Олександра прийшла у проєкт зробити сайт, а вже за рік стала відповідати за візуальну частину. Дизайн і більшість плівкових фотографій, які ви так любите, — її. Вона раціональна і структурована, і водночас фонтанує новими й новими ідеями. Перед її об’єктивом розслабляються навіть замкнуті люди, Олександра вміє вловити людину справжньою.
Сфотографувалася Олександра в ботсаду Гришка, це її місце сили, де у важкі часи стає легше.
МІСТО ДИТИНСТВА
Народилася я в Києві. Здається, це був другий пологовий будинок на Виноградарі, трохи вище проспекту Правди. Перші кілька років жила на Борщагівці, з цих часів пам’ятаю лише, як зимою ми з мамою йшли в темному переході й купували тістечка-горішки зі згущеним молоком. Років із 4 і до 18 жила на Оболоні — весь шкільний період і кілька перших курсів університету. Там зав’язувалося все моє життя, але воно там не закінчувалося, тому що я ходила на танці і мій ансамбль мав дві репетиційні точки: на Контрактовій площі — будинок культури на початку Андріївського узвозу і на Фрунзе біля «пташиного» ринку. Я досить часто туди їздила, і виступали ми по всьому місту. Ці райони запам’яталися, і коли я повертаюся туди, то згадую дитинство.
Так щоб виїжджати просто погуляти або зустрітись із друзями, це вже років із 13-ти. До того мене вивозила бабуся — в зоопарк, ботсади, кінотеатри, на вистави, фестивалі, ярмарки. Скрізь вивозила, показувала і розказувала, тому я своє дитинство провела не лише на Оболоні. Більшість часу я проводила не вдома, а у дворі, на дитячих майданчиках, на танцях і в школі.
Я пам’ятаю два кінотеатри свого дитинства: один десь на Хрещатику, здається, його вже немає, він був малесенький, у ньому показували одні з перших 3D фільмів, а другий — кінотеатр «Кадр», він на Куренівці, спеціалізується на дитячому репертуарі. У років 11 чи 12 мені дозволили поїхати з подругою туди на «Людину-павука», а там вікове обмеження з 16 років. Потрібно було по домашньому телефону дзвонити бронювати квиточки, мене запитали, чи точно мені є 16, я відповіла, що немає, вони зробили вигляд, що не почули, і продали мені квиток.
ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ
Дизайнеркою я хотіла бути ще з часів школи, варіювалася лише моя спеціалізація: то одягу, то графічним, то веб. Воно все якось перетиналося з творчими професіями. Але сім’я не підтримала в цьому. Коли настав 11 клас, я сказала, що хочу піти на архітектора, але для цього мені потрібно було складати творчий конкурс із кресленням і композицією. Єдиною репетиторкою, на яку погодилася моя родина, була вчителька трудового навчання в моїй школі, яка згодилася допомагати мені трохи після уроків, розказати хоч базу. Моя сім’я робила ставку на, як вони вважали, більш перспективну професію — юридичний чи фінансовий факультет. Мені тоді було ледве 16, тому я піддалася цьому впливу і ходила на курси підготовки до ЗНО в КНЕУ.
Вчилася я на податкового консультанта у сфері фінансових послуг з поглибленим вивченням психолого-педагогічного циклу. Здається, коли я подавала документи, я просто ткнула у першу вільну спеціальність, куди можна було подавати, мені все інше здалося нудним. У перший день, коли кураторка вголос прочитала нашу спеціальність, вся група була в шоці, походу ніхто не знав цієї назви повністю, це було смішно.
Я вчилася в Ірпені в Національному університеті Державної податкової служби України. Сподівалася потрапити туди, тому що це був не Київ. Мені дуже не хотілося навчатись у Києві, я рвалася в інше місто, бо мені хотілося втекти з-під батьківського контролю, Ірпінь міг бути відмазкою, чому я повертаюся додому пізно. Плюс я розуміла, що з моїми балами я навряд чи пройду в хороший київський університет на бюджет, а на контракт не було можливості. Власне, так сталося з архітектурою — я пройшла лише на контракт.
Зрештою, я не закінчила університет, мене відрахували в останньому семестрі. Роботи, особистого життя ставало дедалі більше, і зацікавлення віддалялися від фінансового напрямку, плюс я зрозуміла, що це дуже нудна професія для мене. Я довго не забирала звідти документи, вони прийшли 17 лютого 2022 року поштою, а вже у 20-х числах університет розбомбили.
Після відрахування я працювала івент-координатором на robota.ua. Там, окрім основних задач, я робила імейл-розсилку на всю компанію. Я взялася її редизайнити, потрохи почала вивчати верстку сайтів, Photoshop, Illustrator, потім пішов графічний дизайн, вебдизайн. Вирішила переїхати до Харкова, звільнилася, і в мене був період, коли я не працювала ніде і мала час подумати, в якому напрямі я хочу рухатись, так я прийшла до дизайну багатьох напрямів: графічного, вебдизайну і продуктового дизайну.
ЧОМУ КИЯНКА ПЕРЕЇХАЛА В ХАРКІВ?
Я поїхала з Києва тому, що місто на мене занадто сильно тиснуло. Київ про швидкість, недосипи, велику кількість людей скрізь, а Харків мені здався вільнішим, спокійнішим. Переїхавши туди, я відчула, що прийшла в норму. Найімовірніше, якби не повномасштабне вторгнення, я б іще не скоро повернулась до Києва. Коли ти живеш в іншому місті, проживши до того значну частину життя в рідному, то сумуєш, ідеалізуєш.
Так працює наша пам’ять, забуваються погані моменти і хочеться приїхати, погуляти, надихнутися. Щоразу, коли я приїжджала до Києва і бачила вокзал, мені ставало погано, страшно. Особливо складно, коли відбуваються зміни, я звикла купувати талончики, приїхала, а в Києві вже електронна система з картками, дзвонила мамі й питала, як мені оплатити проїзд. У метро заходила, бачила цю купу людей, котрі кудись спішать постійно, і знову на мене починало це все тиснути, я поверталася в Харків, відновлювалась, починала сумувати за Києвом, поверталася на один-два дні, знову місто на мене тиснуло, знову я звідси їхала.
Мені не подобається темп Києва, він абсолютно не мій, він занадто швидкий, великої кількості зусиль потребує. Страшна корупція, вона в інших містах теж є, але, за моїми особистими відчуттями, тут цвіте і пахне, в занадто багато сфер просочилася. Що зносять будинки замість реконструювати і будують скляне одоробло, до того ж огороджують його шлагбаумами і парканами. Це нонсенс, коли ти раніше міг пройти повз цей будинок, а люди вирішили закрити територію, і доводиться обходити весь квартал.
Що подобається, так те, що Київ — креативне місто, і воно в цьому плані сучасне. Він діджиталізований у багатьох сферах. Подобаються окраїни Києва тим, що там зазвичай тихіше, просторі вулиці. От я нещодавно була на Відрадному, і там класно: низькі будинки — принаймні ті, що я побачила — широкі вулиці, багато зелені, тихо, бо трафік не аж такий. Мені здалося, що там досить класно жити. Взагалі, я пожила на багатьох околицях: на Північній на Оболоні, це кінцева зупинка багатьох напрямів транспорту, на Маяковського, це майже кінцева на Троєщині, на Академмістечку жила.
Мені подобаються окраїни через те, що туди треба добиратись.
Особливо подобається жити на кінцевих зупинках певного транспорту, тому що ти собі спокійно сідаєш і їдеш куди треба. А ще класно було, коли я жила на кінцевих на Троєщині і Академмістечку, бо і в ту, і в ту точку ходив нічний тролейбус. Ти після роботи йдеш кудись тусити, з кимось бачитись і свідомо запізнюєшся на метро, бо розумієш, що тобі не потрібно платити за таксі, можна прекрасно проїхатись по тихому нічному місту тролейбусом.
Мені подобається довго добиратись додому. Подобалось, бо зараз я працюю з дому, в мене все дім. А коли жила на околицях, то класно було, коли ти з офісу довго їдеш додому. Цей час присвячений лише тобі, лише прослуховуванню музики. Особливо якщо з кінцевої до кінцевої, то ти собі сідаєш і думаєш про щось абстрактне, приємне. Тобі не треба влазити в набиту маршрутку або десь пересідати. Я навіть інколи спеціально вибудовувала свій маршрут так, щоб це було від кінцевої до кінцевої. Коли працювала на Контрактовій площі, а жила на Оболоні, звідти можна доїхати прямою гілкою метро, але я обирала супердовгий маршрут: сідала на 12 трамвай, котрий їде до Пущі-Водиці, і виходила на останній зупинці перед тим, як він укатить в область. Це площа Шевченка, і вона теж кінцева багатьох транспортів, там я сідала на тролейбус, який їде до моєї кінцевої. І ця дорога замість зайняти пів години, займала півтори-дві.
ЛЮТИЙ 2022
У Харкові я жила в районі, котрий дуже близько до вокзалу, і постійно було чутно обстріли. Після того, як 1 березня прилетіло в Харківську ОДА і в нас потрусило стіни з вікнами, ми з хлопцем вирішили поїхати найближчим евакуаційним потягом. Було важко, щодня обстріли, щодня чути, щодня страшно, спали по черзі, дивились діснеївські мультики, щоб хоч якось відволіктись. Витримали лише кілька днів, потім стало боязно. Загрозою була і близькість нашої квартири до вокзалу. Ми не знали, куди поїде евакуаційний потяг, о 2 дня побачили, що він прибуде о 3, і швиденько зібрали речі.
Тривожні валізки у нас були зібрані давно, ми здогадувались про повномасштабне вторгнення. Я готувалася ще з весни 2021 року, коли почалося скупчення військ під кордонами, це ж близько до нас. Була тоді настільки накручена, що не хотіла йти в автошколу складати екзамен з водіння, тому що думала: почнеться війна, я не довчусь і залишуся без шести тисяч гривень. Із дня на день чекала. Потім, коли почали скасовувати авіарейси, я розуміла, що це відбувається не просто так, а тиснуть страхові компанії, а вони мають своїх інсайдерів, які розуміють більше, ніж звичайні люди. Плюс усе в новинах вело до цього. Особисто для мене це було очевидно, хоч розумію, чому люди могли бути неготовими, не вірити.
«ЖИТЕЛІ…»
Одна моя знайома була підписана на «Жителів…» і скинула мені сторіз, де Христинка шукала людину, котра зробить сайт. Я відгукнулася на це, так почалося моє знайомство — з того, що я вирішила допомогти, навіть не знаючи проєкту. Я відчувала, що мені треба вписатись у цей двіж.
І я така людина, що якщо приходжу на якийсь проєкт, то не можу всидіти на своїй позиції, мені треба пхати носа скрізь, це наче частина моєї сутності: якщо бачу, що можна зробити краще, то не пройду повз. Мій досвід дуже широкий у тих сферах, які нам зараз потрібні, тим паче я переживаю за проєкт, щоб поліпшити його. Якщо на це треба витратити свій час, то чом би й ні.
Волонтерю, здається, з 18 років, це почалося з волонтерства на музичних фестивалях, на мене вплинуло волонтерство на ГогольFest у 2017-му, після нього мені свідомо подобалося волонтерство, але я, на жаль, не мала багато часу і сил. Потім прийшло волонтерство в «Жителях…», я туди багато часу віддаю, тому я б не сказала, що в мене є можливість волонтерити десь іще, але хотілось би. Аби ж було більше часу в добі!
