Іван Гончар народився у селі Лип'янка на Черкащині. Вперше поїхав до Києва, коли йому було 16 років, щоб вступити у Художньо-індустріальну школу. Згодом Іван захопився народним культурним спадком і став затятим колекціонером. Він вирушав у експедиції Україною, але також і Києвом, який називав криницею скарбів, і ці здобутки виставляв у власному будинку, збудованому із мрією про хатній музей, який згодом перетворився на знаний Музей Івана Гончара.
Ми вдячні Музею Івана Гончара за матеріали та фотографії, які вони нам надали для цієї публікації.
МІСЬКИЙ НОВАК
І ось нарешті ми у вагоні поїзда, що йде на Київ. Вперше в житті іду поїздом, та ще й на Київ!
Приїхали до Києва, вивантажились на київському вокзалі, який зробив на мене гнітюче враження своєю дерев’яною барачною будівлею, незвичною шамотохою людей, які все спішили і лементували. Та я був щасливий тим, що в мене надійний проводир, який спокійно вибрався з цього гамору. Ми вийшли на привокзальний майдан, заповнений візниками. Поки я всим цим дивувався, М.Б. (Максим Борисович Коросташ, який привіз юного Івана Гончара в Київ, став його опікуном і порадником — ЖК) схватив мене за руку і посадив на фаїтон.
Від вокзалу проїжджаємо гамірну площу тодішнього Єврейського базару, де нині площа Перемоги. Чого там тільки не було! Безкінечні потоки селян та селянок зі своєю провізією сунули з вокзалу та інших вулиць на цей базар. А на самому базарі рядами сиділи ріжні сидуни й сидухи зі своєю розкладкою, своїм товаром.
Безмежно було все цікаве, вперше бачене і чуте.
Та наш візник знав свій обов'язок, йому був дорогий час, і він риссю мчав по вулицях Києва до місця призначення. Проїжджаємо вулицями колишньою Дмитрієвською, а потім завертаємо на Павловську. Павловською їдемо до вул. Гоголівської, і тут же на звороті в другому будинку по Гоголівській вивантажуємося.
М.Б. мешкав, вірніше, наймав кімнату в приватному дерев'яному старому особняку Кудрицьких. Поруч з цим будинком вище по Гоголівській вулиці, ліворуч стояла 4-поверхова споруда Художньо-індустріальної школи (нині Київське художнє училище за адресою вул. Бульварно-Кудрявська, 2 — ЖК), до якої я приїхав поступати. М.Б. мовби з гордістю оказав мені пальцем: «Ось біля нас цей храм мистецтва, де ти будеш вчитися».
Я нетерпляче прагнув оглянути Київ, походить по вулицях, познайомитись з його красою та його мешканцями.
І ось я здіймаю з себе домороблені шкарбани, пошиті рідним старшим братом Грицьком, і вирушаю босяком по вул. Гоголівській в бік Хрещатика. Все мене цікавить, але разом з тим і дивує: чому така увага на мене всіх прохожих? Дивує також і те, чому не всі відповідають на мої привітання «здравствуйте» чи «добрий день», які я говорив кожному прохожому мимо мене... Одні з доброзичливою усмішкою відповідали мені взаїмно, другі мовчали. Так я дійшов до Оперного театру. Напікши добре босі ноги об камінь, я, підійшовши до Хрещатика, повернувся назад, нікуди вбік не звертавши.
Того ж дня я побував у [художній] школі, дізнався про час екзаменів, подав свої документи на прийом до школи. Познайомився з деякими абітурієнтами, які вже стали моїми приятелями, а також, в якійсь мірі, інформаторами. Словом, перший день мого перебування в Києві був повний подій, вражінь і здійснених справ.
ПОШУКИ СКАРБІВ
Одержимий ідеєю створення музею українського народного мистецтва, я виїздив не лише за межі Києва, в села чи в міста України, але й сам Київ був для мене великим об’єктом для пошуків скарбів українського національного походження.
Так розпитуючи старожилів Києва, я випадково довідався, що на Лук’янівці живе старий збирач картин, якийсь Хіміч, який частенько виносить на базар картинки зі своєї збірки. Коли мені сказали про це, то я негайно поїхав, скоріше полетів до цього Хіміча. Цей дідусь зустрів мене непривітно і дещо підозріло. Та його недовіру скоро вдалося одоліти, і дідусь почав показувати свої скарби. Очі розбігалися від баченого, але я вибирав лише те, що відносилося до України. Почав торгуватись за одну картину «Катерина». Картина велика, з постаттю славної української дівчини в українському вбранні, з романтичним пейзажем.
