Ольга Сахно, майстриня народної творчості



«Я народилася на Черкащині у селі Квітки і приїхала до Києва у 1974 році. Для мене було важливо опинитися у столиці, оскільки це передбачало реалізацію моїх юнацьких бажань і прагнень. До того ж тут уже була моя старша сестра, і я відчувала певну підтримку. Моєю мрією було стати модельєром-зайкрійником, але я провалила екзамен і не зважилася вступати вдруге. Працювала на шостій взуттєвій фабриці на Лук’янівці, а паралельно навчалася у Київському технологічному інституті легкої промисловості на інженера-технолога виробів зі шкіри. Навіть на тому етапі я прагнула реалізувати любов до моделювання і проєктувала танцювальне взуття.


У 70-ті роки Київ був повністю русифікований. Я не могла зрозуміти, чому я в столиці України повинна говорити російською.

Викладання в училищі – російською, співробітники на фабриці спілкуються російською, з 2600 працівників лише троє говорили українською! 99 відсотків тих, хто приїжджав до Києва, одразу переходили на російську. У якийсь момент у мене навіть виникла думка про переїзд до Львова, оскільки я не могла змиритися зі зросійщеним оточенням.


Десь на восьмому році життя у Києві, я зустріла однодумців. Людей, які ввели мене в осередок української спільноти. Це були члени Українського культурологічного клубу — першої незалежної громадської організації в радянській Україні. Вони познайомили мене з нелегальним суспільно-політичним журналом «Український вісник». Я слухала заборонений «Голос Свободи» і чітко розуміла істинну природу комуністичної партії. Мене попереджали, що працівники спецорганів можуть пеленгувати, у якій квартирі звучить «Голос», тобто відстежувати радіохвилі. Я тоді жила на Татарці і мала власну кімнату на дев’ять квадратних метрів у комунальній квартирі. Багато членів клубу переховували в мене заборонену літературу, адже їхні квартири були під постійним обшуком. Чи було мені страшно? Так. Але я знала і бачила, якою ціною і якими зусиллями твориться українська незалежна держава, тому прагнула сприяти (хай навіть у дрібницях) кожному кроку до її творення.


У котельні на вулиці Мостицького, де станція юних натуралістів і дослідний інститут, ми збиралися ночами українським осередком і читали вірші та заборонену літературу.

Це була наша романтика. Могли не спати по три доби поспіль, захоплені своєю діяльністю. Минав 1987–1988 рік, а в 1989-му вже повернулися з ув’язнення В’ячеслав Чорновіл, Слава Стецько, Іван Світличний. Омріяна незалежність ставала ближчою.


У часи моєї молодості ми ходили на побачення на Володимирську гірку, там відкривалася велика панорама Дніпра. Я приходила в Ботанічний сад на Дружби народів помріяти і подумати. Це було місце моєї сили. Київ уночі був духмяним, сповненим пахощів каштанів і бузку. Автомобілів було мало, повітря було свіже і ми могли бродити-гуляти. У ті часи я була активісткою Добровільної народної дружини, яка ночами патрулювала місто. Ми ходили по п’ять-шість осіб із червоними пов’язками на руках і стежили за порядком на вулицях.


На початку 90-х років я почала працювати в археології та досліджувати українську культуру, історію, народну автентику, традиції. Я зацікавилася розписом писанки, і це стало найбільшою і, напевно, найцікавішою сторінкою мого творчого життя. На цей час маю змогу представляти українську народну культуру у різних куточках світу.


Для мене Київ – серцевина розвитку. Тут людина може почерпнути багато знань, умінь, стати сильною і цілеспрямованою. Київ змінює свідомість. Особисто для мене – в Києві можна сприяти державотворенню. Тут маєш змогу бути активним учасником усіх важливих суспільних, культурних і політичних подій. Київ – відмінний від інших міст України. Він віддзеркалює розвиток Української держави від Київської Русі до нинішнього часу, від українського середньовіччя, українського бароко до постмодерну. Його архітектура така ж звивиста і неповторна, як і історія.


Я щаслива, що сьогодні на мене не озираються, коли я говорю українською мовою.

Щаслива бачити, що молодь дедалі більше переходить на українську, як мама звертається до своїх діток, а вони відповідають їй українською. У цей момент мені хочеться їх обійняти.


Бо це не штучність, це наша природність, це наш стовп, те, що нас виокремлює з-поміж інших народів. Наша мова, культура, традиції, земля і, безумовно, наша територія».


Ольга Сахно, майстриня народної творчості

Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини