Наталя, власниця будиночка з козами на Позняках

Наталя, власниця будиночка з козами на Позняках, героїня фільму «Квіти України»

Буває, що місто зводиться до виплеканої серед бетонного лабіринту землі — фізичної й й такої, про яку неможливо мислити окремо від себе. Настільки ж фізично доводиться боротися за право називати цю землю своєю.

Документальний фільм «Квіти України» вивів на екрани історію пані Наталі як тієї, хто бореться за право на дім у найбільш предметному сенсі. Сидячи на ґанку її власного «ботанічного саду» — сімейної садиби на колишньому хуторі Позняків, яку жінка боронить від знесення ось уже тридцять років, ми говорили про озера, які зникають із ландшафтів, улюблені дерева, посаджені дідами, і прив‘язаність, яка прищеплюється несамохіть.

ВОДА

Я живу серед власного ботанічного саду вже третє покоління.

На цьому хуторі ми теж були зайди. Першим був мій дід по мамі, сумашедший і дуже сильний. Він служив у Сталіна, після чого одержав пропозицію залишитися в охороні Кремля і відмовився. Сказав, що занадто любить свою землю. Сюди він приїхав після війни, тікав від голодовки в 1946-му році. Працював на будівництві мосту Патона і з тих же матеріалів звів тут свою хату біля ще чотирьох чи пʼяти, коли довкола на Дарниці була сама пустеля (із 1935 до 1989 рр. Позняки були селом, що входило до Дарницького району Києва — ЖК).

Саме дід передав мені цю пристрасть до землі, не прививав навмисно, а воно саме відгукнулося. Всі ті книжки, які я в нього бачила, про виноградарство, всі ті розмови про щеплення абрикосок — це генетика, треба, щоб хтось тобі розповів і воно прийнялося.

Я народилася в іншому, батьковому, домі, куди мама перебралася на якийсь час, вийшовши заміж. Це дім прямо на березі Берковщини, затоки Дніпра.

Всі найкращі місця з дитинства, які я любила, — це природа, і їх уже немає. Найбільше було озер, майже весь цей район стояв на озерах. Останнім померло величезне озеро в Прибережному парку, біля затоки. Спершу там стояв яхт-клуб, а тоді деревообробний комбінат, на якому я працювала. Вода в затоці глибока, майже немає мілини, як заходиш, одразу по пояс – пісок із неї намивали для будівництва. Остання зведена на тому піску церква з капличкою стоїть неподалік звідси, до якої досі люблю приходити. Той парк — єдине моє справді улюблене місце, з самого малку.

У спеку, коли вечоріє, я сідаю на велосипед і їду на Берковщину. Купаюся недовго і не спускаю очей з велосипеда, ставлю його прямо у воду, поруч себе — боюся, що вкрадуть.

Якийсь час я ходила купатися на Біле озеро. Найкраще — вночі, коли ти одна, а довкола тиша, і якось зовсім немає страху. А тоді зʼявилися ці висотки — на самому озері теж стоїть будинок і тріщить по швах, хай скільки вони намагаються зарадити, бо ж природу не обдуриш. Самого озера вже майже не лишилося, а будинок так і стоїть.

Коли у 1970-му році ми повернулися на хутір, нас застала така повінь, що вода вливалася через вікна, і мама сказала, що коли змиє наші стіни, ми всі «накриємося».

Вона була закрійниця і надзвичайно сильна особистість. 10 років ми жили на купленій нею кооперативній квартирі на Курчатова (тепер Ореста Левицького — ЖК), одній із тих, які тоді звільнялися через еміграцію євреїв. А із заміжжям я повернулася сюди. Тепер тут живе і мій син зі своєю сімʼєю. Стіни тоді таки не змило. Я вважаю цей дім родинним гніздом, але життя таке велике і різне, що в одному місці ти народжуєшся, їдеш кудись, втікаєш, згодом повертаєшся.

ЗЕМЛЯ

З 1990-х років жити тут стало важко. Київміськбуд, на тоді Управління капітального будівництва, почав готувати нас до того, що буде знесення. Спочатку вони ще згоджувалися укладати договори, допомагали з приватизацією, а потім почалися суди. Дивом усі минали успішно, нас не виселяли. Але тоді я вперше, взявши з собою дітей, вийшла з керосином і сірниками — їх тоді як корова язиком злизала. Знесення почали у 1993-му з Червоного хутора і його абрикосових садів. Вони приходили з рішенням на папері й бульдозером — ордер у зуби і виселяйся. Бувало, як не заставали нікого вдома, просто засипали згори землею (хутір розташований у невеликій долині, тепер оточеній зусібіч багатоповерхівками — ЖК). Ти приходиш, а там — сама яма, і нічого вже з тим не зробиш. Доводилося слідкувати за кожним метром.

А бувало стоїш, не зрушиш із місця, прямо під ковшом, а тебе до пояса засипають землею.

Вони розуміли, що достатньо зачепити траву під парканом, і ти вже починаєш сходити з ума. Біля моїх воріт росла свята верба — ще моя бабуся розказувала, що її треба садити коло фіртки, щоб охороняла оселю. Я собі посадила святу вербу Мацуду (кози мої так само дуже її любили), а вони її зрізали. Коли я побачила, що роблять, залізла на дерево, бо якось уже так вберегла одне — робітник Київміськбуду шепнув тоді посидіти так, поки вони не поїдуть, бо ж зі мною зрізати не будуть, — а цього разу взяли і зрізали. Верба впала, і я разом з нею. Не вбилася, бо дерево молоденьке було, невисоке ще.

---

Ми створили цей матеріал волонтерськими зусиллями. Якщо вам подобається, підтримайте нас підпискою на монобазу або одноразовим донатом. Дякуємо!

---

З початком повномасштабного вторгнення я весь час залишалася тут, із моєю землею, з моїми козами. Мені стільки років — чого боятися? У мене тут своя маленька війна, і я в ній переможець. Тимчасовий, звісно, бо вони розраховують на реванш: все ще вважають, що наші тут десять соток, а решта шістдесят три — не належні нікому. Але поки я знаю, що маю свою землю, нічого не боюся. Не вірю, що вони можуть її забрати.

Це насправді такі чудеса: я ніколи не любила рослин. Коли в мене зʼявилися діти, аж тоді відчула, що мені чогось не вистачає. А потім потроху-потроху — і плювати хотіла на основну роботу. Ось чому я підтримую західну систему освіти: вона не вимагає, щоб людина все про себе знала.

Тепер я живу тільки зі своєї землі. Те, що на ній росте, для мене похідне, його я просто продаю.

Якщо по правді, то я не бачу цих троянд чи мохів. Люди приходять, питають про квітки, а я бачу тільки бурʼян, який треба виполоти. Найбільше я люблю чисту здорову землю, гумус, його вигляд, родючість. І курей я тримаю для цього, хоч терпіть їх не можу. Коли в ту землю садиш рослинку, а вона починає дихати — це найбільше задоволення. Бо ти знаєш ту землю, розумієш.

Єдине моє дозвілля — це купання й вода. Решту часу я проводжу із землею, вона — найнадійніший спосіб релаксації. Думаю, це щось спільне, загальнолюдське. Щось таке чисто біблійне, від Ісава і Якова, у яких було тільки мисливство і землеробство. Чим би люди не займалися, якщо хочуть бути щасливими, повинні також мати справу з землею.

Так, я думаю, що нам всім треба просто справлятися зі своєю землею.

ПРОРОСТАННЯ

Тепер я трохи збайдужіла до Києва, не знаю, чи можу назвати це любовʼю. Те, що я найбільше люблю, нищать і відбирають.

Але мені важливий Майдан Незалежності через Революцію гідності. Я ночувала там один раз 19 лютого. І досі дивуюся з того, як він збирає людей, здатних так палко боротися. Я вийшла з метро серед тих палаток, пожеж, криків людей. Повз мене пробіг чоловік, і у нього горіла спина.

Наталя з Позняків

Діти дивилися стріми, дзвонили питати, чи я взагалі жива. А далі, за кількасот метрів, інші люди ходили спокійно вулицею, їхали тролейбуси, як звичайно. Це для мене була фантастика, як та нормальність могла поєднуватися з цим бойовиком.

Я помагала з продуктами, дивилася, як на мене налітають голодні хлопці по кефір, як носять поранених до Михайлівського собору. Потім і сама пішла туди заночувати, бо замерзла, як собака, а там виявилося ще холодніше. Не уявляю, як люди могли залишатись там тижнями. Я зрозуміла, що більше не витримую. А тоді, минаючи консерваторію, побачила якихось шалених, які хотіли її підпалити. Кричу: «Що ж ви робите, навіщо ж консерваторію? Хочете палити — паліть беркутівців!». Знітилися, консерваторію я відбила.

Я приїхала ще і вдруге, коли були розстріли на Інститутській. Ми просунулися до самого стадіону «Динамо», де стіною стояли беркутівці. Якийсь дядько підкликав мене й попросив передати його імʼя братові, що стояв серед них — «бо ж стара, не підстрелять». І я пішла, а тоді за мною побігли всі. Більше я туди не приїжджала, але мала відчуття, що була там, де треба бути.

Було б добре, якби ця країна перевернулася як-небудь із голови на ноги і зрозуміла: нічого не буде, поки ми самі не змінимося. У всіх на землі є своя функція, побутова, громадянська, національна, і всякий має її робити. Я називаю це хрестом: у кожного свій хрест, на різних рівнях. Якщо ти з чимось не згоден і хочеш змін, то сам повинен боротися. Спершу є ті, хто починає, хто це робить до тебе, а ти їм віриш і йдеш на їхні заклики, навіть якщо знаєш, що не маєш достатньо сили, щоб щось подолати. А тоді настає черга, коли вже не вони, а ти сам починаєш діяти. Так і з революцією, і з забудовою, і з бурʼяном.

Наталя біля дідової груші

Я воюю з бурʼяном; коли не сплю, то думаю тільки про нього. Бачу бурʼян — і не встаю з колін, поки його не виполю. Зараз мені допомагає погода, сонце палить все зайве. Але так з усім: моє улюблене дерево — найпроблемніше. Це груша, посаджена ще моїм дідом. Вона пережила все. З неї груші здоровенні і пізні, зимові. Минулого року вона так заболіла, що довелося зрізати всю верхівку. Залишилися три маленькі здорові гілочки, і всі вони в грушах. Це теж у Біблії, нічого нового: коли пропадає одна вівця, пастух кидає девʼяносто девʼять благополучних і шукає заблудлу. Точно так і в житті: улюблене завжди найскладніше, завжди дається з найбільшим трудом.

Так тепер із цією землею у мого сина: вона стала йому ціннішою з тих пір, як він пішов на війну. Бувало, що він брав відпустку і приїжджав спеціально на те, щоб відбити її, коли ситуація ставала трудніша.

Я бачу, що передала цю привʼзаність своїм дітям. Попри те, що доньки в Німеччині, а син на фронті, вони багато в чому такі, як і я. Просто в тебе кров тече в жилах, і змінити її не можна. А для мене земля — одне тіло зі мною.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Маргарита Бібікова	Софія Головко
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Софія Котович