Видно, робота талановитого народного митця. Картина наскільки мене захопила, що мені дух забило. В думці я собі рішив, скільки б дід не запросив, то обов’язково придбаю, але разом з тим я завжди оглядався на мій бюджет, який ізрядно і добре тріщав і виснажувався будівництвом особняка та великими витратами на поїздки по Україні. Та на моє щастя дідусь багато з мене і не запросив. Важко в’явити собі, як було переповнене радістю моє серце. Цю картину я привіз додому і не міг налюбоватися нею. Це буде центральний і найцінніший скарб мого музею.
…Любив київські базари. І згадувати про них мило серцю: про знаменитий Єврейський, багатющі подільські. Прилавки аж стогнуть під вагою добірних дарів поля, саду, лісу, річки, а поряд – розкладки зі старовинними книгами, альбомами, художніми листівками. А вишивки, а ткацтво, а гончарство! А різьбярство, малярство, бондарство, ковальство, чинбарство! А жива кринична мова селян! І все це не в музейних холодинах — серед білого дня, серед божого світу, в місті Києві…
Всі картини та інші скарби, придбані в самому Києві, я звозив в свою єдину кімнату, що на вулиці Артема, 33 (вул. Січових Стрільців — ЖК), яка вщерть була переповнена експонатами, де я доживав свої останні дні та активно готувався до переїзду в новозбудований особняк.
В Києві було багато аматорів-колекціонерів української старовини, з якими я контактувався і добував у них безцінні скарби народного мистецтва. Так знаючи по художньому інституту художника-класика Фотія Красицького, якого вже не було в живих, я познайомився з його дочкою Яриною Красицькою, з якою ми разом поїхали на Куренівку. Тут в їх садибі було затишно і все приваблювало зір. Мені була надана можливість оглянути все, що було перед моїми очима. Ярина Фотіївна подарувала мені для домашнього музею те, що мене найбільше цікавило.
Так, обтяжений скарбами я щасливий вертався до свого особняка музею, який з кожним днем поповнявся все новими і новими експонатами.
Отак день у день, окрилений своєю ідеєю створення хатнього музею українського народного мистецтва, я не ходив, не бігав, а літав від одного до другого, то до третього об’єкту своєї роботи. Це ідея придавала мені сил і енергії. Я творив, ліпив, малював, я працював над будинком, я виїздив у подорож по Україні чи по самому Києву, працював біля будинку в квітнику, читав новопридбані книги по україніці, які кликали мене в подорож.
Київ для мене був невичерпним джерелом скарбів народного мистецтва, занесених мешканцями Києва з усих куточків України. Це розмаїття моєї діяльности придавало мені безупинної рухливости, стимулу і надій на своє творче прийдешне в новозбудованому особняку.
Іван Гончар передавав свою любов до Києва через етюди, на яких багато лаврських краєвидів, адже там знаходились його майстерні, пейзажі ботсаду, околиць міста, а особливе місце посідають храми, які він змальовував у Києві та подорожуючи Україною: «Хто знав Київ 1920-х років, хто хоч раз одкрив душу красі і величі його храмів, яких уже не бачити людям, той, як і я, відчуває пекучу досадну хвилю в серці…»
Свою колекцію Іван Макарович започаткував у 1959 р. у власному будинку на вулиці Новонаводницькій у Києві та збирав її все життя. Проживши 82 роки наповненого і бурхливого життя, Іван Гончар устиг втілити дві свої великі мрії: упорядкувати історико-етнографічний мистецький альбом «Україна та Українці» та створити хатній музей із зібранням рідкісних предметів народної культури і побуту. Саме ця колекція стала основою нинішнього Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», створеного 1991 року за дорученням Президента України та розміщеного в будинку на сучасній вул. Лаврській, 19.
Нинішній Музей Івана Гончара — це динамічний осередок, який інтегрує народні традиції в сучасну культуру та чудово підходить і для знайомства, і для перевідкриття й переосмислення української культурної спадщини.
На період воєнного стану зали музею зачинені для відвідувачів, проте співробітники музею не припиняють роботу й вірять у зустріч наживо вже незабаром, а поки що запрошують відвідати онлайн-виставки.
Усі джерела та фотографії — з меморіального архіву Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара», Київ.
З минулих літ. – Ч.3. – Машинопис. – С. 3
З минулих літ. – Ч. 3. – Машинопис. – С. 4
Іван Гончар. Спогади «Як це почалося». НЦНК «Музей Івана Гончара», КН№12856. – С. 91, 110-112, 130.
Джерело: Іван Гончар. В родинній колисці. Спогади про мої дитячі та юнацькі роки. НЦНК “Музей Івана Гончара”, КН-12972
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювала:
Авторка: | | |
Анна Пастушина | | |