top of page

Мирон, засновник «Везувіо Піца»



Далекого 1992 року канадець Мирон Спольський відкрив першу в Києві піцерію  «Везувіо». Тоді вона була на вулиці Леонтовича, а зараз  на Рейтарській, і вже 32 роки незмінно смачно годує киян. 


Всередині апетитно пахне, око милується колекцією декоративних тарілок, а час ніби сповільнився. На вигляд поважний пан Мирон  у неспішній розмові гостинний і гуморний. 




ЧАСИ, КОЛИ ПІЦЕРІЯ — ЦЕ ВАУ



Я приїхав із Канади в 1988 році. Хотів тут залишитися, але дозволу на проживання мені не дали: я був активно залучений у канадській політиці, тож у тоді ще радянській Україні мали побоювання, що й тут продовжуватиму. А я, власне, приїхав, щоб відпочити від політики і подивитися на інший світ. Довелося поїхати до Естонії. Там кілька канадців відкрили піцерію, однак справи у них ішли не дуже, й у травні 1991 року ми перевезли те обладнання сюди.


Уявіть Київ початку 90-х, тоді ж тут нічого не було. Хіба ресторани «Столичний» і «Дніпро» (в однойменному готелі  ЖК), нічний клуб «Динамо Люкс» (переформатований у 90-х роках знаменитий ресторан «Динамо», визначна конструктивістська пам’ятка на вул. Грушевського, 3, де зараз коворкінг Generator — ЖК), який швидко зачинився. Ще був непоганий ресторан у нинішньому готелі «Україна». Тобто загалом щось із сім чи вісім подібних закладів. І туди можна було зайти, давши комусь на руку, по знайомству чи забронювавши заздалегідь. А так то не було ресторанів, тільки забігайлівки, як-от «Ярослава». 


Піцерія сприймалася як щось супернове. Про піцу знали тільки ті, хто бував на Заході, але всі чули, що щось таке є, і люди просто приходили пробувати. Деякі дивувались, що в піці тягнеться сир  думали, що це тісто.  


Перше приміщення для нас знайшлося в Інституті радіозв'язку на Леонтовича, навпроти Володимирського собору. Відкрилися ми в серпні 1992-го, і до нас стояли великі черги. А через кілька місяців нам натякнули, що ми багато заробляємо і треба ділилися. Тому невдовзі ми знайшли нове приміщення, а потім і ще кілька разів переїжджали то в висотний будинок Аерофлоту (на Берестейському проспекті, 14, де зараз Мінвідновлення, а на той час були «Авіалінії України»  ЖК), то на бульвар Шевченка біля Хрещатика, то на вулицю Івана Франка, а 1993 року осіли на Рейтарській. 


Ми відразу почали робити доставку, брали машини в оренду: запорожці, жигулі, москвичі. І це був великий вау-ефект: замовити доставку додому на якусь святкову вечерю, і тут — ого! — привозять піцу. До того ж, ми гостинно ставилися до дітей, а їх тоді не вважали бажаними гостями в ресторанах або кафешках. Ми навіть десь знайшли високі дитячі крісла, і це так само було вау. Ще ми від початку pet-friendly: хочете собаку привести чи кота — будь ласка. Обслуговування у нас завжди було українською, і це теж свою публіку притягувало. 


Так ми швидко розвивалися і згодом відкрилися й на Троєщині. Десь у 1997–1998 роках американці відкрили піцерію «Американо», пропрацювали 3-4 роки і відійшли. Німець Ерік відкрив заклад «Піца Еріка», але і це довго не протривало. А потому з’явилися «Доміно», і вже пішов бум на піцерії. Згодом ми почали робити заморожену піцу, яка продавалася в магазинах по всій Україні, і це йшло непогано. Але минув час, і заморожений продукт став нецікавий, це ж бо не вареники чи голубці.  


Початок 2000-х був важким для нас через постійні наїзди, податкові, санстанції — всі хотіли долю. Я вже навіть думав, що не витримаємо, особливо якщо до влади прийде Янукович. І на перший Майдан ми вийшли одразу. А ще майже цілодобово доставляли туди піцу, супи і що завгодно: люди привозили продукти, ми готували в піцерії на бульварі Шевченка і заносили. Далі був період стабілізації та зростання економіки. А потім знову не можна було працювати через нові вимагання грошей. На другий Майдан я вийшов у першу ж годину. І знову ми годували людей, так і стояли цілий Майдан. 


Під час Майданів цей зал був місцем, де постійно збиралися активісти, вони тут стояли і обговорювали стратегічні питання. Коли через кілька місяців після повномасштабного вторгнення росіян ми знову відкрили наші піцерії, тут багато людей зустрічалися. Вірю, що «Піца Везувіо» для багатьох важить, тому я б хотів залишити все в традиції автентики, але осучаснено.


Зараз усюди відкриваються нові кафешки, ресторани, ми думаємо про ремонт і деяке оновлення. Піцерії вже як-не-як понад 30 років. Я не художник, але трохи знаю українське мистецтво початку ХХ століття: Кричевський, Нарбут, Бойчук і бойчукізм — це так цікаво. Коли 20 років тому ми робили ремонт, то архітектор не знав цих художників, йому аби матеріали були, а у творчому плані  пустота. Проте коли йде певний суспільний кризис, в нас зрушується суспільна творчість, і стежити за цими процесами дуже цікаво. Бути всередині, але бути іншим. Якби Майдани програли, то я би виїхав, не було б сенсу залишатися. Але ми пройшли ті етапи. Україна швидко змінюється на краще, вчиться на своїх помилках, і розвиток шалений. 




ЗАОКЕАНСЬКА УКРАЇНА



Я народився в Канаді, але маю українське коріння. У 1941 році моя сім’я виїхала з України в Європу, а згодом і в Канаду, бо батько брав активну участь у політичних процесах у 30-х роках і був членом ОУН. 


У тому, що Канада розвивалася, велика праця українців. Це дуже видно на кладовищах  читаєш на надгробках 1910-х років: «Тома Оменюк, перший український стоматолог у Канаді», «такий-то, перший український інспектор шкіл». 


Я був задіяний у «Пласті», працював у Конгресі українців Канади, керував осередком української культури і освіти, належав до групи українсько-канадського політичного лобі, куди входили всі українські канадці на керівних посадах політичних партій. 


У середині 80-х ми запровадили стратегію перебудови відкритості українського суспільства в Канаді, яка зрештою сформувала сучасний стан речей. Ми запустили законодавчі зміни у провінціях, щоб використовувати нашу мову для навчання в школах: пів дня українською, пів дня по-англійськи. Сьогодні в місті Вінніпег, де 700 тисяч населення, у двомовній українській школі навчається 1600 дітей, це велика частина українського населення. Інститут українських студій є в усіх головних університетах, і це престижно. У тому ж Вінніпезі 35 українських церков, на кожному кроці щось українське. Щоправда, ресторанів не так багато, але заходите в супермаркет  там вареники, голубці, борщ продаються. Ціле літо можна кожного вікенду їхати по різних частинах Канади на українські фестивалі. На всіх державних святах виступають ансамблі українського танцю.



Сьогодні віцепрем'єр-міністр Канади  українка у третьому поколінні. В Канаді це взагалі нормальна річ  бути українцем


Під кінець перебування моєї партії при владі у 80-х мені запропонували грант на проєкт за моїм власним вибором з умовою, що я поїду відпочину, а повернуся  і назад у політику. Тоді якраз планували, як відзначити тисячоліття хрещення Русі. Ми не хотіли створити ще одну серію концертів із шароварщиною. У Східній Європі, а де-не-де й на Заході, якраз ставало відомим покоління студентів композитора Бориса Лятошинського гігантів світової музики, і ми почали домовлятися з ними, щоб вони написали великі твори. Заради цього я полетів у Союз і зокрема в Київ на початку 1988 року.



КИЇВ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ



Коли я вперше приїхав до Києва, він здався мені сірим, як і всі радянські міста. І повітря сіре було. Зима тут ніяка, якщо порівнювати з канадською. Разом із тим було відчуття, що кияни  свої. Їм випала тогочасна непроста історія.


Потому я поїхав у Львів, звідки моя мама родом, Стрий, звідки батько, та в Івано-Франківськ. Там багато цікавих пам’яток залишилося, у Києві  менше, бо за Союзу чимало знищили. Я повернувся сюди 9 травня, і я вперше побачив це «свято». Мені виглядало, що всі на якихось наркотиках. 


Повністю перебрався в Київ після здобуття незалежності. Я мав дім у Канаді, але 1997 року відмовився від канадського резидентства. Тож із того часу я українець. 


Тут я одружився. Ми жили в центрі на вулиці Івана Драча. Гуляти йшли по Обсерваторній, по Ярвалу і вниз на Хрещатик. Ярвал тоді був мертвий, лише «Ярослава», де можливо було з'їсти щось нормальне і не хворіти після того. Ми заходили в церкви, ще Михайлівського собору не було, лише трапезна час від часу відкривалася. На закупи ходили на Лук'янівку або їздили на Володимирський ринок. Бессарабка  то так, хіба показати комусь.


Ходили в театри, хоча київські були консервативні, не мінялися, нічого нового не творили. Мене цікавила музика: від «Океану Ельзи» до опери й симфонічних концертів, там було все нове, цікаве і прогресивне. І це в принципі такий був мій Київ. Із часом театри та народні традиції почали розвиватися і знаходити своє місце. Щось пішло добре, щось не так. Я, наприклад, на ансамбль Вірського взагалі не хочу, хор Верьовки не хочу, бо це продовження шароварщини. Я відмовлявся ходити в театр Лесі Українки, коли він був російськомовний. Але є Малий театр, Театр на лівому березі, інші. Українських традицій  їх багато.


Загалом живу, як би жив у будь-якому іншому місті: робота  дім  магазин. На вихідних  ріка. Центр має своє, але я тут не живу вже 14 років, зараз у Голосіївському районі, і то є менш своє. Але там вуличні ринки цікаві, чого немає тут. Фрукти-овочі в одної продавчині весь час купуємо. Вона вже нас знає, і коли я сам заходжу, підказує, що я маю купити, що не маю. Там мій барбершоп, перукар із якого колись працював у барбершопі на Бесарабці (куди я не ходив), а потім на Голосієві відкрився, ми познайомилися, і так вже 4-5 років я ходжу до нього. 


Я люблю Київ за чудові місця: Хрещатик, хай як його критикують, Майдан і Михайлівський собор як історичні символи, Ярославів Вал, театр Франка, Дніпро, міст Патона. Можу ходити тут цілими днями. Люблю Київ за зміни, які тут відбуваються. За людей  як вони виходять, борються проти несправедливості, підтримують одне одного: десь аварія, і всі вискакують помагати. Якоюсь мірою це подібно на Рим, але не зовсім, тут є своя температура, своя культура людей. І це те, чим ми маємо пишатися.


Дещо відоме мені з історії України продовжує тут існувати. Наприклад, як нащадки Ярослава Мудрого князів призначали, але народне віче могло їх зняти — такого не відбувалося в інших, литовці називали це «рокош», і в договорі об’єднання литовських і руських земель вони вписали це право на протест і виконання протесту. І ми бачимо тяглість тієї традиції.



Мені здається, політики по сьогоднішній день не розуміють цей процес: when the good burgers of Kyiv have had enough, everything's enough — якщо київським містянам щось надоїло, то вже надоїло. 


З початком повномасштабного вторгнення ми не планували виїжджати, але знайомий військовий переконав. Тож на початку березня запакували авто і виїхали на Львів, але довго не витримали й у квітні повернулися до Києва. По дорозі сюди бачили понищені містечка і села, лікарні, мости. Але тут з’явився якийсь спокій, зуби зціпили і жили.



Було відчутно, що Київ боротиметься. Це така резильєнтність, відпорність киян. Київ — місто, на яке більшість українців дивиться, — не здався. 


Наші працівниці, які жили в Херсоні, коли якось добиралися до телефону, першим ділом питали: «А Київ ще стоїть?». Бо їм усе говорили, що Київ не встояв. А ні. 


Протягом усіх цих років кияни залишилися киянами чи то стають ними. Вони тепер більш західні у всьому: від того, як за столом поводяться, до тем дискусій (я так то не слухаю, але щось долітає). Люди стають більш свідомі політики та власних політичних рішень, говорять про наше місце у світі й розвиток у світовому контексті, видно набагато більшу зацікавленість культурою, на прикладі збереження різноманіття архітектурних стилів стає зрозуміло, що Київ для людей важливий, посилюється заінтересованість своєю історією і куди вона нас несе.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Авторка:

Інтерв'юерка:

Анна Пастушина

Богдана Горбань

Фотограф:

Транскрибаторка:

Антон Єрмолаєв

Тоня Смирнова


Коментарі


bottom of page