дивлячись на стихійну забудову. І нехай тим, хто приїздить сюди з маленьких міст, він здається галасливим, мені тут дуже комфортно. Київ — затишне місто. У нього є своя атмосфера, люди, збережена своя архітектура. У мене тут багато улюблених місць. Часто після репетицій заходжу на каву в «Бергон’є». Далі — сквот на Терещенківській, де можна посидіти та попрацювати. Ще «Чашка» на Бессарабці, яку закрили (ціла епоха). Люблю забігти за пиріжками «Ярослави» — там мало що змінилося з часів студентства. І театри на п’ятачку «Театральної»: вище — оперний, нижче — Франка, на Прорізній — Молодіжний театр, а якщо спуститися на Поділ, то потрапиш у Театр на Подолі. Все поруч один із одним, камерне, душевне».


Ілана Шевченко, акторка Національного театру імені Лесі Українки


Comments


bottom of page