Всі ми любимо фестиваль KYIVNESS за можливість відкривати для себе історичні локації, які нам здебільшого були недоступні. Ми познайомилися з його продюсеркою Мілою та поговорили про її улюблений Київ, плани фестивалю, волонтерство та роботу в ресторанах Rose Family.
Цієї суботи та неділі, 19-20 листопада, KYIVNESS проходить за адресою вулиця Грушевського, 3.
Я живу в Києві давно, десь 16 років. Переїхала сюди з Харківської області. Переїзд був дуже свідомим. Старшу школу я закінчила в Америці. Коли провчилася там рік, то мала вибір: продовжити навчання в США чи повертатися в Україну. Я повернулася, але в маленьке місто в Харківській області вже точно не хотілося. Тому вирішила вступати та переїздити саме в Київ.
Я дуже рано почала працювати, робота завжди була пов'язана з якимись локаціями в місті. Таким чином я досліджувала Київ, могла відчути, де мені більше подобається. Років із 25 зрозуміла, що мені кайфово в центрі, подобається його історія та архітектура. Бо спершу я чотири роки жила на Берестейській, потім на Троєщині — це зовсім інша атмосфера. Пам'ятаю, коли тільки приїхала в Київ, то гуляти Хрещатиком для мене було свято. Тоді я не могла й подумати, що десь поруч можна жити, а зараз, через стільки років мешкаю в самому центрі, й це дуже круто.
До війни я щомісяця подорожувала в якесь нове місто чи країну. Постійно кудись їхала, але завжди поверталася з думкою про те, що там класно, але ось тут мій дім, і мені добре тут.
Дуже хочу повернутися до подорожей, але до туристичних, дослідницьких, вивчати мистецтво, якісь історичні деталі в інших містах, а не для того, щоб шукати прихисток. Я не вважаю, що люди, які поїхали, — туристи й отримують задоволення. Це дуже важко, напевно, ще важче, ніж мені тут, із відключеннями світла, наприклад.
Kyivness і кияни
Вінтажний маркет Kyivness — це проєкт про місто. Важлива міська історія, мені дуже подобається бути її частиною. Наша головна мета і місія — розкривати історичні локації, які зазвичай недоступні, та збирати там класні локальні, міжнародні та вінтажні формації, доповнюючи музикою та бістро. До пандемії, у довоєнний час, була змога робити Kyivness у «Малому Маріїнському палаці», Українському домі та в різних маєтках. Потім часи змінилися, і ми змінили підхід до пошуку місць: зараз розглядаємо для проведення маркету і сучасні локації, та все ж естетичні, щоб підходили нам за настроєм.
Kyivness працював і під час пандемії. Ми знаходили шляхи: контролювали пул відвідувачів, застосовували масковий режим, домовлялися з резидентами, щоб вони працювали на відстані, і змогли зробити так, щоб проєкт успішно працював усю пандемію. Приходили гості, були резиденти, були локації — ми добре справлялися.
Потім почалася війна. У місті все було під питанням. Однак десь із серпня, здається, а може, ще раніше, Київ почав оживати. Ми зробили перший івент у колаборації з Garage. Все пройшло дуже вдало. Звісно, це великий стрес і великий ризик щоразу.
Ситуація непевна, ти ніколи не знаєш, що відбудеться, як організатор відповідаєш за велику кількість людей. Проте ми ризикуємо, я ризикую, тому що вважаю, що Kyivness потрібен людям. Він був одним із перших масштабних івентів із лютого, котрий провели у місті. Прийшло багато гостей, і вони казали: «Як круто, що ви робите цей проєкт, що ми можемо прийти і провести час із собою, з іншими людьми, відпочити, видихнути». Прийшли всі красиві, усміхнені. Це було дуже важливо для мене: зібрати бренди (підтримати бізнеси), команду та зустріти гостей, познайомити їх із прекрасною локацією.
Пріоритети та цінності людей змінились, і це відчувається. Кияни перестали бути надто ощадливими, будувати плани дуже наперед… Припинили відкладати життя на потім. Кияни змінилися. По-перше, перейшли на українську мову, і це чудово.
До повномасштабного вторгнення багато комунікацій вели російською. Зараз виникло чимало нових брендів, які відшивають свої дропи і хочуть показувати себе — українського виробника. Кожного Kyivness усі бренди проходять через відбір нашою командою, зазвичай я моніторю, хто заявлений, і вивчаю бренд, дивлюся, яка його місія і що він транслює, знайомлюся і вже тоді надаю відповідь, чи візьме бренд участь у маркеті. Цього разу подалися багато учасників із проукраїнською символікою. Це класні інтерпретації, і дуже круто, що в місті шанують тризуб, прапор, наші кольори. До лютого такого рівня уваги до них не було, і її посилення — великий плюс.
Межа між любов’ю до українського і шароварщиною дуже тонка, але зараз ось саме такий час, коли все дуже на піку, коли ще тільки всі почали цей вайб тестувати. Це так само, як і будь-який тренд, який починає набирати обертів, доходить до певної межі, а потім залишаються лише ті бренди, які дійсно цим трендом живуть, дихають, інші ж відпадають або міняють вектор і роблять щось інше. Звісно, зараз це трошки все утровано, сиплеться звідусіль, але я вважаю, що це нормально, і тільки з часом воно відфільтрується. Але штучно це не можна ніяк регулювати.
Колаборації
Взагалі мрію, щоб українські музеї та держустанови стали більш лояльними до молодих ініціатив. Я дуже зраділа, коли дізналася, що в Ханенків провели концерт Джамали.
Думаю, це важливий крок. Хотілося б, щоб наші музеї були відкриті до комерційних співпраць. Наповнювали таким чином бюджети, могли зробити достойні оновлення. Бо заходиш, наприклад, у Київську картинну галерею, де найдорожча добірка картин в Україні зібрана, а там стіни у тріщинках. То чому б не запустити проєкти на комерційній основі? Щоб згенерувати кошти, зробити ремонт і рухатися у ритмі часу.
Якось ми робили Kyivness у «Шоколадному будинку». Це був один із найскладніших івентів, важко домовлялися з адміністрацією та комунікували зі співробітниками музею.
Проте департамент культури КМДА підтримав нас, і маркет відбувся. Навіть двічі. Вийшло дуже красиво, а багато гостей вперше завітали до «Шоколадного будинку».
На мій погляд, тренд останніх років — колаборації. Це ще не сповна дійшло до наших інституцій, але, класно, що бізнеси завзято й відкрито співпрацюють. Будь-який бізнес 10 років тому — це суцільна конкуренція, зараз з’явилася нова фраза — «колеги по ринку». Те саме стосується взаємодії містян, вона змінилася. Київ — велике місто, але мале водночас: якщо ти в ньому живеш давно і контактуєш із різними людьми, те, як усі всіх знають, дійсно вражає. Тому мені здається, що те, коли різні інституції та локації будуть відкритими до колаборацій, — лише питання часу.
Волонтерство
З Києва я не виїжджала. Тепер можу сказати, що бачила це місто дуже різним. Я весь час була тут, з кінця березня почала волонтерити. Так склалося, що живу в центрі, в мене є авто, і я могла підвозити людей, коли не ходив транспорт.
Спершу долучилася до «Києва Волонтерського», розвозила обіди. Робила це безперервно від кінця і до початку комендантської години. Ось така щоденна рутина, щоб не залипати в телефон і не читати новини. Потім, у травні, ми зареєстрували свою маленьку організацію і почали виїжджати в Горенку і Мощун.
Ці два села дуже сильно постраждали, руйнація сягала 70%, дуже сумно. Ми туди їздили, возили продукти, провідували людей — словом, допомагали. Так для мене війна і минає.
З часом волонтерство модифікувалося. Спершу це була реакція на гострі потреби. Водночас у людей, які волонтерили, тоді не було стабільної зайнятості, і це класно, що вони вирішили допомагати іншим. Потім гостра потреба почала потроху стихати, місто поверталося до життя. Коли влітку ми приїздили в Горенку та Мощун, туди вже почали їздити комісії, які оцінювали збитки та руйнування. Тож ми допомагали людям розчищати території, закуповували будматеріали для тих, хто вже хотів відбудовуватися.
Коли я часто їздила в Горенку та Мощун, розвозила обіди, мені написали дівчата — власниці ресторанів Rose Family. Мовляв, ми хотіли би поїхати з тобою, допомогти, долучитися, бо бачили у сторіз, що там відбувається. Зі мною поїхала Альона Бебко з сином Левом та мамою Наталією. Такою компанією ми й вирушили в розбомблені села.
Rose Foundation і ресторани
Наступного дня дівчата зі мною знову зв'язалися, мовляв, давай поговоримо. Я подумала, що вони хочуть долучитися до відбудови, бо коли ти бачиш там усе на власні очі, дуже хочеться допомогти. Виявилося, що вони якраз перезапускали ресторани, тож покликали мене працювати разом і паралельно допомогти їм із фондом, який вони відкрили після повномасштабного вторгнення. Таким чином ми інтегрували в закладах Rose Family (Spicy NoSpicy, Odesa, Etre Sofie, «Юкі Чапукі») низку активностей, які збирають кошти на благодійність.