ДІВЧИНА З ФОТОАПАРАТОМ
Коли мені було років 10-11, до нас у гості приїхав якийсь родич — професійний фотограф. Я дитиною цікавилася всім підряд, і він показав мені фотоапарат, це було так захопливо — дивитися, як налаштовувати баланс білого, мені запам’яталося. Відтоді я брала домашні плівкові та цифрові фотоапарати і щось собі клацала. У 9-му класі, попросила тата купити мені цифровий фотоапарат, найдешевшу дзеркалку. Мені його подарували, я почала фоткати все підряд, носила його в школу, на зустрічі з друзями, вони сильно від цього тащились. У мене було по 2-3 тисячі фотографій із цих прогулянок, їх треба було відфільтрувати, і вже тоді я таким займалася. Дружила тоді з двома братами-акробатами і любила фотографувати, як вони робили трюки. Одного разу навіть гіфку зробила, було весело. У школі мене почали посилати на івенти, де треба було щось пофоткати. Взагалі, і в школі, і в університеті я була проактивною людиною, мене знали і завуч, і директор, могли до мене звернутися, щоб щось організувати. У студентські роки я була фотографом у профкомі.
Я навіть не задумувалася, щоб повернути фотографію у професійне русло, просто хобі. Коли переїхала від батьків, мені терміново були потрібні гроші і я… замість брати гроші за фотосесії продала фотоапарат. Із часом на на «Почайній» купила плівковий фотоапарат. Але мені не йшло, я не розуміла, як, щоб не було все пересвічене або занадто чорне. Поклала фотоапарат на полицю. Через якийсь час мені показали, що робити класні кадри — реально, і я почала документувати своє життя.
Плівка дорога, і мені здавалося, що кожен кадр має бути вартим того. Йшло все дуже повільно, але йшло, тобто я вже вміла фотографувати на плівку, вже знала, як робити так, щоб кадри виходили.
Потім сталось повномасштабне вторгнення, і я собі подумала: а чого я, власне, економлю ці кадри? Чому я економлю плівку, якщо життя може обірватись у будь-який момент?
І почала активно зімати на плівку, це помітила Христина і каже: давай фоткати для «Жителів…»? Я погодилася, потім брала комерційні зйомки. Зараз не беру багато, бо це досі моє хобі.
Я не можу знати, чи сподобається людині фотографія, не відштовхуюся від цього, бо це від мене не залежить. Я не знаю, чи подобається людині її горбик на носі, як вона сприймає себе. Відштовхуюся від того, як я бачу цю людину. Я можу бути незадоволена кадрами, якщо не передала своє відчуття людини, що це вийшло не так, як я її бачила. А якщо в кадрі передалося це відчуття, я задоволена.
Якби не фотографія і не дизайн, я б, напевно, пішла у програмування, бо мені подобаються алгоритми. Всі знають, як я спілкуюся в чатах: розбиваю все по пунктах, розписую, люблю чіткість, ясність. І, здавалося б, це не пов’язано з творчістю, але якось мені це подобається. Там задачі цікаві на логіку, креативність і критичне мислення. Одне і те ж можна розв‘язати кількома різними шляхами.
ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ОЛЕКСАНДРУ
Не те щоб я люблю лише котів, різних тварин люблю, але в мене є кішка Ася, вона класна. Люблю рослини і догляд за ними, навіть якщо не вдається. Класні книжки люблю: коли вони не просто надруковані, а дизайн інтерактивний, цікавий. Шрифт хочу свій розробити. У мене є колекція вінілових платівок досить велика. Не дуже часто слухаю через оцей процес, коли треба встати і перевернути платівку, інколи ліньки.
Мені подобається досліджувати взаємодію з різного роду мистецтвом. Я люблю просто по фану писати маслом картини. Колись у мене була швейна машинка, і я собі шила щось. Вишивати і в’язати — це ясно. Ще я колись розписувала шовкові хустинки, батік це називається, здається. Нещодавно мало не замовила набір із битого скла для вітражів, щоб спробувати вітражну техніку від Тіффані, планую сидіти паяти вітражі. Мені подобається досліджувати взаємодію людини з матеріалами, з чого можна зліпити щось нове. Креатив лізе з мене, подобається досліджувати, де його можна проявити.
Фото з особистого архіву Олександри.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка, транскрибаторка та інтерв'юерка: | |
Софія Котович | |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |