Оксана, працівниця кінотеатру «Жовтень»


Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).





«Жовтень» на Подолі є одним із перших київських кінотеатрів. За свій 91 рік він пережив кілька реконструкцій і зумів залишитися місцем, куди кияни ходять змалечку і до старості. Якщо ви постійний глядач кіно в «Жовтні», то, напевно, бачили Оксану, віталися з нею, адже вона працює там уже багато років. Отак і ми — пам’ятаємо часи картонних окулярів, ходимо дивитися українські фільми, тож вирішили розповісти вам про людину, яка дбає, щоб похід у кіно вдався. Чим «Жовтень» особливий для Оксани, про його історію та кіносеанси під час воєнного стану читайте у нашому матеріалі.


Я менеджерка кінотеатру «Жовтень», працюю тут із 2004 року, уже 17 років. Прийшла сюди просто адміністратором, потихеньку виросла до менеджера. Пережили ми тут усе: і суди, і підпал, і реконструкцію. «Жовтень» відродився, і ми працюємо знову.


Була вчителькою молодших класів, працювала в логопедичному дитячому садочку у провулку Шевченка поряд із Майданом Незалежності. Але були важкі часи, нашу територію викупив банк, і садочок розформували. Прийшла в улюблений «Жовтень» і побачила оголошення, що потрібен адміністратор. Ну, думаю, чому б не спробувати? Кіно люблю, організовувати вмію.


Зараз я веду комунікацію в колективі, стежу за виходом на роботу, замовляю товар, координую, можу замінити працівника і на барі, і на касі, багато чого роблю. Робота адміністратора — це не постійно дивитися фільми, але я дуже добре знаю початки і кінцівки деяких фільмів, тому що на початку сеансу заходжу дивитися температуру і в кінці домагаю контролерам. Якщо ти не будеш любити свою роботу, то це й люди відчують. А хочеться, щоб у твій кінотеатр ходили. Це моє місце, мої дівчата, частина мого життя.


Кінотеатр — це особливе місце. Мені він подобається спілкуванням із людьми. Ми всі тут із глядачами зустрічаємося, як із родиною. Є діти, яких возили до нас на візочках, а тепер вони самі ходять дивитися кіно. Якось просто в кінотеатрі у жінки відійшли води, «швидка» забрала, потім вони приходили з малечею. Ідеш по вулиці, з тобою вітаються — так це ж мій глядач! Приємно.


Друзі дуже часто питають, куди і на що піти. Я вже приблизно можу сказати, кому що більш цікаве. Усі мої дівчата можуть коротко розказати про фільми, вони дивилися трейлери, теж ходять у кіно за можливості. Даємо поради.


Нас дуже здивувала одна бабулічка, років 80, вона прийшла на «Крик». І я їй кажу, що він страшний. Але вона: нічого, я піду. Я заглядала, як вона там, але вона сиділа і дивилася.


Чесно, я не можу ходити до себе в кінотеатр, тому що коли я тут, то постійно дивлюся, що як, чи все гаразд, от такий недолік цієї роботи. Ходила в «Київ» або Multiplex, але дуже часто і сюди. А моя родина постійно сюди ходить, обоє моїх дітей тут виросли, їм зараз 15 і 16 років. Раніше ми дивилися мультики, фантастичні фільми, зараз смаки змінилися, і старшому сину подобається історичне кіно, подивився всі наші старі фільми.



Кінотеатр «Жовтень»


Ми ж усе-таки найстаріший кінотеатр Києва. «Ліра» трішки старший за нас, але він невеликий, однозальний і побудований у житловому будинку, а ми — саме кінотеатр, що першим побудували окремо. Відкрився він 29 січня 1931 року. Ми знайшли таку замітку у старій газеті, що відкривається кінотеатр, де буде тир і бібліотека, щоб робітничий клас міг розслабитися. Був один зал, внизу тир, а нагорі бібліотека.


анонс урочистого відкриття кінотеатру

Називався «Дев’яте Держкіно». Чому така дивна назва? Тому що тоді не було кінотеатрів, і коли відкрився перший, йому дали назву «Перше Держкіно», другий — друге. Пізніше назву змінювали, під час Другої світової війни кінотеатр називався «Глорія» і німці показували тут фільми. У 70-х роках пройшла реконструкція і він став майже таким, як є зараз. Хтось каже, що назву «Жовтень» треба декомунізувати, але вона ніяка не політична, він названий на честь осіннього місяця, коли була перебудова, просто жовтень.


Коли у 2003 році прийшла наша тогочасна директорка Людмила Борисівна Горделадзе, тут було дуже багато орендарів, а вона зробила тут порядок. Зараз у нас 6 залів: «Гегемон» — найбільший, на 400 місць, на другому поверсі «Кіноман» на 200 місць, «Аншлаг» (55 місць), «Класік» (48), «Солодке життя» (32) і «Сеанс» (23). На різні смаки.


кінотеатр «Жовтень» , 1946 рік

До речі, перший зал має таку цікаву назву — «Гегемон» — на честь першого фільму, який демонстрували під час відкриття кінотеатру 1931 року. Це фільм про те, як робітники їдуть на Донбас видобувати вугілля. Ми його знайшли, і коли кінотеатру було 80 років, показували. Інколи питають про зал «Солодке життя» — чому така назва. Він побудований амфітеатром і був першим залом зі спеціальною вентиляцією, у якому можна було палити. Там були тільки музичні фільми. У вартість квиточків входило мініменю. Для дівчат — кава, морозиво, для хлопців — пиво, горішки. Це такий умовний поділ: і дівчата, і хлопці могли брати що хотіли. Потім ми відійшли від цієї ідеї, а назва залишилася.


До коронавірусу, до війни, у нас життя вирувало, були фестивалі, благодійні проєкти. Кожного вівторка, наприклад, у нас був особливий сеанс для мам із малюками. По середах ми разом із фондом Let’s help проводили безкоштовні сеанси для пенсіонерів. Люди і зараз підходять і питають, чи проводимо, але, на жаль, ні, через війну. Після війни знову будемо, люди чекають. Зараз маємо програму, за якою ВПО, приписані у Києві чи Київській області, можуть безкоштовно прийти на фільм. Були безкоштовні покази для діток-переселенців.


Ще одного такого, як «Жовтень», більше нема, це особливі фільми, глядачі, репертуар, аура. Тут якась надзвичайна атмосфера. Усі мої співробітники: контролери, бармени, касири — усі люблять «Жовтень». Коли ти приходиш сюди, розумієш, що не можеш інакше. Коли «Жовтень» був на реконструкції, весь колектив чекав. Хтось пішов на біржу, хтось тимчасово працювати, але всі дочекалися відкриття «Жовтня». Колектив тримається разом. Зараз тут залишилася десь третина наших старих працівників, я маю на увазі за досвідом роботи.


Після реконструкції трішки змінився інтер’єр, змінилися комунікації, освітлення, вбиральні, нам поставили шикарну пожежну сигналізацію. Він став трішки сучаснішим, але не втратив свою суть, що ми показуємо більш розумне кіно.


Люди переживали, коли ми були зачинені цілий рік на реконструкцію, потім на карантин і коли війна почалася. Питали у фейсбуці та інстаграмі, коли відкриємося, підтримували нас морально.

Маємо постійних глядачів. Є чоловік, який приходить у четвер вранці, дивиться на розклад і купує квитки. А є ще жіночка, котра вдень приходить на нові фільми, дивиться тричі на тиждень. Ми вже її знаємо, вітаємося. Одна родина приїжджає до нас із лівого берега на мультики і фільми. Хлопець із дівчиною, вони із Запоріжжя, теж нас уже знають, махають нам. Є родина з Маріуполя, вони завжди підходять радитися про фільм. Було, касири передають, що приходили наші з Маріуполя і питали, де Оксана.

Треба бачити бабусь і дідусів, коли вони приходять. Бабусі губи нафарбували, сережки одягли — вони йдуть, як на свято.



Воєнний час


24 лютого у мене був вихідний, вранці мама зайшла до мене і сказала, що почалася війна. Ми купили води, я подзвонила директорці кінотеатру. Підтримували зв’язок із дівчатами, навіть з тими, хто поїхав, трималися одне одного. Я надсилала їм відео, як на Майдані співають гімн о 12 ночі, фотографувала тризуб із квітів, постійно надсилала їм щось про Київ. В середині квітня я прогулялася навколо «Жовтня», усе було забите фанерою, двері заставлені.


На початках був розпач, сльози, істерики, але й витримка, розуміння, що потрібно триматися, що все буде добре.

Старший син підтримував, казав, що нікуди не поїде, що у нас найкраща ППО. Молодший хвилювався, спав у взутті. Були різні думки: може, я погана мати, усі їдуть, а ми в Києві.


