top of page

Наталя, робить окопні свічки


Наталя у своїй майстерні

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).


У літній дощовий день чи коли мете лютневий сніг нашому війську дуже допомагають окопні свічки, на яких можна підігріти їжу, зігрітися й підсушити одяг. Минулого року з наближенням холодів Наталя разом зі своєю командою почала їх робити і зараз має налагоджений процес — волонтерськими зусиллями у гаражі створюють близько тисячі свічок на день.


Про мотивацію допомагати війську та місто, яке стало рідним, читайте у нашому матеріалі.


ОКОПНІ СВІЧКИ

Я з Черкащини, переїхала 2014-го, коли вступила в університет. Я завжди дуже хотіла в Київ, мене вабило це велике місто, його ритм. Київ дуже люблю, він став рідним. Звичайно, є ностальгія за домом, бо це дитяча частина мого життя, але в Києві я вже 9 років свого свідомого існування, це багато, адже мені 26. Знаю вулиці, маю улюблені місця. І ще кращий він був без комендантської години і карантину, я таким його застала. Навчалася я в торговельно-економічному університеті, що на Лісовій. Досить довго працювала в ресторані офіціанткою, менеджеркою, потім займалася декоруванням заходів, робила фотозони. Буквально перед великою війною ми з подругою зробили свою лінійку соєвих свічок із класними ароматами, спрацювало черезтинне радіо, і в нас було нормально замовлень. Коли почалося, подруга заспокоювала мене, що все за кілька тижнів налагодиться, але час ішов, ми так і не повернулися до своїх свічок, на патріотичній темі заробляти не хотілося. Та й було б дивно: нам задонатили багато соєвого воску для окопних свічок, а тут ми соєві свічки випускаємо. Тому відклали ідею зі свічками в дальню шухляду на щасливе післявоєнне майбутнє. І я почала вивчати дизайн мобільних застосунків і сайтів, щоб надалі працювати в цьому напрямку.



Почалося все з того, що я побачила відео про окопні свічки, а я знаю, як із воском поводитися, і мерзну постійно, уявила, як нашим військовим в окопах серед поля, коли дощ і вітер. Хотілося бути корисною.


У мене був запит на 300 свічок, і я думала, що виконаю його сама. У вересні написала пост про це, Instagram його видалив через наліпки «смерть русні». Надіслала 50 перших свічок, які зробила вдома на кухні, хлопці дуже добре відреагували на них, попросили прислати більше. Потім я зробила відео в TikTok про це, він теж його блокував, ми відновлювали. Воно дуже сильно розлетілося: у TikTok десь до мільйона переглядів було, багато блогерів згадали його. Буквально за два тижні ми назбирали багато донатів і матеріалів, весь двір був у коробках, весь мій балкон, тамбур, ми й досі з цими матеріалами працюємо.



На початках я не розуміла, які це будуть масштаби, думала, що 100 людей максимум його десь репостнуть, зберемо трохи свічок, банок і донатів, і я собі вдома у спокійному режимі допомагатиму, чим зможу.


Але потім, коли обсяги виявилися зовсім неочікуваними, почала думати, як і де це робити: на кухні явно не варіант. Мені написала мисткиня Даша Гайдамакіна, у неї на Позняках є своя доволі велика художня студія. Люди почали писати, чи потрібна допомога, так нас зібралося 30, ми поїхали в студію і за день зробили 540 свічок. Ми вважали, що це ого як багато. Продовжувати там ми не могли, адже будинок житловий, сусідам заважав шум і запах. Лєна, моя директорка з ресторану, дала контакти пані Ірини, яка запропонувала нам свій гараж. Ми туди заїхали, звезли матеріали, почали приходити люди. Коли було тепло, ми ставили столи на вулиці, тепер працюємо тільки всередині по три-чотири рази на тиждень, це займає весь день. До відключень світла використовували електричні плитки, а тепер перейшли на газ. Нам учотирьох вдається зробити від 700 до 1300 свічок на день, адже процес налагоджений.


Береться порожня бляшанка, всередину вкладаємо равлика з картону і ґноти. Якщо її висота більша за ширину, обрізаємо, адже висока не прогорить до кінця. Потім розтоплюємо віск, парафін і заливаємо. На застигання потрібно від пів години до кількох годин, залежно від розміру свічки. Все зроблене за день пакуємо в коробки, а те, що зробили ввечері, лишаємо на ніч. Іноді потрібно доливати, бо можуть з’явитися пустоти, віск зсідається. Якщо віск уже розтоплений, у середньому на одну свічку йде 5 хвилин. Але у нас практично конвеєр, нам із Дарниці привозять заготовки — банки зі скрученим картоном. Вони там збираються в художній школі, адже ми не маємо можливості покликати багато людей у наш гараж. Там Маша всіх організовує, зустрічаються по неділях і роблять мінімум 500 заготовок, вона часто запити нам підкидає і допомагає з організацією роботи. Ми топимо віск і парафін у каструлях, заливаємо і пакуємо. Це така терапія насправді. Вмикаємо українські пісні, Степана Гігу, Іво Бобула, чайочок і погнали. Рахуємо зроблене не поштучно, а коробками, бо всього дуже багато. Якщо встигаємо, клеїмо наліпки, які нам передала Крістіна з Оксфорда, вона там збирає для нас донати на віск, розповідаючи про ситуацію в Україні.

фото жестяних банок, з яких роблять свічки

Жерстяні банки з військових частин привозили, зоомагазини передавали від корму. Зараз котики — наші «воїни», важливі інвестори, тому що від їхньої їжі багато банок. Ми їздили у No Waste (сортувальна станція «Україна без сміття» — ЖК) на «Деміївській» на початках, люди надсилали. Зараз банок уже не приймаємо, бо достатньо. Картон у будь-якому супермаркеті можна брати, Нова пошта дає коробки. Одна дівчина з Любліна передала нам 500 кг свічок, ми забирали з Нової пошти гору коробок. Сусіди віск нам купують і донатять, ми їздимо на «АзовСинтез», це такий склад, звідки мішками забираємо.





Перед першими блекаутами люди надіслали нам багато свічок з домівок, і коли були відключення на три дні, мені було аж соромно, що вони в темряві сидять, але дівчата мене заспокоїли, бо ми ж не для себе робимо, а для військових.


Окопні свічки помічні, адже не завжди є можливість розвести багаття. Зрозуміло, що вони не для користування в закритому приміщенні, а на свіжому повітрі. Парафін, в принципі, не є корисним для вдихання, тому ми зараз стараємося його уникати: купуємо природний пальмовий віск, він менше коптить, не має неприємного запаху і шкідливих викидів, збираємо недопалки з церковних воскових свічок, адже вони із бджолиного воску. Свічки різні, відповідно до мети використання: підігріти чи приготувати їжу, підсушити одяг, бліндажі, зігрітися. Є такі, що горять 2 години, а інші — по 7-8, поки весь віск не випарується. За 20 хвилин можна закип’ятити літр води. Хлопці мають різні спеціальні підставки, щоб було зручно каструлю ставити чи кухлик, ми теж їм такі передаємо.



ВОЇНИ СВІТЛА І ТЕПЛА


Дівчатка, з якими працюю, — чудесні, без них не було б таких результатів і такого натхнення. Кожна з них відкладає свої плани і йде в наш гараж робити свічки.

У нас є Соня, якій 16, вона така волонтерка-волонтерка, по суботах їздить у притулок для тварин і ще встигає до нас. Вона на свій вік дуже свідома і розвинена, я прям захоплююсь. Ще є Катруся — маленька кучерява дівчинка, якій давай різати бляшанки болгаркою і тягати важке. Є Ната, вона з Вінницької області, їй 22, теж постійно приходить допомагати. Соня і Ната, до речі, психологи, корисна професія в наш час. Еля — івент-менеджерка в ІТ-компанії, вона забігає, щойно має вільну хвилинку, і робить заготовки вдома. Це ті, що ходять найчастіше, є ще ті, з якими по вихідних збираємося, а в будні вони мають «домашню» роботу — накрутити равликів у жерстянки. Катя їздить на Дарницю щонеділі, робить там заготовки і привозить нам повну машину. У вихідні до нас часто приходила Настя, а зараз разом із подругами та батьками, які переїхали із Запоріжжя, робить для нас заготовки. А дві Маші вдома ріжуть картон і закидають нас потім усім цим добром. Загалом є дуже багато людей, і всі просто надзвичайні!


Наталя за роботою

Пані Ірина — це діамант усієї команди, наша зірочка, яка тут у гаражі пиляє банки болгаркою, перед роботою робить заготовки, на роботі розповідає про нас, щоб донатили, всю вулицю намагається залучати: так, ти загинаєш банки, ти шукаєш картон, ти обрізки кудись несеш, ви до мене ввечері приходите, і ми під фільм робимо заготовки. У них є навіть такий челендж: не менш як 100 заготовок на день. Коли ми замовляємо кур’єра, вона частенько всім керує: що куди забрати, перевезти. Мені здається, без неї нам було б набагато складніше, настільки вона вірить у нашу перемогу і ділиться своєю наснагою. Вона не дозволяє нам розкисати, якщо я в її віці буду така ж, отже, проживу своє життя дуже класно.


Хлопці приходять рідко, кілька разів був знайомий пані Ірини, за запитом якого ми надсилали свічки його друзям. Одного разу хлопець не доїхав, бо думав, що тут просто поспілкуватись і познайомитись можна, а я відписала, що роботи буде багато. Надовго з нами залишився єдиний і неповторний Павло, він на Дарниці робить заготовки, а в нас тут — усе що можна і контролює, щоб ніхто не халтурив. Жартуємо, що ми candle ladies, а він наш king of cans.


Свічки надсилаємо поштою і передаємо через військових, які на ротації, часто військові самі шукають, ким передати. Один із перших разів надіслали посилку, а її два тижні ніхто не забирав, всілякі думки в голову лізли, але виявилося, що все гаразд, просто у них зв’язку не було. Часто замовляють родини військових і шлють свічки у своїх посилках. Кілька разів у нас замовляли волонтери, які допомагають дівчатам на фронті. Також отримуємо запити через благодійну організацію Act for Ukraine та інші фонди.


фото, яке надіслали військові

Дітки з художньої школи передають листівки і шоколадки для військових, їм дуже приємно. Раніше у нас були листівки, де ми сфоткали нашу команду, коли нас багато зібралося. І хлопці нам фотографію надсилали, де посеред бліндажа висить наше фото з підписом: «Ми вас чекаємо вдома, ви наші янголи».


Головна мотивація — коли хлопці відправляють фото і відео з фронту. Інколи окопні свічки — їхня єдина можливість погрітися, тому що не завжди вони можуть багаття розвести, від нього багато світла і диму, або якщо вони на виходах далеко від позицій, а падає дощ чи сніг.


А ти сидиш удома: ой, у мене 4 години на день світла немає. Питань про мотивацію немає, адже розумієш, що це потрібно. Як тільки пишу, що все закрили на сьогодні і можемо деньок перепочити, приходять нові запити. Буває, іноді вранці встаєш, і не хочеться нікуди йти, але ж хлопців ніхто не питав, а ми маємо допомагати, щоб разом перемогти.



Поки у наших захисників буде якась потреба, ми будемо допомагати.


Якщо зникне запит на свічки чи не буде матеріалів, робитимемо щось інше. Є сирецька сіткарня, їм часто треба люди. Бути осторонь зараз, мені здається, несправедливо. Багато людей дуже високу ціну платять за те, щоб ми жили не з цим ужасним красним паспортом.



ТРИВОЖНІ ДНІ


Я пам'ятаю 22 лютого, коли Путін сказав, що проголошує незалежність так званих ЛНР і ДНР, ми вийшли гуляти з нашим псом по району, і нас перевірила поліція. 23-го ми з друзями зібрались на настільні ігри і приїхали додому десь о третій годині, якесь моторошне відчуття було: щось буде, не буде… Буквально дві годинки поспали, і почав обриватись телефон, друг, який в Америці, повідомив, що в нас почалася війна. Денис, мій чоловік, ліг далі спати, а я вже заснути не могла, почала моніторити телеграм-канали, побачила це звернення Путіна, почула, що за вікном бахкає. Дзвоню мамі, а вона каже, що на роботу збирається. Війна! Яка робота? А що, хто замість мене її буде робити? Так вона і пішла на роботу, а мій брат приїхав до нас. Я почала мити посуд, бо раптом поїдемо кудись, а він лишиться брудним, а в самої руки трусяться, панікую. Зібрала тривожні валізки, але ми нікуди не поїхали. З вікна було видно, як ТРЦ Retroville бахнули, я на кухні тоді стояла, і весь будинок сильно затрясся, а перед цим ракета знесла стіну із першого до останнього поверху будинку неподалік, у сусідніх школі та садочку вікна повибивало.



У нас 21-й поверх і видно, де закінчується Київ, починається лісочок і за ним Ірпінь. І до того моменту, коли Ірпінь звільнили, ми бачили з вікна там дим, там бахкає. Це був якийсь тваринний жах і страх, коли ти щодня бачиш, як горить містечко, до якого пішки можна пройти. Отже, вони скоро будуть під твоїм будинком.


Кожен ранок починався з тривоги, і друг з Америки дзвонив о 5 ранку: прокидайтеся, біжіть кудись, у вас тривога! Денис спокійно казав: вони сюди не дійдуть, Київ будуть захищати добре. Потім ці мої відчуття паніки змінилися злістю, бо ж спочатку ми думали, що росіяни не знають, що тут відбувається, а потім зрозуміли, що знають. Я була на кількох блогерів російських підписана, пам’ятаю свою злість і зневіру, коли вся така супер хороша і мила блогерка на слова про війну написала, що йде з інстаграму на кілька днів, бо вона не може це слухати, їй треба дбати про своє здоров’я, а це не її справа. Ну, а в тебе тут бомблять! Просто не пишіть мені про війну… Повидаляла я це все, зараз принципово не дивлюся і не слухаю російський контент і не люблю тих, хто це продовжує робити.


До відключень світла адаптувалися, його ж не вимикають 24/7, а більше є, ніж нема, діють графіки, які плюс-мінус сходяться. Купили інвертор з акумулятором, щоб чоловік міг працювати, є газова конфорка, на крайній випадок окопна свічка на балконі. Ми на ній приготували сніданок якось, коли три дні був блекаут, і щойно закінчили, ввімкнулося світло. Єдине — коли нема світла, то не працюють насоси і ми без води, але вона стоїть набрана, підлаштовуємось. Читаю книжки з ліхтариком.


СИЛУЕТ КИЄВА


Пам’ятаю, ми з подругою тільки поступили, перший курс, Києва не знали і влаштувалися флаєри під двірники на машини класти. Якось нас викинули в якомусь районі, я запропонувала їй розділитися, аби швидше обійти навколо будинків. Минає п’ять хвилин, вона дзвонить, що загубилася. Виявилося, що вона була за будинком, але не могла зорієнтуватися. Ми досі цю історію згадуємо.


Наталя у своїй майстерні

Жила в гуртожитку на «Лісовій», потім ми переїхали на Троєщину, жили на Оболоні недалеко від метро і тепер на Виноградарі. Найбільше мені подобалася Троєщина, у нас тоді собака з'явилася, і ми багато гуляли. Ці доглянуті скверики, привітні люди, багато хто з собаками. «Лісова» теж подобається, хоч кажуть, що окраїна Києва і нічого немає. Парк Кіото — моя любов. Коли ми з хлопцем тільки починали зустрічатися, він жив на Виноградарі, а я на «Лісовій», це в один бік півтори години двома маршрутками, і ми кола намотували по Кіото від «Лісової» до «Чернігівської», переходили в парк «Перемога» на Дарниці, і це щось таке рідне. Зараз іноді: поїхали на «Лісову»? — Поїхали. Проходимо біля університетів, по Кіото, беремо каву там, де колись.


Коли ми на Виноградар переїхали, я ледь не плакала, тому що там немає багато парків і простору між будівлями, як на Троєщині, а там будинки один на одному, постійно вгору-вниз ходити, одні гори. Але прижилась, полюбився і цей район.


Іноді по говору можна зрозуміти, звідки людина, в кожній області є словечка, які її вирізняють. Ми, черкащани, здалеку одне одного чуємо. Ми з чоловіком познайомилися на open air фестивалі в КПІ, і виявилося, що між нашими селами пів години. У нього є слова, які в мене ніколи не казали, і навпаки. От як пюре: в мене топтанка, а в нього товкачка.


У Києві люди швидкі, і тим, хто приїжджає, треба розчехлитись. Серед недоліків — затори, на які іноді витрачаєш по кілька годин. Зате плюсом є насичене життя, мені здається, кожен може підібрати для себе комфортний ритм. До ковіду та війни можна було в будь-який момент доби вийти в магазин за чимось смачним, завжди є чим зайнятися, є великі можливості себе спробувати, відкрити і знайти, гроші заробити. Тобто Київ — це місто можливостей: якщо ти хочеш, ти зробиш і знайдеш.



МАПА УЛЮБЛЕНИХ МІСЦЬ

Я дуже люблю запах метро. На Виноградарі, який ми любовно називаємо Веніком, метро немає, і найчастіше ми або на автомобілі їздимо, або маршруткою кудись. І коли ти заходиш у метро і чуєш цей запах і звук, то дуже подобається. Часи студентства асоціюються із ароматом сирного попкорну з Multiplex. А ще класно пахне в парку Кіото, коли сакури цвітуть.


ВДНГ — навесні яблуневий сад цвіте і гамаки можна повісити, а влітку взяти велосипеди й кататися по всій території. До речі, там біля центрального входу праворуч є ресторан HayLoft, де смачна кухня, м’ясо, приготоване на мангалі. Сидиш на пуфі на свіжому повітрі, а тобі яблуневий цвіт пахне.


І ще мені дуже подобається Поштова і від неї йти через пішохідний міст на Труханів острів зустрічати захід сонця, ми з чоловіком часто ходили туди на побачення і минулого року на річницю.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Авторка:

Наталія Горда

Софія Котович

Транскрибаторка:

Фотографиня:

Крістіна Паращєвіна

Олександра Онопрієнко

Редакторка:

Анна Пастушина


Commenti


bottom of page