Настя Жеребецька — приклад проактивності, коли людина не чекає, що хтось зробить, а береться сама. Вона створює проєкти із глибокими сенсами. Окрім дизайнерської кар’єри, колись реставрувала меблі, потім оживила клумби навколо свого будинку, зараз оновлює під’їзд.
Як атмосфера добросусідства у дитинстві переросла в локальний активізм у дорослому житті — читайте в нашій історії.
КИЇВ ДИТИНОЮ: СОВКИ І ДОБРОСУСІДСТВО
Я росла на Совках, це в Залізничному районі, який став частиною Солом’янського. І колись дала собі обіцянку завжди пам’ятати, наскільки офігенне в мене було дитинство.
Десь наприкінці 80-х моя сімʼя поселилися у висотці на Совських ставках. А зовсім поряд було село, і не просто приватні будинки, а таки старі українські хати.
Я на своєму 14-му поверсі просиналася під кукурікання півня, а спати лягала під звуки голубів на даху.
Тато мав ключі від горища, і ми ходили туди прибирати за ними чи лагодити щось, що підтікало. Коли виходила з ями Совок і піднімалася по проспекту Лобановського, то бачила доволі індустріальну частину міста, а коли спускалася назад — село: бабці, курки, кози, собаки, яблуні, вишні. Те, що ми в ямі, відчувалося і через постійні підтоплення після дощів, отака «романтика» місцевості. Мої чотири пори року були саме такими, як їх малюють у книжках. Навесні з 14 поверху можна було наживо спостерігати перехід із сірого світу в яскраво-зелений. Літо з красивими квітами і грушами дюшес на деревах (обожнювала по них лазити і завжди була десь два метри над землею, а коліна побиті і в зеленці). Осінь — качечки на ставку, різнобарвні листочки, десь у наших книжках, мабуть, і досі є сухі гербарії між сторінок. Взимку тато водив усю сім’ю кататися на ковзанах, це виглядало круто: кремезний мужчина і поруч ми з сестрою, зовсім малеча. Малою я багато гуляла і мала з ким, адже у висотці поселилися переважно молоді сім’ї з дітьми, майже всі одного віку. Я ще тоді дізналася, що таке добросусідські стосунки, і це вплинуло на моє подальше життя.
Усі не просто віталися з ввічливості, як воно буває в багатоповерхівках, а знали, як у кого справи, ходили один до одного додому, дружили.
Пам’ятаю, як я тусила то в Яни на другому поверсі, то у Віті на третьому. По правді, в мене на кожному поверсі був дружбан, до якого можна зайти. А під час зимових свят усі ходили один до одного колядувати, засівати. І хоч ми не знали багато колядок, обходилися «дайте дядьку п’ятака», дух свята добре відчувався. Наш будинок був таким собі мікрокосмом. В дитинстві району мені було достатньо, а поїхати на Хрещатик називалося «в город». І недарма, адже це треба було зібратися, придумати, яким транспортом туди дістатися. Спробую пригадати маршрут: хвилин 20 ідеш із ями вгору, тоді ще 20 до зупинки на Волгоградській (тепер це вулиця Романа Ратушного, до речі), у центр їхати ще хвилин 30. З тих поїздок пам’ятаю Маріїнський парк, місце, з якого видно лівий берег. Зараз там велика літера «Н», тому що Янукович зробив собі вертолітний майданчик. Це було для мене таким паплюженням, такою зрадою. А до того, як це сталося, там було місце сили, ми ходили дивитися на Дніпро, лівий берег був не таким забудованим. Зараз щоб побачити стільки зелені, треба їхати кудись у Витачів. Ми з батьками почали вибиратися туди частіше, коли я перестала спати вдень, тобто мала років 6-7. А сама в центр я їздила з 13 років. Я це пам’ятаю, адже на Прорізній був магазин платівок і дисків, де я витрачала перші кишенькові. Треба було казати батькам, куди і з ким я їду, коли повернуся. Телефона тоді я ще не мала. Коли він у мене з’явився, батьки не дозволяли брати його з собою, бо якось у старшої сестри його вкрали. Тепер думаю, що це дивно, бо ж навпаки дитина на зв’язку і так спокійніше. Моя художня школа була на Білгородській, тож коли звучить слово «Бєлгород», насамперед маю асоціації з тим районом. Гурток танців відвідувала на вулиці Курській (тепер Генерала Генадія Воробйова — ЖК). «Прикольні» назви…
До школи ходила на Кавказьку. Додому любила повертатися через парк, ми йшли з подружкою і цю годину-півтори говорили, тож відстань не відчувалася. Для некиян стільки йти — дуже довго, а на моїй мапі це недалеко, в межах одного району. Недавно говорила про київські відстані з львів’янином. У Львові піти з кимось на каву — зовсім не комітмент. А в Києві когось запросиш — і це подія, бо на дорогу можна витратити пів дня.