Після першого тижня війни на зоомагазині біля нас повісили оголошення, що віддають у добрі руки тварин, так у нас вдома з’явилося чотири папуги — двоє хвилястих папужок і дві корели, дві шиншили, два хом’яки, кролик, рибки і черепаха. Молодший син займається ними. Кролик з’явився пізніше, коли знайома дівчина з ТрО пішла воювати. Сказала: якщо повернуся, то заберу. Обов’язково повернешся, віддамо його тільки тобі. Дівчина, слава Богу, жива-здорова, воює за нас.


Ми родиною весь час залишалися тут. Перші дні були в бомбосховищі, ночували там, піднімалися у квартиру просто помитися і щось приготувати. Нашим укриттям був салон краси, власниця відкрила його для мешканців будинку.


Поступово стали допомагати волонтерам, теробороні, на декілька днів приймали людей із Дніпра та Бучі, котрі евакуювалися. Ми готували їм їсти, допомагали донатами, вдома не сиділи. Майже всі жителі нашому будинку цілий місяць ночували в бомбосховищі, о 5-6 годині ми збиралися, і якщо когось не було, дзвонили питали, чи йде. Дуже здружилися з сусідами за цей час, нарешті з усіма познайомилися. Пообіцяли одне одному в день перемоги через весь двір стіл накрити з шашликами.


12 травня, як тільки кінотеатр «Жовтень» відкрився, були повітряні тривоги, але ми набрали 300 людей. Аж мурахи!

Зараз ходять на наші, українські, фільми. У нас була програма поетичного кіно: «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Совість». Зараз от український фільм «Снайпер. Білий ворон» дуже гарно йде. Є мейнстрімні фільми, але вони не дуже йдуть, тому що у нас глядач дуже розумний.


Під час тривоги інженерна служба ставить на паузу всі процеси, контролери по всіх залах ходять і кажуть про тривогу. Хто хоче, спускається вниз, але в нас не дуже сертифіковане укриття, то ми пропонуємо метро. Якщо тривога коротка, можемо поновити сеанс. Обміняти квитки можна до закінчення воєнного стану. Одні хлопці вже чотири рази на «Бетмена» ходили, перші 3 рази в них фільм переривався на тому ж самому місці.



Київ


Я народилася на Печерську, поблизу Бессарабки. Люблю Київ, як можна Київ не любити? За стільки років здається, що знаєш все, але постійно знаходиш щось нове.


Ми з родиною любимо ходити довгими маршрутами: ага, сьогодні Пейзажна алея, потім спускаємося до Андріївського узвозу… Нам подобається дивитися на скульптурки проєкту «Шукай», (серія із 37 бронзових мініскульптур, які розкривають історію Києва; автор проєкту — засновниця екскурсійного бюро «Секретний дворик» Юлія Бевзенко — ЖК) усі їх знаєш і все одно приходиш ще. Парки любимо: Маріїнський, Хрещатий, Володимирську гірку, на лівому березі — парк «Наталка». Перед першим вересня пішли в зоопарк, давно там не були, він так змінився, отримали багато задоволення.



На роботу добираюся на метро, а коли є настрій, пішки з Печерська йду до Майдану Незалежності, піднімаюся по вулиці Софіївській нагору, далі через площу і по Андріївському узвозу вниз. А можна просто по Сагайдачного, через Поштову площу, піднятися Володимирським узвозом, на Хрещатик і там далі.


Із районів мені подобається Оболонь, я жила там кілька років, знаю його. Набережна цікава. Дуже люблю Пейзажну алею і ботанічний сад. У кожному місці можна знайти родзинку: мурал, прикрашену територію будинку — і це все якось чіпляє, фотографую, пишу пости, рекомендую друзям.


Спитати, за що ти любиш Київ, — це як спитати, за що ти любиш батьків. От він у тебе в серці, ти тут живеш, вболіваєш за нього, хвилюєшся за Протасів Яр, тебе чіпляє, що побудували щось гігантське там, де, мабуть, краще був би парк.

Подобається в Києві атмосфера, каштани, річка, люди. Навіть ті, хто тут жив, а потім виїжджають, все одно десь всередині залишаються киянами.



 

Мапа улюблених місць Оксани

Культурний відпочинок у Музеї становлення української нації і Національному художньому музеї. Улюблена вулиця Києва — Андріївський узвіз. Прогулятися — парк Шевченка. У «Театральний буфет» на каву. Кінотеатр «Жовтень» є і на мапі, і в серці❤️



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:

Коректорка:

Наталія Горда

Анна Пастушина

Авторка:

Фотографиня та дизайнерка мапи:

Софія Котович

Олександра Онопрієнко

Транскрибаторка:

Тоня Смирнова


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини