top of page

Ірина, фотографка та адміністраторка фотосалону на Подолі


Ірина, фотографка, адміністраторка фотосалону


Нещодавно команда руху «Має значення» реставрувала вивіску «Кольорове фото» на розі вулиць Межигірської та Щекавицької. З кінця 70-х і дотепер вивіска є візитівкою фотосалону, який сховався за рогом. Ми поговорили з пані Іриною — хранителькою місця — про фотографію, танці на «Жабі», затишок лівого берега та світлини на стінах фотосалону. Адже про кожну з них пані Ірина може розказати свою історію.




ФОТОГРАФІЯ В ФОКУСІ УВАГИ



Я фотографка, але на це не вчилась спеціально. За освітою я контролер автоматизованого технічного комплексу радіоапаратури. Ніколи не думала, що буду фотографувати отак, хотіла бути лікарем. У часи перебудови було дуже складно, шукала роботу будь-яку. Так і потрапила в фотоательє «прийомщиком» у будинку побуту на «Харківській». Там цікаво було — така маленька студія, фони, плівки висіли, ще тоді друкували фото на документи, тільки чорно-білі. Червона лампа горіла й у ванночках проявляли. Я пробувала, але мені, якщо чесно, не подобалась уся ця хімія. 


Фотограф там був такий, що міг вийти надовго у справах, то я сама почала людей фотографувати, щоб не чекали довго. Так і навчилась. А потім він сам уже почав казати: іди ти фотографуй, у тебе все виходить добре. 


Пам’ятаю, приходить дівчина й каже, що треба відзняти дівчат для модельного агентства. Ми тоді ще на «Київ» знімали. Студія була маленька-маленька, і я вмудрялась на нього і в повний зріст робити фото! Тоді я пішла проявлять на Дарниці (цей фотосалон досі є, біля «Дитячого світу»), а там приходив фотограф один, посміявся з нас, каже: «Диви, вони ще “Києвом” знімають!». А як на мене, то головне, щоб фото гарне вийшло і якісне. І воно таким і було в нас тоді.




МІСЦЕ СИЛИ НА ПОДОЛІ



Фотосалон на Межигірській відкрили, тільки-но збудували цей будинок. Так задумувалось, щоб фотографія розташовувалася одразу навпроти паспортного столу, така от схема.


Раніше як було — з «Київфото» (державне підприємство — ЖК), де люди навчалися, потім давали направлення в різні фотографії по вулицях. І наша директорка, Лариса Василівна, отримала направлення сюди. Тоді ще були оті величезні фотоапарати, потім пішла вузька плівка — все самі проявляли. Стояли тут такі чани великі з хімією, товсті, з кришками, у них колотили розчини в темноті. Тоді багато людей тут працювало, але всі вже старшого віку, а як перестройка почалась, повиходили потроху на пенсію, і директорка залишилась сама. Вона, бувало, навіть ночувала тут із маленькою дитиною — так мені розказувала. Вона любить фотографію, досі знімає на випускні альбоми.



Якось думали вже з’їжджати або щось інше відкривати, але Лариса Василівна сказала: «Ні, буде тут тільки фотографія». Так воно і вийшло.


Я тут уже понад 15 років. Коли прийшла, був великий знімальний павільйон — приходили весілля, дітей фотографувати. У нас стільчик є такий плетений, на ньому весь Поділ сфотографувався! Буває, місцеві познаходять десь у сімейних архівах старі фото, приходять відсканувати. От на стіні, наприклад, із гусарами. Це фото десь початку століття — порепане, як наждачкою пройшлися. Ну нічого, відсканували, роздрукували, дали ще одне життя.



Ірина у фотосалоні

Одна жінка прийшла з донькою. У неї була фотографія, як років у п’ять її тут у платтячку сфотографували, то вона плаття зберегла, донечку одягла так само і прийшла з нею зробити таке ж фото. 


Пам’ятаю, ще стояв тут глянцюватель такий здоровенний. Уже тоді непотрібний був, але ще стояв. Тут була навіть кухонна плитка, щоб їсти варити, столик, плед, полички з коробочками для плівок — усе викинули, місця було мало, а тоді якраз фотошкола сюди заїжджала. Але дещо зберегли: табуретка от, кубики, щоб робити сімейні портрети. Треба їх теж реставрувать. Різак для фотопаперу ще з 80-х — я ним досі користуюсь! З того часу вже майже нічого й не залишилось, але ще такий дух тут є, особливий.


Бувало, кажуть: у вас тут як совдепія. А інші навпаки. Одного разу прийшов місцевий хлопець із Подолу, який давно живе в Німеччині, і каже: «Знаєте, я вже давно ніде такого не зустрічав. Усе якесь скляно-пластикове. А у вас як дух Подолу тут — все домашнє, таке уютне, не міняйте нічого». Ну ми й не міняємо сильно. Ще колись тут був журнал «Єва», вони в студії брали інтерв’ю й фотографували гостей. Приходили різні артисти — «Довгоносики» (була колись така група), Ель Кравчук, Павло Зібров із жінкою Мариною. Лариса Василівна розповідала, що головний рабин Києва часто приходив раніше, бо ж тут поряд синагога. Фотографували для них дні народження, свята різні.



Був час, як з’явились мильниці — дуже це було помітно: хоп — і перестали люди ходить. Потім час пройшов — зрозуміли, що студійну фотографію не зробиш на мильницю. Почали повертаться. 


А ще люблять люди поговорить. Приходять місцеві, один за одним щось підхопив і розмовляємо годинами. Я вже, бувало, своє щось роблю по роботі, а вони ще розмовляють, щось згадують. Одна жінка якось сказала: «У вас тут намолене місце!». 




КАЛЕЙДОСКОП ЕМОЦІЙ В ОБ’ЄКТИВІ



Ірина біля свого фотосалону

Цифрове фото, звісно, розбалувало нас: більше можливостей, простору для маневрів. Пам’ятаю, як у школу ходила, мене на документи фотографували величезною камерою, на великий формат. Були такі великі пластини, з них на плівку переводили, а далі робили «соусну ретуш». Була навіть така професія «соусний ретушер». 


Усе тут на стінах — це мої фотографії. Як я прийшла, дуже багато було роботи, саме художньої фотографії. Я спочатку не знімала на виїздах, а якось приходить пара й хоче, щоб весілля їм зняла. Я і відмовилась, бо тоді навіть не було чим фотографувати, а як почали питати ще, то купила собі фотоапарат.



Подумала: час розвиватися далі. Перший мій і досі вдома є — Nikon D70, з манюсіньким таким екраном. Відтоді хтось тут працював, а я на виїзді, крутились як могли: корпоративи, свадьби, випускні. 



Дехто думає, що фотографія — то просто щьолкнув, та й усе. А це дуже важко. Приходиш із весілля — ноги так гудуть, нема куди покласти! Маєш постійно бути уважною. Знімаєш і одразу вже підбираєш наступну локацію, бо треба встигнути все — і постановочні, і емоції.


Мені найбільше подобається дитяча фотографія. Знімаєш і просто смієшся — такі вони прикольні, ці діти. Знімала якось баскетбол. Дуже було цікаво, якщо не рахувать, що я впала! Так захопилась, знімаю, і тут мене ненароком один баскетболіст штовхнув — я і полетіла, а камеру так і держу в руках. Впала-встала і побігла далі знімать! Він захопився грою, а я — своєю зйомкою.


Цікаво працювати, коли емоційні люди, веселі. Була у мене колись така дівчина-наречена — фотоапарат аж гарячий, стільки класних фото! А буває дуже важко. Настрій треба дати людям, вміти підбадьорити їх. Нещодавно приходили два чоловіки. Немолоді, але такі живчики! Один другому подарунок зробив — фотосесію. Поодягались під старовину: метелики, шляпи, зонтики… — такі озорні, душевні! Коли робиш щось із любов’ю, воно й виходить як треба. Фото на документи менше люблю робити, але все одно цікаво. Кажу людям: це хоч і маленький, але фотопортрет. Люди не звикли до такого підходу.



Знаєте, є такий анекдот «став схожим на себе в паспорті — час у відпустку». От з моїми фото так не працює, у мене все навпаки.  


Зараз дуже тяжко працювати, коли приходять роздрукувати фото полеглих хлопців. Матері, друзі, товариші — кожен розповідає свої історії. А я ж їх багатьох знаю, вони з місцевих, подільських. Часом приходять хлопці поранені, і хочеться їх просто обійняти, такі хоробрі. Так болить душа за всіх. Один прийшов, сам поранений, а іншого сім кілометрів на собі тащив. Це ж герої наші. 




У ЗАТІНКУ ВИШНЕВОГО САДУ НА ПОЗНЯКАХ


Ірина у фотосалоні

Я народилася на лівому березі. Тут і живу зараз, біля Дарниці. Як у школі навчалась, то всі канікули — на Позняках, у бабулі. Тоді ще Позняки були селищем, а зараз на місці бабусиного будинку — висотки. Сливи, гуси, полуниці багато — ми тоді їздили на Дарницький ринок її продавати. Ще в нас був великий вишневий сад. Я там вішала гамак, брала книжку, собачка Тузік застрибував у ноги, й так добре було — тиша, вітерець. 


Пам’ятаю, як ходили колядувать: одягали кожуха навиворіт, шапки й ходили співати по хатам. Такі кучугури снігу були! Будували халабуди й картошку пекли. Поряд «Буревісник» (Київський державний завод «Буревісник» — ЖК), річка, природа, краса така.


Люди часто збирались на гуляння, весілля. Ще досі десь маю фотографії: купа людей, а попереду музика з гармошкою.   


Якось весною на початку 70-х було дуже багато води, Дніпро розлився. Пам’ятаю, як батько вдяг чоботи й ніс мене на руках. На дах піднялись подивитись, що до чого.



Тоді ще Великдень був, то люди так на дахах і сиділи святкували.


На вулицю дивишся — вона вже асфальтована була до заводу, — а там човни пливуть. І ми також на човні пливли, маму з роботи зустрічали.


Зараз люблю гуляти парком «Перемога». Раніше він був такий горами, спусками, овражками. Не так давно реконструкцію зробили — все рівне, з доріжками. Красиво, але мені більше подобалось, як раніш було, у моєму дитинстві. Пам’ятаю, бігали на танці: за парком була якась водичка, ми там балувались, заходили по коліна, весело було, а ввечері дивилися, як дорослі танцюють на майданчику. Ми малі були, нас не пускали. А от уже підлітками ходили на гору тут десь у центрі — був раніше популярний такий танцмайданчик «Жаба», не знаю, чи існує досі (відома серед киян дискотека, збудована у 50-х роках у Хрещатому парку неподалік від водонапірних башт, де нині розташований Музей води, та зруйнована у 2012-му — ЖК).


Люблю Київ за цвіт каштанів і бузку, за березку коло дому, яку у вікно бачу, за майданчик, де діти гуляють, сміються. Поділ люблю — виходиш на Контрактову, а там завжди гуляння, відволікаєшся трохи. Київ — це моя родина.


Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.


Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка й інтерв'юерка:

Редакторка:

Олександра Лозовик

Анна Пастушина

Фотографка:


Олександра Дивнич









bottom of page