Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Максим-Стефан Лозовий народився і все життя живе в Києві. Знав, що буде художником, ще з дитинства, ключовим матеріалом для творчості обрав порцеляну, яку розписує химерними повітряними малюнками. Ми зустрілися на Печерську й у затишній майстерні довго говорили про місто, мистецтво, досвіди та їхню циклічність у історії людства.
ГРА В ЦИВІЛІЗАЦІЮ
Я — художник, займаюся тим, що хотів би, щоби варте було називатися мистецтвом. У кожній людині є певна кількість енергії — не в містичному сенсі цього слова, просто життєвої енергії, яку вона може різним чином реалізувати. Найорганічніший спосіб її проживання, реалізації та виходу в навколишнє середовище в моєму випадку — це процес творчості. В його концептуальному сенсі, коли все відбувається всередині твоєї голови, і в терапевтично-фізичному сенсі, коли ти вже безпосередньо контактуєш із матеріалом. Тобто для мене це найбільший органічний спосіб випуску цього дракона — так мені подобається уявляти цей процес. Якщо ж говорити з практичного боку, то я із сім'ї художників, у третьому поколінні. Такий спосіб взаємодії з реальністю мені запропонували в дитинстві, на рівні з грою. Хоча це і є гра певною мірою. Мене це захопило, і відтоді я інакше себе не мислив.
Малювати почав із несвідомого віку, а остаточно зрозумів, що стану художником, в 11. Все, що я роблю зараз і протягом життя, — це спроба бути таким, яким я хотів себе бачити тоді. Бо все, що мене цікавило з точки зору образності, пошуків, взаємодій, кольорів, образів і матеріалів, актуальне й досі. Деякі з цих аспектів із часом модифікувалися, але лишилася дитяча простота сприйняття, найважливіша для художника, як на мене. Її варто зберігати так довго, як це можливо. Не піддаватися впливам досить жорстокого і подекуди байдужого світу. Це радше про відчуття захвату перед пустим простором, який ти можеш заповнити власним світом. Як великий (чи не дуже) гральний майданчик, де ти — король і можеш будувати власне королівство.
Я займаюся розписом порцеляни і продукую досить химерні, дивні, надестетизовані образи, які, в принципі, не мають нічого спільного з тим, як життя проявляє себе в Україні (і не тільки) зараз.
Порцеляна — одна з найнеобов'язковіших речей взагалі в історії людства, тому що це річ, яка ні для чого не потрібна. Чергове свідоцтво того, що ось ми, люди, можемо надзвичайно складні речі робити просто так.
Як балет, наприклад, або шоколад. Це така гра в цивілізацію: ми настільки цивілізовані, що будемо витрачати ресурси на необов’язкові речі. Мистецтво загалом теж частково про це.
БУТИ ЧАСТИНОЮ ПРОЦЕСУ
Повномасштабне вторгнення і війна стали для мене остаточним приводом зрозуміти, що якщо ти хочеш бути кимось, то кращого моменту для цього немає. Як і протиріччя між тим, щоб бути собою і захищати важливі для тебе речі з допомогою того самого мистецтва, цілком рефлексуючи навколишній світ, не тікаючи від нього, але і не піддаючись на тимчасові віяння і кон’юнктури. Внутрішня дитина — це класно, але це тільки одна з іпостасей, якими ти є, риса, яку хочеш зберегти. Я не хочу бути цинічним щодо себе. Те, що відбувається в Україні зараз, для мене стало дуже цінним і змістовним способом загартовувати себе, щоби свою внутрішню дитину захищати. Фактично я почав вчитися купі нових, але надзвичайно важливих, як зараз розумію, для себе речей, вже після початку війни.
Бо розкоші жити на автоматі зараз немає. Триває постійна рефлексія на тему того, що ти є, що ти робиш і що ти хочеш бачити перед собою завтра. При всьому розумінні того, що життя складне і неприємне і часто бувають моменти, коли хочеться нічого не робити й плакати. Але ця внутрішня дитина заслуговує на те, щоб дати їй шанс на постійне розкриття. І цинізмом, механістичністю, автоматизмом ти не збережеш її. Тобто це постійна спроба зберегти свою чутливість і чуттєвість, але при цьому не з’їхати глузду від реалій війни.
Мої стосунки з Києвом від часу повномасштабного вторгнення категорично змінилися. Я вважаю, що по-справжньому ненавидіти можна лише те, що ти можеш по-справжньому ж любити. Були моменти, коли Київ видавався мені найгіршим місцем із тих, в яких я міг би опинитися. Умовно коли ти стоїш у черзі в супермаркет на три години, видають по три буханки хліба на руки, поряд лише літні люди чи якісь маргінали, початок березня, навколо все сіре, і ти не знаєш, що буде ввечері. У такі моменти легко ненавидіти не тільки Київ, а власне життя й оточуючий світ. Уже влітку, я зрозумів, що для повноцінного творчого існування мені потрібно проходити певну кількість кроків.
Я завжди любив прогулянки, але вперше в житті почав усвідомлено гуляти містом, поступово подовжуючи маршрути. Почав ходити без окулярів, відкривати Київ заново. Не як сукупність красивих або не дуже архітектурних робіт, а як середовище. Хаотичне, дивне, живе чи не дуже, але бурхливе і позбавлене конкретики, за яку треба чіплятися. Як стихія. Так я відкрив для себе купу нових можливостей внутрішньої взаємодії з містом.
Наприклад, мій стандартний маршрут — від майстерні на Печерську пішки йду пити каву на Львівську площу: через бульвар Лесі Українки (дворами наскрізь), доходжу до Палацу Спорту, потім через парк Шевченка і повз Золоті ворота, далі Ярвал і на вулиці Січових Стрільців п’ю каву. Потім пішки або на метро повертаюся в майстерню. Така щоденна прогулянка. Комусь може видатися довжелезною, а для мене це ідеальна дистанція, щоб надихатися повітрям, подумати про щось важливе для себе і зарядитися містом. Зараз Київ відчувається як найкраще місце на землі, і мені не хочеться бути ніде, окрім нього. Можливо, колись десь якось я й буду в інших місцях, але перші кроки мені важливо, цікаво і красиво зробити тут. Тому що ну а де, як не тут? Після всього, що відбувалося з Києвом і зі мною, після всіх цих метаморфоз дивно було би знизати плечима і сказати: «мені все одно де». Я хочу побачити, що буде далі зі мною, з Києвом, із війною, з Україною і з усім іншим. Хочу бути тут, коли щось почне змінюватися. Мені важливо не побачити результат змін, а бути частиною цього процесу. Те, що і як Київ переживає, оживає, змінюється і трансформується, значно цікавіше, ніж будь-що, що може відбуватися в якихось інших містах.
МІСТО НЕ ПРО ЛЮДЕЙ
Я ніколи не виїздив із Києва на якісь довгі періоди, крім мандрівок. Із дитинства пам'ятаю багато різних локацій — конкретних чи розмитих. Розмиті локації — це коли ти дивишся у вікно, бачиш далекі вогники з інших житлових масивів, не знаєш, що там відбувається, бо ти дитина і для тебе це якась прекрасна далечінь. Це відчуття мені важливо зберігати і зараз. Навіть коли вже знаю, що дивлюся, припустимо, на Пріорку, яка насправді не дуже далека, тривіальна і сіра. Тобто давати Києву можливість бути тією самою прекрасною далечінню, яким би настроєм ти не був просякнутий у той момент. Також є певні улюблені локації, за якими спостерігаю з дитинства. Це Русанівка, де я проводив канікули у свого діда. Рибальський півострів — промзона, на яку мене вперше повів подивитися батько, коли мені було років 6. Просто район, у якому я жив і продовжую жити. Багато-багато таких місць насправді. Вони весь час змінюються, трансформуються і зараз зовсім не схожі на ті самі місця дитинства. Для мене це постійне проживання моменту і себе у моменті, разом із цими місцями. Також є штуки в Києві, які я спеціально залишаю для себе terra incognita, — райони, які мені дуже подобаються і в які я намагаюся ходити не так часто, як хочеться, щоб зберігати відчуття новизни і таємниці. Наприклад мій улюблений район — трикутник між Львівською площею, Цирком і Лук'янівкою. Це місце, де я хотів би колись жити, і щоразу, коли туди потрапляю, то помічаю величезну кількість дрібниць і деталей. Взагалі з початком війни я почав дивитися на Київ як на зовсім нове місце.
Можливо, впевненість, що я маю бути тут, і породила відчуття абсолютної новизни всього. Маршрути, якими я ходив роками, знову стали для мене чимось свіжим, втаємниченими, такими що потребує вивчення. Таке собі відчуття скінченності в онтологічному сенсі: все може зникнути, і найкращий спосіб проживати життя — бути тут і зараз.
Вільно блукати цим світом не в межах спеціального пошуку чогось цікавого, а в стані абсолютної наївності та відкритості до будь-чого. Побачити красивого голуба, маскарон на старому будинку або ще щось. Цих деталей може бути мільйон, але важлива не кожна з них окремо, а сам метод взаємодії та співіснування. Абсолютна відкритість до нового сприйняття тих речей, які бачив мільйон разів до цього — тому що насправді ти їх не бачив. Проходив повз, дивився, але не бачив свіжим поглядом.
Для мене люди — це не про місто, або місто — це не про людей. Бачити в кожному незнайомці глибоку особистість складно. Тому мені не дуже комфортно перебувати в натовпах, скажімо. Також майже не користуюся громадським транспортом. Найкращі інтеракції з людьми — це якісь приватні, маленькі розмови тет-а-тет. Я маю різний інструментарій для опису взаємодії з містом і з людьми. Тому що люди можуть поїхати з міста і перестати бути його частиною. Ніхто ні до чого не прив'язаний, і це прекрасно. А місто — воно тут є і завжди буде тут. Якщо з нього виселити людей, воно не перестане бути містом, до нього підтягнуться інші люди.
Звісно, люди оживляють локації, в яких знаходяться, безумовно. Та мене ця історія з конкретикою — хто виїхав, хто повернувся — цікавить менше. Тому що мені не дуже важливо, як до Києва ставляться інші люди. Я не почну любити чи не любити його більше або менше через їхнє ставлення. І навіть якщо повністю замінити тих людей, які були тут до війни, новими людьми, які раніше в Києві не жили, моє особисте сприйняття міста не змінюється. Тому що тепер це кияни. Я не маю жодного снобізму до корінних-некорінних. Хто в Києві живе — той киянин, і ніяк інакше бути не може. Купа людей із мого оточення асоціювалася у мене з певними маршрутами, локаціями, способами проводження часу тут. Вони поїхали, і ці місця для мене перезавантажилися, стали абсолютно порожніми, в хорошому сенсі цього слова. Це не значить, що вони стали кращими без цих людей, це просто поле для нової історії. Як верхнє місто, яке було ще за князівських часів, там так само ходили люди, в тих самих локаціях щось відбувалося, потім настав час інших людей, інших історій. Тобто хто поїхав, той не буде вже частиною цього, а хто залишився, буде. А хто повернеться, той знову стане. Жодних таємниць.
