top of page

Катерина, режисерка і сценаристка


Катерина Горностай у кіностудії Довженка

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).



Повнометражний ігровий дебют Катерини Горностай «Стоп-Земля» став одним із останніх українських фільмів, які вийшли у прокат до повномасштабного вторгнення. Зараз вона пише сценарій фільму про життя після війни — мирне, але зі своїми драмами.

Ми зустрілися у кіностудії Довженка на «Найбудекіно» і зробили публічний запис подкасту. Світло зникло, генератор не вмикався, але нам усе одно вдалося поговорити про вплив війни на кіноіндустрію, зміну режисерської оптики та новий погляд на сюжети і, звісно, про Київ.


СЦЕНА ПЕРША, ДУБЛЬ ПЕРШИЙ!


Я себе вважаю киянкою. Мені здається, куди ти пішов у школу, звідти ти. Я всі 11 років відходила в 172-гу на Нивках, це моя альма-матер. І це дуже цікава штука, що Київ для тебе в цей момент — це фактично квартал, у якому твої школа і будинок. Коли ти починаєш трошки гуляти місцевістю, він стає районом. В останніх класах їдеш на підготовчі заняття в Могилянку, і з'являється Поділ. Петрівка, де купуєш диски. Географія, яку ти відкриваєш у місті. Досі є невідомі мені райони, я погано знаю лівий берег, особливо Осокорки. Добре пізнала частину міста від метро «Святошин» і до «Політеху» — там моє дитинство минало, а ще Поділ. Все-таки Київ для мене — це Нивки.


Я жила в багатьох точках Києва, часто на окраїнах: на Сирці, наприклад, на Заболотного, на Теремках, на якихось кінцевих. І так складалося, що часто поряд із моїм житлом була залізниця, я чула потяги і люблю їхній шум. Добре пам'ятаю, що з вікна першої квартири в Києві було видно Дорогожицьку телевежу. І коли першого березня в неї влучили ракета, це був важкий момент, бо для мене чомусь це символічна штука для Києва.


Я завжди любила костьол святого Миколая, минулого року волонтерила навпроти нього, і це було прекрасне відчуття, бо ти працюєш-працюєш, а потім виходиш споглядати красу.


Могилянка — теж моє рідне місце. До речі, про загадування реальності: я дуже хотіла поступити в Могилянку, ще зі школи знімала на плівку і вирішила зробити фотографію, повісити над ліжком, щоб була візуалізація. Довго вибирала, що ж сфотографувати, хотілося небанально. Вийшло два фото: якийсь дивний рекламний плакат на Сагайдачного і дев'ятий корпус (бурса) з вулиці Набережно-Хрещатицької. Коротше, ніхто за цими фотографіями не впізнав би, що це Могилянка. Вони рік провисіли у мене над ліжком. Потім я майже випадково вступила на бюджет. У магічне мислення навіть реалісту можна погратися, чому б ні? Серед кінотеатрів мені шкода «Україну», вона втрачена повністю в контексті кіно. «Київ» ще має шанси, я б дуже-дуже хотіла, щоб він повернувся до нас, це один із моїх улюблених кінотеатрів, навіть трошки більш улюблений, ніж «Жовтень». Хоча «Жовтень» уже просто рідний після параду фестивалів, які скупчилися в одному сезоні минулої осені. Усі перезнайомилися, приходиш туди і завжди вітаєшся. Чудово, що вони змогли працювати під час блекаутів.



А за «Києвом» я сумую, це основна локація фестивалю «Молодість» для мене. 2006 року, коли я почала вчитись в університеті, вперше потрапила туди і відтоді мріяла побувати там зі своїм фільмом, це вдалося через 7 років.