СТУДЕНТСЬКІ ТУСІВКИ
Мої студентські роки збіглися з «переселенням народів»: у сестри народилася дитина і вона переїхала на квартиру батьків, вони — на дачу, а мені дісталася однокімнатна квартира сестри. Я молодша дитина в сім’ї, завжди жила з сестрою, ніколи не мала такої свободи, а тут мені 19, я розкриваюся як особистість, як жінка і маю власний простір. Звичайно, одразу зробила з квартири місце для вписок, вечірок і всіляких, назвімо це так, інтелектуальних дискурсів з алкоголем.
Тоді ж відкрила для себе нічний Київ. Жила на Вокзальній, і для мене після Совок це був майже центр, бо все в пішому доступі. Я часто гуляла вночі — зараз, коли комендантська година, це дивно згадувати — завжди відчувала Київ безпечним, а якісь на теперішній погляд небезпечні речі сприймались як пригоди. Мої подруги жили на «Палаці “Україна”», ми зустрічались і могли обійти весь центр, тобто і частину Голосіївського району, і Печерський, і Шевченківський. Весь період мого становлення минув у «Шаленій мамі», до того ж і вдень, і вночі. Ми купували собі напій «Юрфак» за 20 гривень і сьорбали його три години, бо грошей на більше не було. А вночі все те ж, тільки пиво або хтось приходив і замовляв на всіх горілку.
Важливо було не що ти п’єш, а наскільки швидко (і недорого) п’янієш, тож побутували дешеві напої. У нас постійно точилися цікаві розмови, адже я філологиня, друзі музиканти, фотографи, філософи чи політологи з Могилянки. Вони запам’яталися на все життя. Якась частинка Києва зараз для мене втрачена, адже в перші дні повномасштабного вторгнення багато знайомих із тих часів поїхало звідси кудись у Європу. Коли ми з моїм чоловіком почали зустрічатися, то думали, де ми могли раніше бачитися, і виявилося, що ми, ще не знайомі, постійно бували в одному просторі. На могилянських корабликах (традиція вечірок на пароплавах — ЖК), на дискотеках у КМЦ (Культурно-мистецький центр Києво-Могилянської академії — ЖК) на мінус першому поверсі корпусу, де він вчився, в пабах, у «Вернісажі» на Подолі. Це були часи музичних автоматів. Якби хтось про це знімав фільм, то було б важко розрізнити, в якому часі ми жили, тому що слухали музику 60-х і 70-х, тобто Led Zeppelin, The Who, АС/DС. Пам’ятаю: їдемо з татом у машині, і він питає: «А що там молодь зараз слухає?» Кажу: Led Zeppelin. А він: «Ні, ви не слухаєте Led Zeppelin!» Ця розмова свідчила про те, які різні умови були в наших поколінь.
Адже я ставилася до цієї музики як до класики, вона додавала такої собі інтелектуальності моєму образу. А в його часи для того, щоб послухати це, потрібно було міняти джинси, які він теж дістав, помінявши щось, на платівку. Це різні Led Zeppelin.
МОВНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
В дитинстві я розмовляла російською, як і моє оточення. Українською говорили сусіди, але, мені здається, до якогось віку я не усвідомлювала, що це дві різні мови. Хоча українськомовних дітей сприймала з подивом і цікавістю. Я не ставилася до них із негативом, це просто сприймалося як інакшість.