ЛАГІДНО ДОЛАТИ СУПРОТИВ
Порцеляна — це досить складний матеріал, робота потребує специфічних навичок і володіння технічним інструментарієм. Мої покійні дід і бабуся були скульпторами, головними художниками на київському порцеляновому заводі (Київський експериментальний кераміко-художній завод — ЖК). Дід передав мені певний набір знань і вмінь у цій сфері. Перше знайомство з матеріалом відбулося з його подачі. Я завжди думав, що буду графіком, і порцеляна першочергово зацікавила мене новизною та можливістю зробити щось на досить нетиповому матеріалі. Тут є певна амбіція, притаманна кожному художнику: залежно від медіума, який ти обираєш, трохи розширити його кордони. У порцеляні це зробити значно легше, якщо вмієш із нею працювати, ніж у живописі, де проторених доріг уже топтано-перетоптано. А порцеляну, на жаль, часто не сприймають як матеріал, придатний до серйозних і повноцінних художних висловлювань. Часто про неї міркують як про щось абсолютно декоративно-прикладне, окрасу бабусиного серванта, що не заслуговує на детальне вивчення. Насправді ж порцеляна — матеріал із дуже-дуже обширними засобами виразності, де можна працювати водночас із об'ємом, кольором, прозорістю... І таким чином розширювати ті самі кордони, окреслені попередниками. В межах історії мистецтва ця амбіція зробити незначний прорив — ніщо, але для особистої історії це може бути те, що зробить твою біографію. Мене це на якомусь етапі дуже приваблювало. А потім я просто абсолютно щиро, без будь-яких планів і амбіцій полюбив матеріал. Порцеляна надзвичайно противиться нанесенню на неї малюнка. І мені подобається лагідно долати цей супротив.
Я пробую працювати у багатьох матеріалах, рано чи пізно планую піти в живопис і скульптуру, але зараз реалізую проєкти саме в порцеляні.
Взагалі головний інструмент художника — це голова і внутрішній зір, і якщо я й маю з чимось працювати по-справжньому, то з ними. Справжня творчість відбувається в якісь незрозумілі моменти, коли цього зовсім не чекаєш. Просто можеш бути готовим, або ні. Тож найважливіше завдання — частіше бути готовим, ніж ні. Коли приходить образ, він не спускається з небес — просто твоє свідоме, підсвідоме, несвідоме, перетравлює все, що ти обдумав, побачив, почув і видає тобі дивну картинку, яку не завжди навіть сприймаєш як щось варте творчості. Інколи трапляються дивні речі, які важливо лагідно виокремлювати з усього іншого, що в тобі народжується, і переносити на матеріал.
Багато років я фотографував київський стріт-арт. Хотів зробити паблік в інсті, назбирав десь 800 зображень. Коли почав постити їх, то зрозумів, що мені цікавішим був процес хантингу — їхати кудись на Кардачі і йти на заборонену ділянку залізниці, щоб пофотографувати ці бетонні паркани, аніж формування якоїсь публічної колекції. Стріт-арт для мене — це щось ідеологічне, концептуально дуже далеке від порцеляни. Це надзвичайно швидко та спонтанно, треба бути готовим до того, що твоєї роботи завтра тут не буде, тобто це про взаємодію тут і зараз. А порцеляна — про довгий кропіткий процес і роботу, яка потім, у найкращому разі, довго стоятиме десь на одному місці, вона дуже крихка і делікатна. Це мене і приваблює. Всю свою любов до стріт-арту, до його щирості та спонтанності я вирішив якось поєднати з тим, що роблю, розклеївши серію плиточок у своїх улюблених місцях. Я тільки почав, згодом їх буде більше. Таким чином долучаюся до виду мистецтва, який мене завжди приваблював, але дистанційно.
Один зі страшних снів, який мені інколи сниться: моя не випалена в пічці робота стоїть під дощем, і її змиває.
Інколи я навіть занадто трясуся над цими речами. А стріт-арт — він зовсім не про це: твоя робота на вулиці, її може зафарбувати муніципальний працівник, хтось може її зірвати чи написати щось поверх. Тож для мене ці плиточки — ще один спосіб трошечки розширити власні уявлення про самого себе, хочеться бути частиною чогось більшого, ніж ти є сам. Можна рефлексувати, навіщо це робиться, але я просто отримую від цього задоволення.
Коли я наклеїв першу, в мене був дуже класний день, що теж стало частинкою цієї історії. Тепер я знаю, що ось є «Ярослава», ось Рейтарська, а ось поміж ними, якщо йти і бути трохи уважнішим, ніж зазвичай, можна побачити шматочок того, що я зробив. Я сидів у замкнутому просторі, ледь-ледь торкався пензлем поверхні, а тепер це частина чогось бурхливого, хаотичного і яка вже зовсім не є частиною тебе і ти ніяк не можеш це змінити. Вихід із цієї камерності й інтимності власного маленького світу, відпускання у великий чужий. Такого досвіду не було, тепер він є, і це добре.
БАГАТОШАРОВА КУЛЬТУРА
Запит на українське зараз — і від українців, і з-закордону — це складний і багатошаровий процес. Деякі його частини мені не дуже подобаються, інші навпаки. Інколи їх складно відрізнити одна від одної. Тут є і певна кон'юнктура, і певна, наприклад, травмованість. Наприклад, коли людина вперше свідомо починає відмовлятися від російської мови, приходить до української, тому що в сусідній будинок потрапила ракета. Чому аж настільки далеко треба було зайти в цьому процесі? Тобто наступний етап — коли над тобою сокира зависла, і тоді ти перейдеш на українську? Із цього ракурсу я можу лише скептично дивитися на речі.
Загалом пошук ідентичності та нетривіальних виходів до неї, коли Україна нарешті для когось стає чимось більшим, ніж пісні і (не кажу про шаровари і похідні штуки, тому що це не підлягає жодній критиці)… Україна — це купа різних речей, від, умовно кажучи, інтермедії 17 століття до радянського модернізму 60-х років — це все про Україну, вона може бути дуже різною. І коли люди масово починають занурюватися трохи глибше в ці процеси — це прекрасно. Увага до України в цілому — це теж класно. Звичайно, що велика кількість брендів, культурних осередків, конкретних людей цю хвилю не втримують. Вони отримують певну дозу популярності й уваги, але не можуть концептуально вивезти це і продукувати контент для підтримки цього інтересу. А він не може тривати вічність. Але ті, хто зможуть завдяки цій хвилі вистояти і підуть далі, будуть продовжувати розвиток — це прекрасно. Чудово, що у них з'явилася така можливість, хоча привід для зацікавлення міг бути значно кращим.
Так, у Європі не всі звертали увагу на Україну до війни. Для країни це можливість створити абсолютно нове і нарешті правильне уявлення про себе у світі. Не тільки як про найспівочішу націю у всесвіті, а як про сукупність людей, культур, традицій, зовсім різних, зовсім не схожих одна на одну, здатних генерувати нові контексти й наративи, які будуть на рівні зі світовими, створювати щось, що буде частиною (без будь-яких знижок для Східної Європи чи постколоніальних держав) цього руху, цього життя. Тобто коли Таньо Муїнію знімає кліп для Lil Nas X — це українська культура, вона має так виглядати. І коли люди плетуть ляльку-мотанку — це теж українська культура. Такий дивний баланс. Найгірше — коли хтось починає щось з цього викреслювати з української культури. А ця багатошаровість і багатовекторність, які з’являються, мені дуже подобаються загалом.
Вивчати культуру, як українську, так і світову, на мій погляд, треба постійно і без особливих приводів, бо це найкращий спосіб людства боротися з власним антропоцентризмом, із думкою, що людина — це найголовніше з того, що існує, а все інше не варте нічого і дано нам, щоб використовувати як ресурс, адже це призводить до того, що якщо зібрати людей докупи, то вони зазвичай роблять війни, геноциди, дивні химерні державні конструкції.
Найкраще, що люди роблять скупчившись, — це культура. Але вона теж буває досить психопатичною, адже деякі суспільства навіть власну культуру воліють зробити приводом для знищення інших. Тож культура — це не щось святе й апріорі хороше, просто вона варта щоденного вивчення і дослідження. На жаль, культура — це ж така симулякративна штука. Я її люблю і не люблю одночасно. Тобто я б волів би, щоб людство взагалі припинило свої антропоцентричні практики й зосередилося на збереженні навколишнього світу. Не в екологічному сенсі, а в будь-якому. Але це неможливо, тому доводиться вивчати культуру.
ТЕПЛА ВАННА
Одна з причин, чому я досі тут, — це спроба проживати найбільш дискомфортні речі, які можуть статися, з найменшим збитком для себе. Наприклад, можливість відчути первісний, абсолютно фізіологічний, тваринний страх і не затьмарювати його зайвими думками. Просто відчути, як твоя гормональна система виділяє кортизол і адреналін. 31-го грудня я йшов біля Палацу «Україна», був десь за квартал звідти, коли туди потрапила ракета. Тоді фізично відчув той момент, як у мене підкошується поясниця, як просто по хребті поступово до мозку ці всі штуки линуть. Якщо відпустити цей постійний внутрішній монолог, який тобі розповідає, що і як відбувається, а просто відчути це тваринне, абсолютно дике відчуття, спробувати за допомогою внутрішнього балансу його поступово заземлити та повернути себе в норму, щоб тобі не калатало серце, не збивалося дихання, і вже потім спокійно видихнути. У мене немає мети загартувати себе заради загартування, але це теж про життя. Воно інколи буває таке… Ні, навіть не на жаль, а просто буває.
Це про відчуття себе живого. Себе на своєму місці, на своїй дорозі. Навіть якщо дуже погано. Пам'ятаю, що ніяк не міг зігрітися минулого березня, одягав на себе по кілька шарів одягу, але від холоду просто трусило. Насправді це був не він. А зараз у мене одна з найкомфортніших весен в житті. При тому що у війні небагато змінилося, але бачиш, що не тільки ти адаптувався, що це загальна здатність міста і людей у ньому. Ти бачиш, як суспільство навколо тебе раз за разом приймає виклики реальності, приймає достойно і перемагає.
Нас із дитинства вчили, що ми живемо в найкращі часи в історії. Що війни закінчилися, після Другої світової людство вже не зможе воювати так, що людське життя цінне і варте чогось, що ми народжені для того, щоб отримувати задоволення, подорожувати, жити під одним великим дахом зі всіма народами на землі і що все буде добре. А зрештою виявилося, що це не так. Що достатньо декількох навіжених (100 мільйонів, точніше), щоби все, чого нас учили, виявилося неправдою. І так, ми хочемо жити в цьому комфортному світі, але він насправді ніколи не був таким. Якщо знати трохи історію людства, то ніколи не було такого, щоб люди не воювали і дали на одному можливість жити, як ми звикли, як ми думали, що правильно. Це тільки останні 70 років у Європі так було. І ось життя повертається своїм звичним, цілком тривіальним, я б сказав, боком. І це теж те, що мені треба осмислити, навчитися існувати в цій реальності. Тому що мені 30 років і у мене є підозра, що, на жаль, це не останній катаклізм у моєму житті (і я маю на увазі не лише Україну), найімовірніше, погані речі ще будуть. Тому зараз є можливість зробити собі вакцинацію від поганого, щоб потім воно не було несподіванкою. Як люди (принаймні, деякі з них), котрі були вимушені поїхати зі сходу України в 2014 році, були готові до того, що зараз відбувається, трохи краще, ніж ті, хто не мав такого досвіду. Це про теплу ванну, якою ти насолоджуєшся. Коли її вже не існує — нас викинули з неї 24 числа — ти, звісно можеш знайти собі іншу теплу ванну. Або врешті зрозуміти, що це загалом не дуже притаманний, хай як би хотілося, стан людства.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Редакторка: |
Олександра Власюк | Анна Пастушина |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Тоня Смирнова | Олександра Онопрієнко |
| |
| |