Сучасна молодь узагалі може не знати, що таке фестивалі, особливо якщо говорити про покоління, яке вчиться тільки в Zoom. Я їм щиро співчуваю, хоча не знаю, чи вони розуміють, що втрачають. Мої подруги вчилися хто на документознавстві, хто на японістиці чи біології — здавалося б, не ті, хто першими бігтимуть у кіно, out of the context у культурному сенсі, — але ми щороку виділяли тиждень на «Молодість», прогулювали всі пари. З погляду кіно Нью-Йорк — це дуже зняте місто, і Нью-Йорк Брукліна та Нью-Йорк Манхеттена — це два різних Нью-Йорки. І сенс у тому, що є певна стилістика, як зображують місто, і всі її дотримуються. У Києві неможливо вибрати таку стилістику, він еклектичний. Уявіть фільм, знятий на Троєщині. А на Подолі? А манірний, знятий у районі Льва Толстого (після перейменування це площа Українських Героїв — ЖК), Саксаганського зі старими красивими будинками. Потім Київ багатоповерховий: Нивки, Дорогожичі, Сирець. Кожен із цих районів має своє обличчя. Який обираєш, таким і вийде Київ у фільмі. Для нашого фільму ми обрали Оболонь, спальний район, де багато зелені.



ЗЛАМ


Я закінчувала майстерню в Москві у грудні 2013. Під час показу моєї дипломної роботи Майдан уже був на повну, я приїхала до Києва документувати Майдан, тоді повернулася захищати диплом і зрозуміла, що мені дуже важко бути в Москві, там почалися якісь дивні історії. Середовище, яке займається кіно, — ліберальна тусовка, це люди, які пройшли Болотну площу, білострічкові протести, всі ці речі, коли Путін у 2012 році знову став президентом, вони боролись, і в них нічого не вийшло. І коли нам на Майдані почало вдаватися, я відчула дивну заздрість із їхнього боку, мовляв, це все накриється мідним тазом. 1 грудня після ночі розгону студентів я була в Москві. Пам'ятаю, прихожу в офіс — працювала тоді у продакшені й монтувала документальне відео — і московські колеги мені кажуть: а що ти хотіла? щоб ви там вічно стояли співали і танцювали? Я відповідаю, що люди не були правопорушниками, вони мирно мітингували. Стало неможливо бути в Москві. Я пам’ятаю своє перше враження від неї, що це мегаполіс, а Київ здавався порівняно невеликим, я мала відчуття меншовартості, що ми на периферії, а там цивілізація. Це історія, в якій ми перебували дуже довго, аж до Майдану, вважаючи, що ми не достойні бути побаченими, почутими, оціненими. Культура росії зазнала нищівної поразки, адже якщо подивитися на фільми, котрі вважаються авторськими й опозиційними, то це завжди сюжет про маленьку людину, яка намагалася, але в неї не вийшло, система її з’їла. Чи ж не тому така маса їхніх людей зараз підтримує війну?



Я повернулася в Київ. Майдан дуже сильно стукнув по голові навіть просто тому, що це відбувалося в рідному місті, страшні масштабні, неосяжні події.


Після нього виникло багато ініціатив, почався розквіт і кіносфери: і Держкіно, і УКФ, і Довженко-Центр — усі розквітли. І на цьому етапі думок, що хтось десь робить класно, а ми ні, не виникало. Що було, то це бажання зробити український фільм про нас.


З великою війною я почала більше думати про те, що хотіла би спробувати і встигнути. Невідворотність смерті, яка з нами поряд, відколи почалося вторгнення, цікавить і хвилює мене давно. Момент, коли до людини приходить смерть, цікавий із точки зору драматургії. Досвід, який ми зараз отримуємо, нас повернув до усвідомлення своєї кінечності. Коротше, ти починаєш більше стежити за тим, як витрачаєш час. І навіть не в тому сенсі, що я менше почала залипати на рілси в інсті, а в тому, що ти стараєшся робити те, що цікавить, наповнює, важить.


Існує таке поняття, як криза майстерності. Раніше людина працювала, щоб стати майстром у сфері та здобути соціальний статус, а зараз усе змінилося: ти шукаєш роботу, що буде приносити гроші, які дадуть свободу і можливість відпочивати, подорожувати тощо. І майстрів стає менше. Бо ж дорости до них можна тільки йдучи у сферу, яка дійсно подобається і де вдосконалюєшся. І тут йдеться про кожну професію. Бути класним інженером — це теж велика творчість, і для того, щоб ним стати, потрібна певна кількість годин роботи. Мені би дуже хотілося, щоб ми не втрачали майстерність, щоб питали себе, чи дійсно витрачаємо час на те, що нас змінює та розвиває?


Прикладом піднесення майстерності є класний фільм An японської режисерки Наомі Кавасе про жінку, яка дуже хотіла робити рисові млинці з бобовою пастою, це була її любов. Це дуже японська тема. У них іще є фільм Jiro Dreams of Sushi про чоловіка, який усе життя в маленькій кафешці в метро робив суші, і то настільки майстерно, що у нього вже є зірки Мішлен і ще два ресторани, та найбільше людей усе одно ходить у маленьке кафе на п'ять стільців. Головне — дійсно знайти те, що любиш.


МИТЕЦЬ У МІЖЧАССІ


Люди різних професій зустрічали вторгнення по-своєму, я не могла знімати документальне кіно, а багато хто якраз навпаки. Мені було моторошно фотографувати, перший тиждень ми жили в будинку під Києвом, і я уявляла, що це будуть останні фотографії в телефоні.



Не хотілося з цією реальністю взаємодіяти, хотілося, щоб це просто закінчилося і ми знову почали жити нормально. Я реально була у шоковому стані.

Добре пам'ятаю весну, бо таке враження, ніби я вперше побачила, що таке весна. Ти помічаєш, які за якими дерева розквітають, як змінюється простір. Ти наче всередині голови весь час до цього жив, абсолютно автоматичне існування, а тут це було дуже гостре проживання, включення у простір. Перші два тижні вторгнення ми були в передмісті у моєї мами, повернулись в Київ 8 березня. Місто спорожніло, і було відчуття, що тут зосталися ті, хто виїхати взагалі не може або за жодних обставин не хоче. І от весна-літо для мене позначені цим настроєм. Було помітно, що люди навколо дуже люблять місто й обирають залишатися тут попри все, і це відчуття любові до Києва дуже заряжало якийсь час. Порожні вулиці, блокпости з трамваїв і старих автобусів — руки свербіли усе зафіксувати, але не можна було.


Інтерв'ю з вимкненим світлом

Я думаю, що ніхто з нас не впорався зі своїми емоціями, скоріше відбулась адаптація. Минає 12-14 днів, і ти розумієш, що життя не стало на паузу, мусиш далі щось робити. Єдине, що я могла, — це писати: намагалася писати щоденник, щоб не забувати, що відбувається. Музику слухати не можеш, перший місяць і не пробуєш. Не дивишся нічого, крім новин і документального матеріалу. Кіно стає чимось надлишковим. Ти цим усе життя займався, це твоя професія, а зараз воно не потрібне. Перші три місяці я зовсім не відчувала себе режисеркою чи людиною, яка займається творчістю, були думки шукати прикладну професію, якісь шляхи, щоб стало легше. А єдине, що може дати якесь полегшення, — це робота, котра допомагає у час війни, і я допомагала готувати їжу в ресторані, що став волонтерською кухнею.


Це суто психологічно важлива історія — видимий спосіб, як бути корисним: перед тобою мішок моркви, яку треба почистити, і ти сидиш медитуєш. Почалося моє волонтерство просто: знайома написала, що потрібні руки, я прийшла, згодом зібралася навколокіношна тусовка (студенти режисури, актори різних театрів). Ми здружилися за той рік. Їжа — взагалі цікава штука, мій дідусь зі сльозами згадував, як малим голодував, у моєї мами завжди забитий холодильник, цей «ген Голодомору» в моєму поколінні слабший, але теж присутній. Ми навіть жартували, що хоч ти не знаєш, що буде далі, але знаходишся у місці, де завжди є їжа, і це заспокоювало. Хоч ми не вибирали, що робити, а пішли в перше місце, куди покликали. Це визначний момент, коли приходить людина, забирає готові порції і ти знаєш, що сьогодні рекорд — тисяча з копійками людей будуть нагодовані. Бачиш конкретний результат своїх дій. Кожен день щось вносиш у перемогу.


Деякий час жила в режимі автомата: прокидаєшся, їдеш на волонтерку, обідаєш, говориш із людьми, перечікуєш повітряні тривоги (добре, що в гурті), приїжджаєш додому, настає темрява. Не плануєш, просто чекаєш, щоб вечори не були такі темні і стало тепліше.


Я люблю фотографувати, й особливо улюблених людей. Мій інстаграм у певний момент зі щоденника реакцій на довколишні події перетворився на колекцію, альбом плівкових фотографій. Саме фотографія повернула мене у професію під час вторгнення: зі мною була мильничка Olympus, і я робила навіть не якісні фото, а якісь снапшоти для фіксації моменту.


Режисура — це навіть не про роботу, більше про те, що ти думаєш про кіно, що тобі подобається, сюжети.



Мені подобається драматургія, яку майже непомітно, фільми, в яких нічого не відбувається, події по амплітуді дуже-дуже маленькі. Умовно кажучи, ніхто не помирає, а конфлікти скоріше внутрішні.


А в Україні склалася класична трагічна ситуація, в якій є абсолютне зло і абсолютне добро, вони борються, і ти раптом опиняєшся просто посередині такого архаїчного конфлікту. Архаїчного в сенсі, що це конфлікт божественного і диявольського. Це та драматургія, яка мені в принципі ніколи не була цікава в кіно і в мистецтві, мене цікавили маленькі речі, які ніби між. Тепер думаєш: як український глядач, переживши настільки глобальні катастрофічні події, зможе співпереживати маленьким драмам звичайних людей?

Я намагаюся залишатись оптимісткою, погано тільки, що у людей немає роботи, це ж цілі цехи, які мусять перекваліфіковуватися. Нещодавно зустріла художницю з костюмів, вона каже, що кілька її колег пішли просто шити щось або волонтерять. Ти мусиш жити і не можеш чекати, поки кіно оживе. Страшно, що розгубимо офігенних професіоналів. А сюжети, сценарії викристалізуються, за це я не переживаю.


КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ

Багато хто допомагає митцям зараз, переважно міжнародні фонди, які разово дають стипендію чи гроші на певну частину девелопменту, сценарію. Велика увага міжнародної спільноти прикута зараз до України, і на кожному фестивалі, я думаю, цього року будуть українські фільми. Але мені прикро, що в ігровому кіно зараз нічого не відбувається, дуже мало зйомок, і потім настане період, коли в Україні зовсім не буде готових фільмів. Попит на світових фестивалях буде, а ми не матимемо що показати, бо стали на паузу. Це погано, адже кінематограф — це частина інформаційної політики. От росія добре знає, що його дуже круто використовувати в пропагандистських цілях, і витрачає силу-силенну грошей на новий контент. У нас буде бум документального кіно, але шкода, що люди, заряджені сюжетами, не мають змоги знімати через припинення фінансування.


Катерина Горностай під час інтерв'ю

Зараз багато хто з кіноіндустрії пішов на фронт, класні оператори тепер керують дронами. Є люди, які знімають документальне кіно. Але важливо не робити паузу, бо з часів Майдану цей паровоз запустили і він понісся, настав період розквіту українського кіно. Його важче буде розкочегарити ще раз, якщо ми зупинимось. А з іншого боку, це час писати сценарії, збирати сюжети, архівувати матеріали, говорити з людьми, які були свідками, самі щось пережили, бо це все забувається і стирається. Ви точно пам’ятаєте, що було 24 лютого чи в перший тиждень, а далі розмито, якщо не фіксували, не вели щоденника. Архів війни, в якому я працюю в Docudays, — теж важлива історія. Там два напрямки — юридичний, щоб оформлювати позови, і збереження свідчень.


Часто коли говориш із людиною, яка виїжджала з Маріуполя, це наче сповідь і кіно, тут важлива робота інтерв’юерів, і ми цим займаємось.

Часова дистанція, щоб знімати про війну, дійсно потрібна. Я противниця ідеї переносити справжні історії в ігровий матеріал, відтворювати їх. Потрібна рефлексія, а для неї — час. Ти маєш розуміти, для чого робиш фільм. Якщо просто «хочу, щоб світ побачив, які страшні події відбувались у Бучі» — ну так є документальні матеріали. Плюс момент ретравматизації глядача, який точно буде.


Мені цікаво, як «Клондайк» чи «Відблиск» зараз виглядають, адже їхня мета до вторгнення зокрема була нагадати, що війна триває. Зараз ефект і реакція очевидно інші. Зараз про війну від 24-го лютого з’явилося десятки чи, може, сотні сценаріїв. Усі хочуть розмірковувати про свій досвід, і він у багатьох схожий. Я дуже рада, що «Стоп-Земля» виконує свою місію і досі на різних благодійних показах у Європі. Мене в контексті фільму питали, чи те покоління, яке я зняла, можна вважати втраченим, і я відповіла, що ні, це покоління протидії такої ж сильної, як і війна. Я на це надіюся.





Нам хотілося уникнути тієї зліпленої есенгешної історії, де килими на стінах, батько-алкоголік, підворіття, маргінали, важке дитинство. І коли задумували кіно, то хотіли відійти від цих стереотипів і створити абсолютно європейську, нормальну родину, яка живе в Києві. Мені подобаються коментарі іноземців, що коли вмикав фільм, готувався до якогось жаху, а тут бачу, що діти говорять, як мої діти в Італії, так одягаються, мають інстаграми, тіктоки і шарять, що відбувається у світі. Мені здається, що за допомогою фільму можна змінювати реальність. Зараз пишу історію, яка відбуватиметься в селі неподалік від великого міста. Я мешкала в такому передмісті і знаю, як воно функціонує, але мені хочеться створити знов-таки універсальну історію без стереотипу, бо він не є цілком правдивим.



Минулого року я їздила на закордонні фестивалі як жива книга, і була відкрита з усіма поговорити.


Якось була кумедна історія: жінка підвела до мене чоловіка років 65 зі словами, що він пацифіст і проти надання зброї Україні, мовляв, переконайте. І перше що він мене запитує: а чого на вашій території досі транзит газу російського? І я думаю: ну от приїхали, зараз я буду експертно відповідати про транзит газу. Така от культурна дипломатія зазвичай відбувається, але все одно буває таке, що ти поговориш із людьми і вони опісля кажуть, що завдяки зустрічі з живим українцем тепер дивляться на все інакше, ніж просто після новинних сюжетів. Але коли виїжджаєш за кордон, тобі хочеться додому, де вулицями ходять люди, яким не треба нічого пояснювати. Деколи враження, що не всім можна пояснити і тільки той, хто пережив, зрозуміє.


Мені здається, настала світова журналістська криза, бо вторгнення почалося з чого — з розмов, що ми засуджуємо агресію, але давайте послухаємо іншу сторону, бо потрібен баланс. І це надавання слова терористу не витримувало ніякої критики. У нас же ця історія з «балансом», звичкою озиратися на Москву, була постколоніальною певною мірою.

Якось я вийшла з фестивалю Docudays, де знімала бекстейдж, і не вимкнула камеру, тоді якраз почався період жорстких блекаутів, почала знімати темне місто. Не знаю поки, що робити з цим матеріалом. Це магічний Київ для мене, якого я ніколи не бачила.



Кілька разів вдавалося випадково зафіксувати початок чи кінець блекауту в кадрі, коли бачиш, як вимикається чи вмикається ціла вулиця.


Коли на темній вулиці чиєсь вікно світить яскравим ліхтарем або хтось підіймається сходами з ліхтариком, і це єдиний світловий елемент у під’їзді. Або, наприклад, кадри, як у небі шукають дрони в новорічну ніч, коли були обстріли, це роблять за допомогою величезних прожекторів, як у «Бетмені». Попри те, що це жахливо, візуально й естетично це магічне дійство, є в цьому багато поезії, хоч і страшної. Не знаю, як це монтуватиму і чи монтуватиму, але відчула потребу накопичувати цей матеріал як портрет міста.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка:

Редакторка:

Софія Котович

Анна Пастушина

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Тоня Смирнова

Олександра Онопрієнко

Інтерв'юерки:

Богдана Горбань

Олександра Власюк


Comments


bottom of page