Катя і Роб, актори


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).




Катя багато років була акторкою Театру на Подолі, допоки не почалось повномасштабне вторгнення. У березні Катя народила Поліну. Влітку Катя з чоловіком Робом повернулись у Київ і продовжують жити на Подолі. Як бути батьками у такі складні часи, в чому сила акторів і чому треба кенселити російську культуру, читайте у нашій розмові.

Катя: Я з Донецька, у шість років ми з мамою переїхали в Київ. Батько з дружиною, двома моїми сестрами і братом жили в Донецьку до 2014 року, їхній дім у Пісках зруйнували, вони поїхали до Маріуполя. У березні вони тікали з Маріуполя, не знали про зелені коридори, просто побачили, що люди виїжджають, швиденько зібралися і поїхали по незатвердженому маршруту. Їм пощастило, що місцеві попередили про міни і провели їх. Два місяці вони були разом із нами в Дніпрі, куди ми з Робом поїхали з Києва у перших числах березня, а тоді ми всі разом поїхали в Київ.


Роб: Я з Дніпра, у Києві десь із 2013 року. П’ять років навчався і працював у Британії. Магістратура закінчувалася двома місяцями практики в Москві, працювали над Чеховим. Склавши всі іспити, я вирішив, що треба рухатися у якийсь іще бік, тому що Британії для мене було забагато на той момент. Хотілося переключитися, чогось не вистачало. А тут якраз режисер Олег Ліпцин набирав курс, вони займалися Шульцом (Бруно Шульц — польський письменник світового рівня, родом із Дрогобича, автор збірок оповідань «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під клепсидрою» — ЖК), Чеховим.


Почався Майдан, і це все змінило. Мені пропонували якесь кіно в Ярославлі, але я зрозумів, що в Росію не поїду.

Потім жив на два міста — їздив між Дніпром і Києвом, згодом тут почалась робота над одним серіалом, і переїхав сюди остаточно.



Війна


Катя: Я була вагітна, приблизно кінець восьмого місяця. Теоретично я могла народити раніше терміну, тобто будь-коли. Коли ми бачили ці евакуаційні потяги, яка там тиснява, то вирішили, що я зі своїм животом туди не полізу.


Нам було прекрасно, тому що ми були вдома. На початку ми не розуміли, наскільки все серйозно. Сирени мене не лякали і не лякають, не викликають паніки. Я розумію, що щось може бахнути, ну добре, бахне.


Батьки Роба жили біля будівлі СБУ на «Золотих Воротах», тоді якраз писали, що будуть удари. Вони не захотіли їхати без нас, підтягнули родину, вона в нас велика, і ми двома бусами, людей 15, поїхали у Дніпро. Їхали день, і хоч це була легка дорога, я ледве її витримала. Не розумію, як дівчата, які наважилися поїхати, витримують, для мене вони всі героїні. Мені здається, набагато складніше поїхати, ніж залишитися.


Я до останнього сподівалася, що родичі поїдуть без нас, дуже не хотілося їхати. Але була ще одна вагома причина: вагітній, мені треба було здавати аналізи, і у Дніпрі, на відміну від Києва, лабораторії працювали. Там загалом майже нічого не було зачинено, працювали кафе, у магазинах усе було, а не так, як у нас у той період, враження було дуже дивне.


Роб: Коли ми були в Дніпрі, я поїхав до Харкова у відрядження як перекладач, для матеріалів каналу «Аль-Джазіра». Я тоді подумав: там Каданов (Олег Каданов — музикант і актор, учасник проєктів «Оркестр Че», «Лінія Маннергейма» — ЖК), Жадан, чому б ні? Виїзд тривав десь тиждень, потім був іще один виїзд. Були також у Краматорську, Сєверодонецьку.


Найстрашніше було в Попасній, ми заїхали, припаркували машину буквально перед першим будинком і полізли по підвалах брати інтерв’ю в людей, які там залишились.

Це як відома формула: драма плюс час — це комедія. Коли розказуєш усі ці історії опісля, то це смішно, тому що знаєш, чим усе закінчилося.