Моя мама робила все, щоб я читала українською і щоб вона була для мене якщо не першою мовою, то точно не другою, тобто не сприймалась як додаткова, другорядна.
Книжки, казки були українською. А водночас знати умовного Пушкіна було must have. Якщо хочеш справляти враження інтелігентної людини, то маєш це читати. Так само в музиці: на початку 2000-х я слухала Земфіру і дуже цим пишалася. Але сталася Помаранчева революція, і на моєму горизонті з’явився «Океан Ельзи». Тоді вперше хтось із моїх знайомих перейшов на українську, і це були люди мого віку, тобто 13-14 років. Памʼятаю, мама навчила мене в’язати, і я наробила собі помаранчевих шарфів, шапок. Це був перший підхід до визначення ідентичності. Хоч я не стала тоді українськомовна, якось не потребувала цього, але почала думати, що колись це варто буде зробити. Дуже повільна українізація.
Переходити на українську я почала 2015 року. В мене був українськомовний хлопець, додалося галицизмів. Наприклад, не «кішка», а «кітка», «кавалок» замість «шматок». Тоді мене хвилювало, як мене сприйматимуть інші. Я розумію тих, хто досі не перейшов через такі думки. Це може здатися тупою відмазкою, мовляв, зберись і говори, ніхто тебе не засуджуватиме, але коли в тебе проблеми із самосприйняттям, це складно. Якраз змінила роботу, і з новими людьми мало бути легше починати. Але мене вистачило на тиждень. Я відчувала, наче мені всі заглядають у рота, бо я почала говорити інакше. І хоч усі хвалять і підтримують, хотілося, щоб зміну перестали помічати. Я просто говорю, звертайте увагу на суть. Було некомфортно, і я сховалася в мушлю, повернулася до російської. Це був дивний стан оборони звичної ідентичності.
2018 року я завагітніла і чітко визначилася, що з дитиною говоритиму українською.
Щоб вона думала українською, щоб це була направду перша мова. Мені цінно, що моя мама задля онуки почала проходити онлайн-уроки з української мови. Але з кимось, окрім дочки, я продовжувала «бути російськомовною собою». У 2021-му, стало цілком очевидно, що росія — не те, чим намагається здаватися, все російське стало гидотним і травматичним. Я перейшла на українську з усіма, крім батьків — з ними соромилася. 24 лютого попередила, що буду українськомовною і з ними, і вони теж перейшли. Зараз за столом у нас звучить суржик. Він для мене — це мова розслабленого українця. Коли людині комфортно і байдуже, що хто про неї думає. Хоче — каже «фате», хоче — каже «на зупинці, пожалуста».
Моя Ганнуся російською не говорить, але розуміє її. Коли вона пішла в садок, то почала звідти приносити російські слова, деколи навіть їх не розуміючи, просто копіювала. Ми з нею поговорили про те, що їй не потрібна та мова, адже вона знає українську й англійську. І з часом це подіяло, зокрема тому, що це той вік, коли між дітьми немає булінгу.
Я зараз бачу, як російськомовні діти підходять до Ганнусі і говорять українською. Тобто вона навколо себе формує цю мікроспільноту, де українською говорити нормально і ніхто не соромиться, ніхто не образить за це.
МІСТО ДО І МІСТО ПІСЛЯ
Коли Ганнуся з’явилася, ми жили на Скрипника біля вокзалу, а там класний парк Зерова, ми туди часто ходили. Але поки ти проберешся по всіх цих бордюрах, переходах і так далі, то втомишся, тож ми гуляли здебільшого недалеко від дому. Наша мапа суттєво розширилася з появою машини, тепер ми гуляємо на ВДНГ, в парку Рильського, де повітря як у лісі.
Мені здається, що якби не чоловік і дитина, я б набагато болісніше відчувала зміни, які прийшли з повномасштабною війною. Сім’я мене тримає в одному таймлайні. Це я проводжу аналогію з серіалом «Локі», де є концепція про паралельні таймлайни, тобто не інша реальність, а та ж із певними змінами. Київ зараз — інший таймлайн, я вже не живу і не буду жити так, як до 2022. І коли ми виграємо війну, це не буде повернення, а буде щось інше.