Фонд називається Rose Foundation, сім'я ресторанів має назву Rose Family, оскільки їх започаткувала бабуся Роза.
Фонд успішно функціонує з початку повномасштабного вторгнення — ресторани брали участь у житті міста під час війни: готували обіди, випікали хліб…
Я обрала для Фонду стратегію підтримки інших міських фондів на зразок «Київ Волонтерський» та «Онуки», а також напрямок гуманітарної підтримки потреб людей області. Тобто ми можемо запустити тут благодійну страву, зібрати якісь кошти і перерахувати їх тим, хто має великі цільові збори. Моя ціль щодо фонду — розвивати його так, щоб дорости до обсягів, коли матимемо змогу відбудовувати житло та на постійній основі допомагати великій кількості тим, хто цього потребує. Головний меседж Rose Family як родинного бізнесу та Rose Foundation — від родини родині.
Під час війни ми перезапустили ресторан «Одеса», відкрили його в новому форматі. Раніше це був класичний дорогий рибний ресторан, зараз ми обрали вектор на українську кухню, не концентруємося винятково на рибних привозах чи одеській кухні. Почали співпрацювати з великою кількістю українських виробників. Це проукраїнське спрямування на часі та в моді, багато ресторанів змінюють стратегію на роботу в такому напрямку. На мій погляд, це дуже класно, бо популяризує український продукт.
Так само багато відкривається українських проєктів за кордоном. Раніше не було, а зараз просто бум. Це круто, бо рухає наші бізнеси, підвищує обізнаність про Україну у світі.
Коли 15 років тому я була в Америці, там не знали, що таке Україна. Коли я казала: привіт, я з України, мене перепитували: звідки? Тепер усі знають, що таке Україна, та довіряють нашим бізнесам, бачать нашу міць і таланти. Тому в ресторані «Одеса» ми взяли вектор на українське. Зробили зрозумілу, сучасну, класну українську кухню. Змінюється ринок — змінюється і ресторан.
Місця сили
Завжди мріяла жити в центрі, тому живу на Кловській. Мені дуже подобається ця її частина, де Blur і Octo — чудові місця, які відкрив Женя Білоусов.
Звісно, дуже люблю «Малий Маріїнський палац» — це особняк Полякова, в якому ми вже тисячу разів робили Kyivness. Це місце стало рідним, знаю кожен куточок. Ми перші відкрили цю локацію для подій, і щоразу, як бачу, що хтось щось робить у Полякова, мені дуже радісно.
Моя улюблена вулиця — Рейтарська. Дуже її люблю, любила. Вона нагадує мені Берлін, чи він нагадує Рейтарську — неважливо. Безперечно, люблю Золоті ворота, вони красиві, історичні. Дуже вже мені подобаються там люди. Із Рейтарської та галереї The Naked Room починалася моя любов до центру. Потім уже я обростала зв'язками, знайомилася з тими, хто відкривав той The Naked Room (читайте наш матеріал про співзасновника The Naked Room Марка Вілкінса — ЖК). Тому Рейтарська для мене — знакове місце. Два роки тому вона мені настільки подобалася, що я відкрила там кав'ярню-артплейс «Ангар».
Хотілося бути частиною цієї вулиці. І дотепер я туди їжджу та щиро люблю заклади, які там вкорінилися, як-от «Зигзаг», реконструйований «Рейтарська Circle». Стежу за подіями, блогерами та своїми друзями, які там постійно тусуються.
Мені подобається мистецтво у різних проявах. Однак моя особлива слабкість – фотографія. Люблю Арсена Савадова, мрію мати одну з його робіт удома. Вважаю, що в Україні фотографія недооцінена і недорозвинена в комерційному плані. Коли я відкрила кав'ярню на Рейтарській, то шукала трошки більше приміщення, щоб робити там виставки. І рік, доки заклад працював (кафе та галерея «Ангар» існували у 2020-2021 роках — ЖК), ми щодватижні їх робили. Все почалося з виставки фотографій Льоші Кучми. Тоді я для себе зрозуміла, як це круто, що Льоша наважився роздрукувати свої знімки, повісити їх, присвоїти їм прайс і показати їх своїм друзям і людям, які приходили до мене в кав'ярню. Потім були інші фотографи. Круту виставку ми робили з районно-плівкової фотографії, зібрали величезну кількість робіт.
Поступово, пласт за пластом, я відкривала для себе Київ, різні події, місця, архітектуру та людей міста — мені здається, що його творять саме люди.
Над матеріалом працювали:
Авторка та інтерв'юерка: | Фотографиня: |
Олександра Власюк | Олександра Онопрієнко |
Коректорка: | Транскрибаторка: |
Анна Пастушина | Наталія Горда |
|