Кріс — волонтерка, майстриня прикрас, амбасадорка Донецька і невіддільна частинка команди «Жителів Києва». Ми вже розповідали про Крістіну в контексті роботи фонду ua.life.delivery, а сьогодні зосередимось на її особистій історії, яка почалася в Донецьку, а продовжується в Києві.
Про барвисте місто дитинства, вплив архітектурної освіти на бачення Києва, реставрацію лускавок і сіро-білу Вуглинку, яка збирає донати для військових — читайте у нашій історії.
Мені подобається бути частиною «Жителів…» і пробувати себе в різних ролях. Я верстаю картки для соцмереж, була ведучою нашого подкасту про нових жителів Києва, робила розшифровки розмов із героями й навіть записала інтерв’ю з бібліотекаркою з Чоколівки. Роблю те, що мені подобається і вдається.
Цінність цього проєкту — у спільноті. Це бульбашка, яку я свідомо обрала, в якій я хочу бути. Це також можливість розповідати про Київ, захищати його та відкривати з різних боків, закохувати в місто, показувати його справжнім. Я знайшла тут близьких людей, самореалізацію й відчуття залученості у створення чогось важливого.
СХІД УКРАЇНСЬКОГО СОНЦЯ
Донецьк дитинства пам'ятаю щасливим, квітучим (буквально, це ж місто мільйона троянд, ледь не всі мої фотографії — то з квіткових виставок), барвистим (батьки одягали мене яскраво і все навколо було кольоровим). А ще пам’ятаю його футбольним, бо коли гуляла з друзями, часто бачила, як люди повертаються з матчу — щасливі чи не дуже, проте чути це було всюди.
Я жила в центральній частині Донецька, і для мене місто було не таким, як для тих, хто жив у сумних спальниках. Я не знала про те, що він «бандитський» років до 14. Я не бачила мінусів, спостерігала, як місто розвивається — всюди плиточка, клумби, якщо дерево впало, то за годину його вже прибрали. Місто чисте, у квітах, діти бігають, життя несеться.
Я доволі багато знаю про історію Донецька, але мало, власне, про часи початку незалежності. Тепер я сприймаю місто глибше, воно мені більше подобається. Якщо уявити місто як людину, то це наче як отримати нові знання про неї, що підштовхнули мене краще до неї ставитися.
Бо попри позицію родини, важко сприймати те, що твоє місто роками принижують або коли ти кажеш звідки ти, з тобою припиняють спілкуватися. Це якось псує образ, який сформувався в дитинстві. І нові знання, коли я стала дорослою, допомогли не втратити любов до міста, дали сили боротися за нього, більш якісно аргументувати.
Коли мені було років 10, батьки купили ділянку на хуторі біля села Новомихайлівка. Це така оаза серед степу — там є пагорби, дерева, будинок 1912-го року. Під час оформлення документів ми дізналися, що хутір називається Парасковіївка. Моє прізвище Паращєвіна, походить якраз від імені Параскевія. Це все ще підконтрольна Україні територія, але от Новомихайлівку частково захопили. Ми не знаємо, що з нашим будинком. Їздили туди з батьками навіть тоді, коли я вже жила в Києві. До окупації я не дуже любила там бувати, але після — це місце стало залишком дому. Там я почувалася краще. Мені сумно дивитися фотографії, DeepStateMap і розуміти, що ось-ось, буквально кілька кілометрів і в мене заберуть останнє. Це мала бути наша родинна місцина. Сподіваюся, я там ще побуваю.
Брат мами написав книжку нашого роду, йому було цікаво дослідити предків. Вона вийшла, коли я була ще маленькою. У Донецьку залишилися примірники для мене, сестри й мами, залишилися, як і майже вся наша бібліотека. І минулого року я вирішила, що час щось із цим робити — спитала дядька, де можна знайти цю книжку й мені її передали. Книжок насправді дві: про рід бабусі й про рід дідуся. Там є генеалогічні схеми, описи останніх двох століть і фотографії. Є там і про голод, війну, їхню молодість. Щось із цього я чула від рідних, а чогось не знала.
Якщо на мене хтось захоче напасти з приводу того, що Донецьк чекав росію чи що там не українці, я можу дати йому по лбу цією книжкою. Двома!
Я у своєму корінні впевнена завдяки цим книжкам. Вони, звичайно, дуже сумні. Доля бабусі — народитися у 1927 році, застати не одну війну, не один голод. Вона померла минулого року. Мені хотілося б почитати й про татів рід, це була б історія про життя на Донеччині, Приазов’ї зокрема. Проте такої книжки нема, і він мало що пам’ятає.
КИЇВСЬКІ СТЕЖКИ
У Київ я переїхала влітку 2017 року, коли пішла на підготовчий курс до КНУБА (Київський національний університет будівництва і архітектури — ЖК) — поселилася в гуртожитку й більшість часу проводила на Солом’янці. Спочатку вона мені була дивна, а потім я якось звикла. Виїжджала звідти хіба в ті місця, де ми раніше бували з батьками: Хрещатик, Поштова й Контрактова площі. Знала, що від Андріївської церкви можна спуститися на Поділ.
Місто я почала пізнавати, коли гуляла з кимось. Люди відкривали мені свої тропинки, показували, як вони скорочують шлях.
Знати короткий шлях, як кудись дістатись, — це для мене про справжнє місто.
Бо в кожного з нас є такий от свій короткий шлях. І це для мене більше про глибину міста, ніж коли ти рухаєшся центральними вулицями. Коли тобі показують якісь розваляні сходинки, і ти спочатку не розумієш, як вдалося перейти з однієї частини міста в іншу. Показують, як через ліс спуститися від Арки Свободи українського народу до пішохідного мосту. Зараз це для мене щось звичайне, а тоді в мене мозок взривався від цього маршруту! Я не розуміла, як це відбувається.
Напевно, моє розуміння міста змінилося наприкінці першого курсу, коли я була на конференції з архітектури. Там розповідали про проєкт «Коло Подолу» — систему шляхів, сходинок, тропинок, вулиць, які з’єднують Верхнє та Нижнє місто таким собі колом. Тоді я зрозуміла цю систему, в мене в голові намалювалася схема Києва, я почала сприймати місто інакше. Я тепер інтуїтивно розумію, як усе поєднано, інакше це бачу. Люблю ходити тими сходинками. Мені переважно подобається перетікання донизу. Шляхи до Верхнього міста я не так люблю — карабкатися догори важко. Але я люблю Київ за його горбистість — я прийняла, що час від часу треба йти під гору, і це стало частиною життя.
Коли я починала вчитися на архітекторку, старшокурсниці казали, що після кількох років навчання світогляд змінюється. Що я більше не бачитиму просто будинку, а інші деталі — що з цього балкону можна евакуюватися, а з цього — ні, що тут двері правильно відкриваються, а тут — ні. Я дійсно частіше помічаю деталі й менше бачу загальний об’єм. Люблю думати, що я добре розумію логіку міста, відчуваю, як рухатись. Я дивлюсь на будинок і вже можу зрозуміти, яке в нього планування, що в ньому найімовірніше є арка, через яку можна пройти. Або що в якийсь момент він закінчиться, і це не один великий будинок, а два маленькі. А поруч дуже ймовірно є такий самий. Це якась системність, в якій ти щось бачиш. Іноді дивишся на будинок і розумієш, що проходила його на навчанні, щось про нього знаєш. Я не ставила собі за мету побачити всі об’єкти, які ми розглядали в університеті. Просто цікаво побачити їх, знати їхні таємниці, закладені з певними сенсами. Наприклад, Будинок лікаря — спецпроєкт із концептом, щоб у квартирах був кабінет-амбулаторія, й лікарі могли приймати пацієнтів удома. А ще там зверху є велика тераса — багато хто думає, що це незаконна надбудова, а вона там була задумана з самого початку. Це природний солярій, щоб мешканці могли виходити й насичуватися вітаміном D. Це вони й роблять.
Сприйняття архітектури багато в чому залежить від того, де ти виріс. Людина з Печерська і людина з Позняків будуть по-різному бачити місто. Коли ти виріс умовно в низькій забудові, з великим двором, не звик до ліфта, то в тебе одне сприйняття, а коли твоє дитинство минуло у 20-поверхівці — то зовсім інше. Я краще почуваюся в «низьких» районах. Високі будинки на мене тиснуть, я не почуваюся серед них безпечно. Але я сприймаю Київ таким, яким він є. Мені сумно за зовсім страшні будівлі, сумно усвідомлювати, що щось було зруйновано перед тим, як це одоробло поставили. Але воно вже є, часто з ним нічого не зробиш. І я стараюся зосереджуватися більше на тому, що поруч є гарного.
Переводжу фокус і доєднуюся до боротьби за те, щоб гарну будівлю не знесли заради нового одоробла.
У мене є традиції, пов’язані з містом. Кілька років тому я купила собі корзинку й стала ходити з нею на ринок. Завжди гарно одягаюся, купую квіти, зелень, фрукти, ягоди. Дорогою назад беру каву з солодким горішком, сідаю у сквері. Для мене це про класну рутину. Ще маю традицію заходити в Самосад, коли я на Подолі. Там я почуваюся добре. Також люблю обіймати велике дерево біля прямокутного фонтана в ботсаду Фоміна. Довгий час я була щиро переконана, що це платан, а виявилось — це не він. Коли буваю в ботсаду, ходжу посидіти під ним. Люблю заходити у «Світ кави» на Подолі й брати макарун. Поїздка пройшла повз мене, якщо я цього не зробила. Це про порадувати себе, насолодитися моментом.
СОЛОМ’ЯНКА
Я завжди жила й продовжую жити на Солом’янці. Вона затишна зелена й контрастна, бо тут змішується забудова 50-х і сучасні скляні будівлі. Я її не обирала, просто тут знаходиться гуртожиток — 15 хвилин від університету — тож це не рішення, а збіг обставин, доля, що я залишилася тут. Район я почала вивчати десь на третій рік життя тут — гуляла, досліджувала, бачила красу, дізнавалася історію. З часом він став мені комфортним. Коли переїжджала з гуртожитку, хотіла залишитися на Солом’янці, бо я тут все знаю і почуваюся безпечно, спокійно. Мені подобається «людський» масштаб мого мікрорайону — Чоколівки. Вона співмірна до людини, тут переважає низька забудова, є сквери, парки, доволі вузькі вулиці. Є оця от можливість проходити крізь двори, багато всього на перших поверхах: кафешки, бібліотеки, магазинчики.
Для мене це все масштаб, який я розумію, мені тут комфортно. Тут я почуваюся не мурашкою, а людиною в місті, яке люблю.
Раніше моїм улюбленим тролейбусним маршрутом був 17, тепер — 8. У них різний початок, проте обидва роблять гак частиною Соломи. Зараз я люблю 8-й, бо він проїжджає вулицю Донецьку. Спочатку я бачу свій спокійний і наповнений дітьми, молоддю, бабулічками квартал, потім — широкий проспект, свій універ, а далі він повертає і їде повз Цирк, ботсад Фоміна, який я дуже люблю, минає парк імені Тараса Шевченка. Цим маршрутом користуюсь найчастіше.
ВТОРГНЕННЯ В ЖИТТЯ
Мені здається, що все, що мало змінитися в мені, відбулося ще у 2014-2015 роках.
Це і прийняття смертності, і невимовний біль від втрати дому. Не можу сказати, що щось сильно змінилося у ставленні до російського, бо я з дитинства недолюблювала все звідти, якось так склалося. Музику їхню не слухала, блогерів не дивилася, тому мені не треба було від чогось відмовлятися. Я стала більш серйозною і самостійною.
Повномасштабне вторгнення я зустрічала людиною на досвіді. Я розуміла, що відбувається, свідомо збирала речі. Знала, що можу ніколи не повернутися, тому треба взяти це, а не це. Я просто робила те, що в паніці робила з батьками у 2014 році.
З повномасштабною війною я відпустила якусь таку підлітковість і побачила цінність моєї родини для мене, що вона поруч і готова мені допомогти. Мені здається, я це менше цінувала, а тепер перевідкрила те, як я люблю батьків і сестру, як вони люблять мене. Ще я більше відкрила культуру, бо про це з’явилось більше інформації навколо.
2023-го року я стала відкривати допоміжні банки, щоб закривати великі збори. Мені було дуже страшно починати, але в якийсь момент я зрозуміла, що мій страх неважливий в цих обставинах. Стала більше долучатися своєю творчістю, віддавати велику частину грошей на ЗСУ, віддавати прикраси, які роблю, на розіграші. Здається, що раніше в мене не було балансу між цивільними й військовими, і зараз я його віднайшла. Раніше я більше допомагала цивільним, бо, умовно кажучи, знала, як і який купити шампунь, але не розуміла, як купити дрон. Я й досі не розумію, як купити дрон, проте вмію зібрати на нього частину грошей.
ЦІКАВЕ ПРО СЕБЕ
Вуглинка — це моя кішка, яку я взяла після повномасштабного вторгнення. Вона мала б бути чорною, але щось пішло не так. Хотілося когось живого поруч, щоб це був чорний кіт. А ще хотілось чогось, пов’язаного з домом. Було не так багато варіантів прізвиська — Терикон, Антрацит, Вугілля, а якщо дівчинка — Вуглинка. І якось так сталося, що я обрала не чорну кішку. Побачила її на відео і зрозуміла, що вона моя — моя не чорна Вуглинка. Вона має складний характер, але приносить мені багато щастя, а ще — долучається до зборів для захисту землі, якою була натхненна її поява в моєму житті. Вуглинка збирає гроші, щоб побувати в себе вдома, хоч вона навіть не знає про нього (я впевнена, що здогадується, я показувала їй фотографії).
Я хотіла робити коралі, а потім побачила, що є намиста з бісеру. Подруга Наталя почала надсилати силянки, я пообіцяла їй сплести. Через пів року я сіла то робити, згадала, як я раніше любила робити щось руками. Почала дивитися книжки, відео, відтворювати схеми. Мені відгукується думка про те, що це спадок. Я його не маю, а це щось фізичне, що я можу створити собі й іншим. Це також мій спосіб більше донатити, відволікатися, досліджувати свою культуру. З часом дізналася про лускавки й почала їх робити.
Це намисто з дутого скла, воно було доволі популярне в Україні 19-20 століть, бо було недороге у порівнянні з коралями чи баламутами. Це переважно фабричні намистини з Австро-Угорщини, іноді Чехії, Польщі. Я читала, що і в Україні свого часу були виробництва. Потім вони стали ялинковими прикрасами й почали асоціюватися в людей із радянським Новим роком. Але хронологія інша: намиста, а тоді — ялинкові прикраси. І мені прикро, що люди асоціюють дуте скло з Новим роком. Намистинки я знаходжу на аукціонах, переважно це гірлянди, іноді мені щастить знайти саме лускавки. З гірлянд я роблю сучасні лускавки, а старі реставрую й намагаюсь знайти їм власників, які будуть їх колекціонувати, а не носити. Бо ж вони мають історію й цінність.
УЛЮБЛЕНІ СОЛОМ’ЯНСЬКІ МІСЦЯ
Сквер Захисників України. Він недалеко від мене, невеличкий, але я люблю його за класну й незвичну для Києва підбірку рослин. Там є акації — для мене це дуже донецьке дерево. Багато хвойних, плодових, постійно щось нове висаджують. Бачила навіть щось схоже на оливу, проте навряд це вона. У цього місця є лиш один мінус — він погано освітлений, особливо з часу повномасштабної війни ліхтарі майже не вмикаються. Навесні я там бігаю, всіх туди таскаю, ходжу пити каву. Поруч є поштомат, і я спеціально замовляю посилки саме туди, щоб забігти у сквер. Мені він подобається і нагадує дім. Гарно, коли рослини висаджені не просто так — ряд тополь чи кленів — а коли в цьому проглядається мистецтво садівництва й поєднань. Цей куточок для мене — про мистецтво робити сквери й парки.
Ще одне цікаве місце — Вершинка, один із витоків річки Либідь. По факту — це просто брудненький струмочок, який місцеві активісти нещодавно намагалися розчистити. Мені він подобається тим, що там можна побачити, власне, Либідь.
Ще подобається стара забудова на вулиці Авіаконструктора Антонова. Її робили полонені німці, там кілька схожих між собою будинків, а між ними — широкі двори, де різні клумби, а на шнурках висять простирадла. Там є дуб старовинний. Це якийсь інший Київ.
Люблю дивитися на Протасів Яр весною, бо тоді його пагорби всіяні білими квіточками, наче в казці. Спочатку все стає зеленим, а потім вкривається білими краплинками. На мій погляд, це неймовірно гарно. Я ніколи не каталась на лижах чи борді в Протасовому Яру, проте була там узимку, коли волонтерила в організації, яка займається підлітками з комплексною інвалідністю. Я виконувала роль групи підтримки. Сама не каталася, бо не впевнена, що з моєю удачею це гарна ідея.
І ще — залізничний вокзал. Якось я їхала на ескалаторі донизу, підняла голову й побачила розписи на стелі. До того я їх не помічала, а вони дуже гарні. Там зображені різні місця Києва, визначні собори, архітектурні пам’ятки. На жаль, мало людей на вокзалі дивляться вгору. Як там буваю, то завжди дивлюся.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Редакторка: | Авторка, інтерв'юерка: |
Олександра Лозовик | Софія Котович |
Фотографка: | |
Олександра Онопрієнко |