Коли ми повернулися з Івано-Франківська, де пробули перші два місяці повномасштабної війни, тут було зовсім мало людей, вікна забиті, дороги порожні. Друзі, які були кістяком мого кола спілкування, виїхали. І тепер Київ без тих людей, які робили його моїм. Але він не гірший, інакший. В мене є Spiilka Design Büro, яка зі мною весь цей час. Вона віддзеркалює нашу реакцію на світ, адже ми взяли нову людину, хоч раніше були доволі закритими. Щось у голові почало розблоковуватися.
ЗМІНОТВОРЧІСТЬ
Мені здається, теперішній українець, щоб нормально жити, має чинити надзусилля.
Це одна з причин, чому я не хочу їхати туди, де все готово. У Києві відчуваєш, що твої зусилля впливають на історичні зміни. Тим, що ти пішла на Майдан, тим, що ти перейшла на українську, ти змінюєш країну. Багато всього і до всього хочеться долучитися.
Усе почалося з Armchairity, коли я розсмакувала ревіталізацію — що я можу щось старе перетворити і подовжити йому життя. Я підсіла, бо для мене це приємніше, ніж навіть щось створювати. Я можу порівняти, бо я дизайнерка і маю досвід творити нове. Але коли щось могло не вижити, проте вижило, то це таке круте відчуття, таке нашарування смислів!
Власне, коли я займалась апсайклінгом крісел і стільців, то думала, що було би круто мати фінансові можливості на ревіталізацію будинку. Щоб не міська влада зробила, а люди відчували співпричетність. Пам’ятаю, під час пандемії першою емоцією після виходу з дому був гнів, адже ніхто нічого не ремонтував, не прибирав, купи недопалків, замість клумб — гола земля зі сміттям. І тут до мене доходить, що мою мрію про ревіталізацію і все те, що я перед собою бачу, треба поєднати. Це мій шанс зробити щось хороше. Для цього потрібно було зробити надзусилля, адже, крім моєї праці, йшлося про фінанси. Я брала підробітки, трішки вдалось накраудфандити, мені допомогла Bazilik School, де я читала лекції, а кошти з них вони передавали на ревіталізацію, по суті це була їхня благодійність. Хотіла зробити все на совість, тобто не просто купила рослинки, а звернулася до ландшафтного дизайнера, він оцінив ґрунт, освітленість, підказав, які рослини там почуватимуться добре.
Після облаштування першої клумби в мене почали брати інтерв’ю. Як на мене, це свідчило про те, наскільки Київ голодний на такі невеличкі позитивні зміни. Навряд чи десь у світі брали би інтерв’ю в людини, яка просто посадила клумбу. Напевно, багато хто думав про щось подібне, але далі гніву й очікування, що колись хтось це зробить, справа не пішла. Ця історія дала мені розуміння, що я можу робити простір довкола себе кращим. Коли в себе всі клумби зробила, подумала: «Так, пора йти “на гастролі” в сусідні двори». Ідея з ремонтом під’їзду з’явилася після клумб.
Зараз мені здається, що і під’їздом це не закінчиться.
В історії з під’їздом десь рік пішов на організаційні питання. Я не знала, як це робити, які в мене права і обов’язки в цій ситуації. Писала запити на 1551 і дзвонила в ЖЕК спитати, що я можу зробити, щоб цей під’їзд поремонтували. В теорії все просто: ти пишеш заяву, і це роблять. Але між заявою і «роблять» має бути багато додаткових ходів, які потребують зусиль. Наприклад, зібрати голоси усіх жителів, а в будинку більшість квартир здають в оренду, тобто власників ще треба знайти.
В якийсь момент здається, що все налаштовано так, щоб цього ремонту не відбулося. Послуги, які мають бути тобі надані, насправді потрібно просто-таки випрошувати пританцьовуючи. Якщо підсумувати і сказати коротко, за свої гроші роби що хочеш, але іншим має бути комфортно, тобто потрібні дозволи від людей. Я написала оголошення, мовляв, я Настя, яка зробила клумби, маю бажання і можливості поремонтувати під’їзд. Виявилося, що в будинку є чат, мене туди додали. Серед людей були неохочі до змін, адже колись так само, як я, старалися, міняли вікна, а потім переконалися, що цього ніхто не цінує. Вони такі: «Ми цінуємо твою ініціативність, але, дєтачька, це минеться».
Під’їзд обійшовся у близько 100 тисяч гривень, а 5 великих клумб — більш як 150 тисяч, адже, крім закупівлі землі, рослин і оплати роботи, в цю суму входить щосезонний догляд. Велику частину я закриваю сама, але третина — це вливання сусідів або небайдужих людей.
Я роблю цей ремонт зараз, під час війни, тому що це дає мені відчуття, що я щось контролюю. Мені його тепер так бракує. Хочу робити навколо себе життя всупереч усьому.
ВІЗУАЛЬНІ ПОШУКИ
Формотворчим для мене було відкриття Кричевського. Він став фігурою, яка об’єднує дуже різні дискусії, зокрема що таке український дизайн. Я зараз читаю енциклопедію 1968 року видання, де мистецтвознавець Борис Лобановський пише про слово «дизайн» як неологізм на заміну індустріально-технічній естетиці. Він каже, що головним радянським дизайнером можна вважати Єрмілова, але також згадує Кричевського, якого вважали скоріше архітектором, художником, але не дизайнером. А зараз поняття українського дизайну настільки розмите, а всім так хочеться його зібрати, що я готова до широких формулювань, що це елементи й архітектури, і графіки, і художні. І Полтавське земство авторства Кричевського — теж про дизайн, хоч це й архітектура, адже там відчувається пошук української ідентичності.
Що цікаво, ми в подкасті про український дизайн говоримо і про українську хату, і про борщ.
В мене є відчуття, що борщ — це квінтесенція українського дизайну. Я люблю ділити все на типи, так мені легше систематизувати реальність навколо себе. І я колись думала, що є тільки два види культури: культура еталонів і відсутності еталонів. От французький цибулевий суп ти не можеш приготувати не за рецептом, бо він перестане бути французьким цибулевим супом, там є еталон, і завдяки йому ти можеш сказати, хороший вийшов суп чи поганий. Із борщем такого немає. Здається, Клопотенко якось сказав, що еталон борщу в кожній сім’ї — не регіоні! — різний. Із цим треба змиритися і зрозуміти, що це наша сила.
Це стосується і Києва. Стерильні красиві історії в Києві виглядають штучно, бо це не про нас. Коли бачиш вилизані будиночки умовного ТЦ «Мануфактура», хочеться щось туди вкинути. Я не кажу, що будинки з кривими білими балконами кращі, але ця стерильність якась неприємна. Мені це схоже на відфотошоплене обличчя, з якого забрали всі мімічні зморшки. І я знову повертаюся до слова надзусилля — воно потрібне, щоб полюбити Київ таким, яким він є. Я розумію людей, які сюди приїжджають і не бачать цілісності. Бо він не цілісний, зовсім! І треба полюбити саме це.
З іншого боку, я не фанатка бетонних споруд, які є візитівками Києва, вони мене засмучують. Хоч я серед них виросла, ходила в Палац дітей та юнацтва, все ж не маю сентименту до бруталізму й конструктивізму. Для мене це бетонні бокси, які погано старіють. Є будинки, які мають шарм віку, і це не той випадок. А все ж я люблю Київ і таким. Це такий вид любові, коли ти поважаєш. І якщо підсумовувати, до яких змін нам прагнути в суспільстві загалом, то я б говорила про повагу.
Зробити айдентику Києва без Михаїла і без каштана — мій внутрішній челендж.
Мені здається, одна історія — ідентичність для киян, а інша — яким місто хоче себе показати світу. Для зовнішньої комунікації — звернутися до того ж Нарбута, Кричевського, поєднати це якось із сучасністю. Мені здається, що зробити айдентику для Києва — це нереальне завдання. Можливо, треба йти від того, яким він є, і подружити різні стилі, промацати, що їх об’єднує. Як людина, яка знає Київ різним, я б хотіла бути причетною до проєкту такого масштабу.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка: | Редакторка: |
Софія Котович | Анна Пастушина |
Інтерв'юерка і фотографка: | |
Христина Кулаковська | |