Катя: Це було більш небезпечно, ніж я думала, Роб мені просто не казав про це. Він запізнився на пологи через це відрядження. Коли він їхав, я йому говорила про своє передчуття, що народжу, поки його не буде, так і сталося. Роб мав бути на пологах, але на всяк випадок я домовилась із дружиною батька, що вона підстрахує, підготувалася. Була комендантська година, мене везли на швидкій.


У Дніпрі лишатися не було сенсу, ми повернулися до Києва. Ми завжди маємо на увазі, що можна поїхати за кордон. Домовилися, що поїдемо, якщо поруч щось станеться. Я хотіла бути з Робом, коли була вагітна, і зараз хочу, щоб Роб був поруч із донькою.


Роб: Якщо будемо евакуюватися, то в Ізраїль, у нас там родичі.


Катя: В Ізраїлі живе моя тітка з сестрою та племінниками. Вони кажуть, що порівняно з нами у них там пукалки літають і їх збивають, тобто все нормально.

Дуже приємно, що на початку війни люди з далекого минулого нам писали, щоб ми приїжджали, якщо треба.



Кенселінг російської культури


Роб: Кенселінг російської культури насамперед корисний для самої Росії, тому що їй треба подивитися на себе в дзеркало. Якщо там є якась культура, то вона має займатися своїми громадянами, аналізувати і рефлексувати, як вони докотилися до такого. Багато незрозумілих обурливих речей відбувається, як, наприклад, виступ Сєрєбрєнікова на Каннському кінофестивалі, що взагалі-то постраждали і росіяни, а особливо сім’ї військових, і їм треба допомагати: «Дуже важливо допомогти жертвам. В Україні є багато біженців і в Росії також, певну кількість життів було знищено… Важливо допомогти всім жертвам і тим, кого відправили на війну і чиї сім'ї не мають доходу. Митці повинні допомагати цим людям, і я це роблю сам» (цитата наша, із фейсбук-сторінки Ірини Цілик, української письменниці та режисерки, членкині одного з цьогорічних Каннських журі — ЖК).


Катя: Поки йде війна, це правильний вихід, а пізніше — побачимо. Зараз точиться дискусія про те, чи брати участь у заходах, де є росіяни. Я більше за ту позицію, що категорично відмовлятися не можна, треба робити все від нас залежне, щоб їх там не було, але їхати. Бо виходить дивно, що зрештою росіяни там є, а нас немає.


В університеті у мене був російський курс, а російська мова мала карт-бланш у серіалах, половина акторів були російські, і якщо ти звучав так само, як вони, то мав плюсик.


І після 2014 року серіальне виробництво було змішане. Є відомі актори, які категорично відмовлялися від таких проєктів, але більшість продовжували зніматися.

Ми теж знімалися. Зараз деякі знайомі дуже активно й агресивно виступають проти чогось, що самі робили буквально пів року тому. Я думаю, треба по-іншому вибудовувати діалог, казати, що помилялись, інакше це якось лицемірно.



Акторство


Роб: У 16 років, коли треба було думати, чим далі займатися, я дивився багато фільмів Чапліна і Тарантіно. Планував вступати до інституту Карпенка-Карого, але не вступив. Думав піти в художньо-театральний коледж у Дніпрі і просто проспав екзамен. А потім стався доленосний приїзд тітки Гутти з Британії. Вона запропонувала поїхати в Лондон, підівчити мову.


Катя: У мене немає передісторії, що я задивлялася фільми і цікавив цей світ. Я співала, читала вірші у школі, мене відправляли на різні конкурси. Я розуміла, що хочу чимось творчим займатися. Випадково потрапила у театрально-телевізійну студію, її вели, як з’ясувалося пізніше, мої майбутні викладачі, і спонтанно вирішила вступати.


Мама, коли була мною вагітна і перші мої років 5, теж співачкою була, гастролювала, виступала. Мабуть, це теж вплинуло, що я себе комфортно почуваю на сцені. І вступила в Карпенка з першого разу, перший рік повчилася на контракті, потім перевели на бюджет, довчилася на бюджеті з червоним дипломом.



Театр на Подолі був у моєму житті з підліткового віку. Мамин офіс знаходився над театром, Віталій Малахов, засновник театру, — хрещений батько моєї сестри, тож було зрозуміло, що після закінчення я піду саме в цей театр.


Із цим місцем пов’язано 10 років, це третина мого життя. Багато чого відбулося і змінилося в моєму житті, а театр завжди залишався той самий, як і колектив. Це невід’ємна частина, колеги як твоя друга родина. Малахов вибудовував наші відносини на принципі, що хороша людина має бути на першому місці.


Роб: Суперсила акторства у тому, що ми можемо розповісти будь-яку історію будь-як, можемо ставати піском, водою, грати що завгодно, нема жодних обмежень. Мій друг вигадав термін «ген кіношника». Його видно по людях, які вперше потрапляють на знімальний майданчик, — можна знімати епізод на 15 секунд весь день, і одразу помітно, хто залишиться, а хто піде. Якщо ти можеш займатися тим, що любиш, і тебе нічого не збиває, значить, це твоє.


Зараз треба знайти свою роль, тому що вона змінилася, вже не можна бути просто актором. Треба ще знайти, чим ти можеш бути корисним, як підтримувати бойовий дух, піти у волонтерство чи на передову. Як виявилося, дуже багато акторів — круті вояки.

Я трохи більше дізнався про журналістику, фіксерство, ходив на тренінг про перебування в гарячих точках. Зараз я на зв’язку з багатьма колегами у Європі, Британії, Штатах, долучаю їх до цього процесу.


Катя: Публічність допомагає доносити, розповідати, заохочувати людей щось робити. Багато хто займається волонтерством, є учасниками фондів або самі їх створили, і якщо вони відомі, мають багато підписників, то можуть зібрати більше грошей. На початку всі записували відеозвернення до російських артистів, вірили, що це щось може дати.


Роб: Ми швидко пройшли цей момент. Їм треба розбиратися з самими собою, зі своєю країною.


Зараз реклама намагається працювати. Є спроби відновити виробництво серіалів, знімати кіно, попри складнощі, обмеження, урізані бюджети. Усі оптимістично, як на мене, дивляться на майбутнє — вірять, що з кіновиробництвом усе буде гаразд.



Київ


Катя: Київ великий, якщо порівнювати з Донецьком, тим паче малою в Донецьку я небагато їздила по місту, бо все було близько від дому. А тут простори, якщо кудись їхати, то це півгодини.

Жила на Виноградарі. У нас там була специфічна компанія, були люди із більш забезпечених родин і з менш забезпечених, усе ділилося навпіл. Коли мені було 14-15 років, я вже мала сестру і брата, вітчим помер і мама багато працювала, тож я брала малих із собою, коли гуляла з цією компанією.


Ще я ходила в танцювальний гурток, і ми багато гастролювали по місту, тому я рано почала їздити сама містом на автобусах, тролейбусах, метро. Гурток базувався спочатку на Виноградарі, а потім на Подолі.


Я думаю, що моя любов до Подолу тоді й зародилася. Після цього я все життя, скільки себе пам’ятаю, мріяла жити саме на Подолі. Я щаслива, що так і вийшло, тепер я тут.

Роб: Перше місце, де я жив у Києві — це в кінці Троєщини. У нас був серіал на все літо, ми з продюсерами домовилися, що вони будуть винаймати квартиру, я сказав: мені, будь ласка, найближче до кіностудії, тому що там будуть зйомки, і я хочу в будь-якому стані бути вчасно на майданчику. Film UA — це Закревського, 22, а моя квартира була на Закревського, 95, це 40 хвилин їхати. А потім ще виявилося, що більшість зйомок були в центрі міста, і я добирався по півтори-дві години.

Два мої улюблені райони — це Поділ і Золоті Ворота, старе місто. І ще трохи Русанівка, вона така цікава, як Бермудський трикутник. Поділ люблю, тому що тут усі свої, тут почуваєшся як удома.


Катя: Ми познайомилися на Подолі, і перше побачення було на Подолі, і одружились на Подолі, багато з ним пов’язано. У нього свій вайб, і він збігається з моїм, ми на одній хвилі. Це ніби і центр міста, але без дуже великих будинків, і якось тут спокійно, я себе тут упевнено почуваю. Мабуть, просто відчуваєш, що це твоє. Плюс я дуже люблю все старе, з історією, а тут якраз таке місце.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Коректорка:

Христина Кулаковська

Анна Пастушина

Авторка та транскрибаторка:

Фотографиня:

Софія Котович

Онопрієнко Олександра


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини