Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Художниця Олександра Федорук малювала з дитинства, вона є авторкою циклу картин «Тіні предків» про різні обличчя української жінки крізь епохи та зробленого на його основі фотопроєкту, в якому великоформатні фото цих картин їздили по різних закинутих або закритих для відвідувачів локаціях (костьолах, палацах і замках). Окрім участі у міжнародних виставках та малювання, Олександра працює реставраторкою в Софії Київській. Вона провела нам невеличку екскурсію собором, потім ми пішли подивитися її майстерню та в «Бути Софі» на каву, де вона розповіла про особливості її професії.
Я виросла в Переяславі, там тихо, спокійно, красива природа, багато музеїв, культури та історії. Це моє таке собі святе місце. Мої київські друзі любили Переяслав через його культурно-містичну ауру, вдень ми ходили по музеях, а ввечері я водила їх своїми стежками повз закинуті зарослі будівлі.
Переїхала до Києва після 9 класу і вчилася у школі-шестиденці до 12-го: три дні звичайна школа, а три — мистецтво. Це Дитяча художня школа імені Тараса Шевченка між Берестейським і Дорогожицьким парками. Коли переїхала, Київ сприймався як велика казка. Мій навчальний рік почався плавно — із пленера, коли ми два тижні їздили по Києву і малювали архітектуру, пейзажі, натурників у саду школи. Київ, звісно, подобається. Я знаю його, якщо подумати. Так у ньому багато унікальних, витончених цінних речей, хоч і наші пам’ятки не відновлюють вже бозна-скільки років і вони потихеньку руйнуються. Я знаю стилі архітектури, — проходила курси в художній школі та Академії мистецтв — тому коли в моїй улюбленій старій частині Києва дивлюсь на пластикові вікна чи пописані стіни, мені стає боляче. Класно там, де є люди, які відновлюють, які бережуть ці пам'ятки. Хочеться побажати, щоб це відновлювалося пошвидше.
Я захотіла стати художницею в 7 років, вчилася у художній школі. Батьки казали: дитина малює, то хай собі малює. Слава богу, що не збили з толку. Почала вивчати мистецтвознавство, почала потихеньку освоювати фарби, зрозуміла, що мені це підходить. Я дислексик, і шкільні предмети давалися мені важко через несконцентровану увагу, але я бачу більше кольорів, ніж інші люди, трохи по-іншому сприймаю світ.
САКРАЛЬНІСТЬ ПРАЦІ
Я працюю в Софії Київській п'ятий рік і паралельно займаюся мистецтвом, до цього теж реставрувала. Щодня йду в це місце, заходжу або перша, або друга, після того, хто відключає сигналізацію. Воно сакральне не тільки тому, що красиве візуально, а й буквально коли довго там працювати, починаєш так дивно себе відчувати, наче через тебе проходить великий потік якоїсь енергії. Що мені подобається, так це усвідомлення того, скільки тут узагалі вкладено енергії, зусиль, навіть буквально життів. Заповідник побудовано на кладовищі, під час розкопок знаходять залишки кісток, окрім того, тут є захоронення митрополитів. Мій керівник розповідав, що вони працювали з дуже шкідливими хімікатами, щоб зберегти історичні пам’ятки, йому за 70, і його старших колег уже немає серед живих.
Якщо взяти той об'єм коштів, ресурсів, спеціалістів, який витрачено на Софію Київську, то можна сказати, що на масштаби сучасного часу це все одно, що будувалося пів Києва. Тобто це була дуже дорога споруда.
Після Другої світової війни реставратори мали безмір роботи. Іноді буває, що відшаровується велика частина стіни, а на ній зображення, яке не можна втратити. Коли мій учитель тут працював років сорок, напевно, тому, йому пощастило реставрувати Богородицю з червоним веретеном (ідеться про мозаїчну сцену «Благовіщення» — ЖК). Він розповів, що ця мозаїка трималася тільки за рахунок того, що стоїть на карнизі. Раніше, коли потрібно було щось зробити, тут не дуже звертали увагу, що це цінна пам'ятка, що її потрібно зберігати. Зараз, якщо потрібно встановити якийсь датчик у стіні, збирається ціла нарада, чи можна там свердлити.
Те, що відбувалося біля собору в XI столітті, і що зараз, суттєво відрізняється. Наприклад, коли на Софійській площі гучна музика, концерти і тут все труситься, це не може не впливати на собор. Володимирський собор, який я шалено люблю, весь чорний від копоті свічок, Софійський періодично чистили, зараз тут лише імітації свічок. Так само, коли багато людей приходять, дихають, утворюється конденсат, а тут потрібно зберігати певний режим вологості.
По всьому собору є тріщини, деякі з них конструктивні, тобто можуть зруйнувати собор, і, щоб спостерігати за цими тріщинами, вставляються маячки і спеціальні люди приходять вимірюють їхні показники.
У світі з'явився штам грибка, який поселяється у приміщеннях і якому не потрібна волога, він стійкий до більшості хімічних елементів, тож до нас приходили різні дослідники, щоб його вивчати.
Реставраторкою живопису я працюю на повну ставку, тому це великий обсяг роботи. Це дуже багато різних предметів дослідницьких, іконографія, економізація, хімія, фізика, грибки, дослідження. Окрім того, що ти живописець, ти ще й будівельник і фотограф. Зараз я працюю реставратором паперу, мені пощастило, що я вклинилася ще й у цю галузь. Щоб не збрехати, таких людей 22 на всю Україну. Робота специфічна, унікальна, тому що немає вишу, відповідних факультетів. До того ж, специфіка полягає і в тому, що реставратори приховують свої технології, методики, тому що це дійсно дуже складно. Іноді, коли роботи дуже багато, мене залучають і до інших видів реставраційних робіт.
Раніше я працювала в Національному художньому музеї, там трішки інша атмосфера, немає такого великого обсягу, тобі до майстерні приносять окремі експонати, і ти з ними працюєш. Я реставрувала поліхромну скульптуру, а це абсолютно інший тип роботи. Софія — мій фаворит серед соборів, і в Кирилівській церкві класно, і розписи Врубеля у Володимирському люблю. Я щаслива, що можу доторкнутися до таких речей, порозглядати. Я колись приходила в гості до своєї подруги в музей Шевченка, і «Катерина» була на реставрації, її можна було подивитися зблизька, це надзвичайні відчуття.
Робота реставраторів безкінечна: минає 20-30 років, і вона йде по колу. Реставрація — це дуже чітка послідовність, як виконувати певні речі. Якщо, наприклад, упала бомба на якесь приміщення, то ми як реставратори, звісно, повинні засукати рукави та спробувати відновити зруйноване з урахуванням сучасних досліджень. Але я думаю, поки не закінчиться війна, ми можемо лише робити якусь таку свою щоденну інертну роботу, а вже потім залучатися у відновлення всього, що тільки можна. Натомість коли біля музею Шевченка впала ракета, всі мої знайомі хлопці одразу кинулися відновлювати вікна та стіни, тому що волога може наробити лиха.
Тож реставратор чимось схожий на лікаря: як пацієнта запитують, що у нього болить, яка історія хвороб сім’ї, так і реставратор спочатку досліджує об’єкт, його походження, особливості, стан, а вже тоді ставить діагноз: відновити, законсервувати, віддати іншому фахівцеві.
Ми використовуємо і хімічні реактиви, і будівельні матеріали, і різні художні інструменти, тобто це наче робота рятувальника, медика, будівельника і художника заразом. Серед реставраторів кожен займається своєю справою: мозаїка, монументальна реставрація, реставрація живопису, поліхромна скульптура, кераміка, хтось працює з металом, тканиною, музичними інструментами тощо. І коли приходиш до цієї людини, вона тобі розкаже, що отут цей то вигин говорить про те, що це робив аматор або хтось відомий, до якого періоду належить річ.
Ми стежимо за розвитком технологій, і хімія дуже впливає на реставрацію. До нас дуже часто до війни приїжджали поляки-реставратори, ми помітили, що вони використовують більше синтетичних матеріалів, тоді як українські працюють за більш старовинними методиками, як-от восково-смоляна мастика для живопису. Віск треба дуже довго відбілювати або купувати вже готовий, потім його замішувати з різними хімікатами, обережно наносити, щоб він розтікався у потрібні місця, консервувати. Коли працюєш із синтетичними матеріалами, усе відбувається швидше. Ми потихеньку їх вводимо у свою роботу. Потрібно знати, як поведеться матеріал, із яким працюєш. Наприклад, якщо бетон залити в таку стіну, через якийсь час починаються висоли, які потім нічим не можна прибрати.
Є частини, які реставратори залишають спеціально, щоб ви побачили, як стіна виглядала, коли була побудована, це називається зондаж. Протягом усього часу Софію Київську декілька разів оновлювали дуже сильно, принципово — могли перешпаклювати весь собор і заново переписати. Собор древній, 11 століття, залишилось небагато автентичних зображень: із 600 квадратних метрів мозаїки є тільки 200. Коли почалися перші реставраційні роботи, рівень землі був вищий, потім усі ці плити зняли, і під ними виявився товстий шар будівельного сміття.
Дуже важлива і цінна частина Софійського собору — це фрески, вони збереглися не дуже добре, їх реставрація відбувається приблизно раз на 20 років. Майже на всіх стінах збереглися графіті, вони багато цікавого розповідають. Ці написи сягають 11 століття, вони є різними мовами, люди зверталися до князя чи до Бога. Мало хто був писемним, тому такі писці були унікальними людьми, у кожного свій почерк, і це цілий ребус: однієї букви «ф» могло бути 20 варіантів написання, щось уже стерлося, щось залишилось, і треба це якось розгадувати. Коли побачила це вперше, я була ще школяркою, і мені здалося дивним, що там навіть якісь святі зображені.
СИЛА МИСТЕЦТВА Мені з дитинства снилися такі дивні сни. Я у своєму будинку, він у жахливому стані, і чую, що в інших кімнатах ходять якісь люди, а на останньому поверсі знаходжу скарби (прикраси, золото). Я думаю, йдеться про символізм, а скарби духовні, культурні. Коли я зняла свій проєкт (ідеться про фотопроєкт «Тіні предків. Я буду!», у якому Олександра виставляла свої картини циклу «Тіні предків» у давніх зруйнованих спорудах — ЖК) і він уже у мене висів просто так перед очима, я зрозуміла, що це була моя підсвідома реалізація, пов'язана реставрацією та мистецтвом одночасно. Я вболіваю за нашу архітектуру, і коли ми вішали картини на стінах, приміщення починали виконувати свою первинну функцію, вони оживали. Це був цікавий досвід.
Що дорослішим стаєш, то більше розумієш, що подобаються місця, де цікаві люди. Я цікавлюся не тільки сферою мистецтва, історії та культури, а також і бізнесу, політики.
Виставки моїх робіт проходять у різних будівлях, у тому числі в замках. Наприклад, перша виставка-інсталяція в Переяславі-Хмельницькому була у кімнаті великого недобудованого музею, і моя мрія — добудувати його. Коли я приходжу туди, в мене починає одразу працювати фантазія, як би я хотіла оформити це місце, щоб підкреслити експонати і створити простір, як «Мистецький арсенал». Але зараз у таких місцях часто багато сміття, вони занедбані.
Маю болісні роботи 2014 року з початку воєнних дій, у них відчуття невідворотності. У моїх роботах багато жіночих образів. Наприклад, один із них базується на легенді, за якою якщо знайдеш квітку папороті, законсервуєш її у воску і покладеш собі на чоло, то відкривається дар розуміти мову тварин і рослин. Таке поєднання природи із внутрішнім станом. Жінка, як на мене, ближча до природи. Поряд із жінками на моїх картинах часто присутні дерева.
Це символ роду, його коріння — походження, стовбур — будення, його гілки — наші думки, космос, духовна частина життя. У цих образах я бачу в якомусь сенсі себе.
Завдання сучасного мистецтва — шокувати, ставити запитання, пробувати на них відповідати. Зараз українські художники висловлюють свій біль. У Берліні нещодавно відбулася виставка жіночих робіт про воєнні переживання, я теж брала в ній участь.
Після вторгнення багато на що відкрилися очі. Звісно, я пережила стрес, як і всі ми. Коли ти збираєш цю валізку, коли думаєш, що з собою взяти, ти починаєш аналізувати, що для тебе найцінніше. Я переглянула стосунки у моїй родині, так само, як і багато українців, маю родичів у Росії, спілкувалася з людьми звідти, бо їздила в Чебоксари реставрувати роботи Олексія Кокеля, засновника Харківського вищого художнього училища (нині Харківська державна академія дизайну і мистецтв), він був чуваш, і у нього великий доробок. Напевно, спала якась пелена, я ще більше утвердилася на думці, що нам потрібно і далі стояти на своєму, максимально озвучувати красу та силу України.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Редакторка: |
Богдана Горбань | Анна Пастушина |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Тоня Смирнова | Олександра Онопрієнко |
Авторка: | |
Софія Котович | |