Маруся й Тетянка, практикують вільний рух і танцювальну імпровізацію

Маруся й Тетянка, практикують вільний рух і танцювальну імпровізацію 

У спекотний літній день ми зустрілися з Марусею та Тетянкою в їхньому улюбленому кафе Afternoon, що навпроти «Самосаду» на Подолі. Поки містяни відпочивали на траві, ми пили прохолодну каву й розмовляли.

Дівчата — провідниці у світ танцювальної імпровізації. Вони працюють із тілом і рухом, допомагаючи людям краще відчувати себе, розслаблятись і виражати емоції без слів. У розмові поділилися своїми історіями: як прийшли до танцю, що для них означає імпровізація та чому ця практика набуває особливої цінності зараз — у час, коли багато хто втрачає зв’язок із власними відчуттями.

Тетянка та Маруся — подружжя та відкриті представниці ЛГБТІК-спільноти. В нашій розмові вони поділилися тим, як це — жити відкрито, бути разом і водночас підтримувати інших. Для них танець — це не лише про тіло, а й про простір прийняття, безпеки та свободи бути собою.

МАТИ ПРАВА

Маруся:  Я зробила пропозицію Тетянці на День Незалежності України. Це сталось не заплановано — я відчула, що це воно, і зробила. Виявилось, що Тетянка в цей час також планувала освідчитись, але я її трохи випередила. 

Тетянка: Тоді ми планували поїздку в Португалію і хотіли там юридично одружитись. Але після роздумів зрозуміли, що для нас як для пари в Україні це нічого не змінить. Ми б не отримали жодних прав, тому витрати й зусилля не здавалися виправданими. Після повернення до Києва ми вирішили змінити прізвище — це стало нашим «одруженням». Процес був нескладний, але довгий. Спільне прізвище — це не просто символ, а реальний спосіб отримати хоча б мінімальні права, які держава надає родині. Якщо з кимось із нас щось трапиться, то ми можемо сказати,  що ми — сестри, наші родини нам із цим допоможуть, але це максимум, який сьогодні можливий для пар ЛГБТІК+ в Україні. 

Інколи, мене запитують: «А ви прям одружені-одружені?», «Та ну, як так, серйозно?». І така реакція, коли знецінюють нашу сімʼю, дратує, бо подібного не почуєш в бік гетеросексуальної сімʼї. Ніхто не ставитиме під сумнів їх право бути сімʼєю в очах держави, а чому досі можуть поставити під сумнів наші права? Ми родина і дуже хочемо, щоб нас сприймали саме так.

Маруся й Тетянка

М: Ми знаємо, що нас приймають, завдяки нашому оточенню, бульбашці, в якій ми знаходимось, місцях, де ми буваємо. Але все одно є відчуття, що ми не захищені. Це, звісно, підштовхує на певні думки — про народження дитини, про майбутнє. Розуміємо, що в якийсь момент можемо зіткнутися з тим, що нам не вдасться це зробити тут, в Україні. Але хочеться жити вдома. 

Т: Мене якось прямо велика зневіра взяла через усвідомлення того, що права ЛГБТIК+ ще досі не захищені. У нас двох краща ситуація — нас підтримують наші рідні, вони нам завжди допоможуть у разі чого, але ж не у всіх так. 

Тому ЛГБТIК-спільноту дуже підтримали б слова і розголос від тих, хто приймає нас. Гомофобів чутно всюди, а підтримки від людей — менше. А це могло б як мінімум дати відчуття безпеки в більшому просторі, ніж твоя бульбашка чи певні райони Києва. Ми всі мешканці свого міста, громадяни своєї країни, тому хочеться мати однакове ставлення і рівні права. 

М: Важливо вживати правильні терміни, наприклад, саме ЛГБТІК+. Вихід на прайди — це теж потужна дія. Але насправді достатньо просто розвивати соціальну обізнаність, освіченість, висвітлювати підтримку в соцмережах, навіть коли це не стосується конкретно тебе.

Т: Видимість у принципі прибирає багато проблем. Коли ти бачиш, що є одностатеві пари, гомосексуальні люди, які живуть звичайне щасливе життя, зі звичайними цілями, мріями і так далі. Я довго йшла до власного прийняття саме тому, що нічого навколо не було видно, не було чутно. Невідома тема. Тож буденність і нормалізація якраз полегшують існування, сприяють появі відчуття, що, будучи гомосексуальним, ти не станеш відрізаним від чогось. 

Не знаю, чи складно було моїй мамі прийняти те, що я квір, — через упередження радянських часів і незнання цієї теми, — але відреагувала вона добре, заспокоюючи моє хвилювання. Вона сказала: «Ти закохуєшся в душу людини, а ця людина має ось таке тіло, і ти його не обираєш. Тіло — це те, що завжди змінюється, а те, що твоя душа обирає іншу душу, — це поза тілом». 

М: У моїх батьків теж була суперечлива реакція спочатку. Я розповіла їм, що я квір-жінка на третій день стосунків із Тетянкою. Для них це було неочікувано, було нерозуміння через упередження, в яких вони зростали. Але це швидко змінилось.

ВІДЧУВАТИ СЕБЕ

Маруся

М: Я народилась у Донецьку і жила там до 11 років. Дитинство у мене було дуже

світле, наповнене людьми і відчувалось безпечним. Танець завжди був поряд. Зараз той час згадується як таке позаминуле життя, як ніби сон. 

У Маріуполь ми приїжджали, коли в Донецьку були сильні обстріли. А десь у серпні 2015-го ми просто залишилися там, тому як такого переїзду не було. Було дуже сильне відчуття втрати дому. Картинка зруйнувалась, відчуття безпеки теж. У батьків був складний період, вони самі потребували підтримки, тому їм складно було давати її мені та моєму молодшому брату. Пам'ятаю, що я шукала цю підтримку в собі та в оточенні. 

Вдало склалося, що на другий місяць нашого життя в Маріуполі я потрапила в балетний колектив. Він став для мене другою сім'єю, і там я знайшла опору: в тому, що ходиш на заняття кожен день, в тому, що розвиваєшся, в тому, що робиш з однодумцями. У нас щодня були тренування: класичний урок, пальцева техніка, репетиції. В палаці культури «Український дім» у нас була класна сцена, яку я дуже любила. Мені зараз її не вистачає. 

Тетянка

Т: Я з Києва, з Дніпровського району. Все життя там живу. Моє дитинство було дуже спортивним. До 9-го класу я займалась одиночним фігурним катанням. У багатьох спортсменів, які не йдуть далі у професійний спорт, у 14-16 років стається серйозна депресія, бо повністю втрачається побудова дня, і щоб зі мною такого не сталося, батьки пропонували різні види діяльності, просто щоб я чимось займалась. Тоді танці я максимально зневажала: я прийшла зі спорту, де все зрозуміло — ти робиш це, щоб мати оце, супердисципліна, а на танцях мені кажуть «уявіть себе твариною», та не хочу я уявляти себе твариною — я людина. 

Ми з батьками домовилися, що ходитиму на заняття до закінчення терміну абонемента, і, звісно, по класиці, на останніх заняттях, я потрапила до викладачки, яка мені дуже сподобалась, а ще згодом — до викладачки Гали П’єхи, і так я якось дуже гармонійно зачепилась і залишилась. Зараз я веду індивідуальні та групові практики. 

М: Імпровізувати я почала з початком повномасштабного вторгнення. Я була тоді в Мюнхені, а батьки з молодшим братом — без звʼязку в Маріуполі. Вони були в окупації 21 день (зараз вони в Києві, з ними все добре). Той період доволі туманний, імпровізацією я себе підтримувала, вона стала опорою.

Зараз вільний рух для мене — про повернення звʼязку з собою. Про такі прості, але важливі речі, як звʼязок із тілом, із собою, зі своїми почуттями, вираження чогось, що не вербалізуєш. Цю його цінність я намагаюсь передавати студентам, даю різні інструменти, щоб вони знаходили свої сенси в русі. Мабуть, наразі я найбільше націлена на пошук і проявлення індивідуальності, оскільки це перегукується з тим, що відбувається в країні, як наша українська нація повертається до своєї автентичності.  

Т: Мене імпровізація супроводжувала протягом усього танцювального шляху — спочатку менше, з часом більше. З усього, що я викладала, найбільше мені подобалась імпровізація, бо кожен робить те, що він може, наскільки його тіло може. Вже з першого дня повномасштабного вторгнення переусвідомила ідеї вільного руху: він став способом вивільнити те, що я відчувала всередині. 

До мене звернулась мама однієї дівчинки, з якою я на той момент працювала, розповіла, що її дитина побачила смерть людини і закрилась, не могла прийти до тями. Зовні травма яскраво не проявлялась, але відмахнутися, ніби нічого не сталось, було б помилкою. Тому мене попросили позайматися з нею з надією, що вона зможе прожити цей досвід. Так відновились онлайн-заняття для всіх охочих, спершу безплатно, а потім за донат. Багато людей приходили зі словами, що не відчувають своє тіло, і я почала працювати з тим, як давати раду з собою, як виражати себе, як відчувати.

Зараз окрім індивідуальних практик я проводжу суботні руханки, це простір для практики руху. На руханках ми починаємо з підготовки свого тіла і розігріву, далі практика, яка присвячена одній темі, і танцювальний джем, де кожен за бажанням виходить імпровізувати. Це час, щоб, власне, відчути цей танець, заради якого ми працюємо. Це для тих, хто тільки хоче спробувати рух, для тих, хто вже займається і хоче поглибити свої вміння, спробувати нове.

ОБИРАТИ МІСТО

Т: В дитинстві Київ мені ніяк не відчувався, не було усвідомлення себе в місті, були локації для певної дії, між якими я пересувалась: дім, школа, спортивний комплекс. Перше місце, яке мені сподобалось і яке я почала відкривати, — це Поділ. Моя бабуся працювала в Національному музеї історії України, який знаходиться біля Пейзажки, і я часто ходила з нею на роботу, коли була маленька. З тих пір інтуїтивно відчувала, що Поділ — моє місце. 

М: Перший раз у Київ я приїхала в 15 років. Пам’ятаю, що у мене було інтуїтивно тепле відчуття цього міста, хоча воно і не базувалось ні на чому. А повноцінно я переїхала вже у 2020 році на навчання. Мої спогади також пов’язані з Подолом, бо я мала б жити в гуртожитку біля однойменної автостанції. Мене тоді дуже захоплювало, що я тільки приїхала в Київ, а вже живу на Подолі. Але не склалось: умови в гуртожитку були жахливі, і ми з подругою переїхали на Позняки. На Позняки після 2014-го з'їжджали всі донецькі й луганські. Проходиш районом, рахуєш кількість машин із номерами АН (код Донецької області) і радієш, що ти не один такий. Завжди якийсь сентимент до цього відчувала. 

Я з таким відчуттям до Києва і залишилась — мені тут дуже комфортно. Місто не відчувається гігантським або недосяжним.

Київ для мене став домом, мені подобається його досліджувати й пізнавати.

Люблю бувати в районі цирку, на Печерську, бо вони мені нагадують Донецьк. Є відчуття, що ти ці пейзажі бачив у дитинстві, а зараз, коли немає змоги повернутись до тих автентичних, від цієї мікроподорожі стає дуже тепло, наче додому повернулась ненадовго. 

Маруся й Тетянка

Т: Після початку повномасштабного вторгнення були думки, що я можу Київ

більше ніколи не побачити, я сумувала за містом, за своїми місцями. Саме ці думки підштовхнули обрати життя під час війни тут, у рідному місті. І саме тому Київ зараз відчувається дуже важливим. 

Загалом, подорослішавши, я розуміла, що небайдужа до Києва. Не один раз думала, що якби народилася не тут, то, мабуть, усе одно переїхала б сюди. І не через те, що це столиця і місто можливостей, а тому, що воно мені зрозуміле. Мені зрозуміла динаміка міста, люди, і хоча Київ великий, ти можеш знайти собі місце, де почуваєшся затишно. 

Я однолюб — у справах, у людях, у місцях. Чим довше я з Києвом, тим мені цікавіше, як розвивається моє життя тут. Це місце класних, вільних, сміливих людей, де зустрічаються рідні, свої.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Олена Бродзинська	Богдана Горбань
Редакторки:	Верстка:
Олена Логвиненко та Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна