Оля Вольц — авторка дуже потрібного Києву ютуб-каналу, адже розповідає про місто так, як ніхто інший: через іронію, гумор і місця, які, здавалося б, ні до чого, але є частиною простору. Нових обертів ця історія набрала після випуску, де згаданий ресторан «Вітряк» на Теремках з мозаїчним панно «Вітер» Алли Горської, Віктора Зарецького і Бориса Плаксія.
Пані́ та панове, товариші та товаришеси, запрошуємо читати історію про Олю, де вона розкаже, як придумала через розвагу говорити про важливі речі, які місця Києва її улюблені та про своє повернення до української.
ЛЮБОВ ДО ВЕЛИКОГО МІСТА
Я з міста Обухова, яке за 40 кілометрів від Києва. Воно невелике, виробниче, там є Київський картонно-паперовий комбінат, де виготовляють знаменитий туалетний папір. Насправді дуже хочу зруйнувати стереотип, що Обухів — це місто туалетного паперу, тому що це насамперед це місто, де народився відомий український поет Андрій Малишко. Я не маю відео про Обухів, хочу, щоб це був мій наступний magnum opus. До розповіді про рідне місто треба серйозно готуватися.
З Обухова легко дістатися до Києва: за пів години ти вже біля метро «Видубичі». Малою мені завжди хотілося поїхати сюди погуляти. Я була активною дитиною, мені подобався ритм, вайб столиці. І, власне кажучи, я знала, що хочу жити тут, коли стану дорослою. Обухів провінційний, і якщо ти сильно відрізняєшся, якийсь неформальний, тебе там не сприймають. Тож друзі у мене були якраз-таки в Києві, тому що тут багато яскравих і активних, котрі, коли бачать таку ж людину, починають нею цікавитися, а не відштовхують.
Мені хотілося втекти з Обухова, і коли я 2014 року не вступила в університет, ми з хлопцем переїхали в Київ. Жили на Позняках, на вулиці Олени Пчілки, яка зараз найбільш забудована, там, де оцей мурашник, 20-поверхові будинки, між якими відстані якихось 150 метрів. Мені подобався район. Це був контраст із Обуховом: велике місто, двіжняк, тусовки. Мені й будинки високі подобались. Думала: Боже, я живу на Позняках, найкращий район. Я і зараз виправдовую лівий берег. До речі, жарти про правий і лівий береги я вперше почула лише кілька років тому. Не знаю, звідки вони пішли.
Після року на Позняках, я відчула, що мені там дискомфортно, але не могла пояснити, чому. Краще почувалася в Обухові, коли приїжджала до батьків. Хоча сам Київ мені подобався. Просто я тоді не знала про Осокорки, що там є екопарк, тому улюбленого місця на Позняках у мене не було. Улюбленим був центр Києва, там багато людей, там комфортно. Ще Оболонська набережна подобалася. От відкриваєте «10 місць, які треба порекомендувати туристу» — у мене вони збігались.
Зараз я живу в селі. Скажу так: мені не подобається, але поки я вимушена. Село гарне, горбисте, мені йти 4 хвилини до озера, а з будинку виходжу просто в ліс. Це все дуже класно, але я людина урбаністична і мені не вистачає міста, його ритму.
В селі нема тротуарів, супермаркету (тільки ларьок «Вікторія»), нема аптеки, нема пошти, тільки поштомат. Я б хотіла жити в місті.
Я зустріла там повномасштабне вторгнення. У нас нічого не було чутно спочатку, тому я дізналася про війну з новин. Друзі з Києва на той час уже стояли в заторах. Наступного дня я поїхала в Чернівці, прожила там три місяці. Можу сказати, що мені по настрою не дуже підходять міста на заході України, там багато релігії. Гуляєш містом, а білборди такі: молишся Богу, а потім ЗСУ. В Києві нема цієї набожності, тут вільніше почуваєшся.
«НЕПОТРІБНИЙ КАНАЛ»
Я дуже хотіла бути акторкою або телеведучою. І після школи подала документи у три виші на кілька спеціальностей, які стосуються театрознавства й кіновиробництва. Мене нікуди не взяли, це розчарувало. Мені тоді через юнацький максималізм здавалося, що я талановита, але цього ніхто не розуміє. Тепер я вдячна людям, які мені відмовили на вступних екзаменах, тому що моя доля склалася таким чином, що я творю нестандартно.
Власне, коли мені не вдалося творчо реалізуватися через освіту, я пішла в ІТ. Це було 2014-го, коли люди перепитували, що це таке. Я була здивована, що мені вдається, бо ця професія технічна, потребує раціонального підходу. Але мені подобалося, і цей досвід навчив мене скрупульозно підходити до деталей. Проте через кілька років роботи я зрозуміла, що мені все ж таки хочеться реалізуватися творчо, це гризло, і хотілося вивільнити цю частину натури. Хотіла писати книжки — думала, що буду реалізовувати свій письменницький талант, тож покинула ІТ і писала антиутопію. Проте це складний жанр, я зрозуміла, що потребую допомоги технічного редактора, бо багато деталей не узгоджуються з економікою. І я це закинула. Зараз вона лежить, написана російською. Потім я почала робити кастомний одяг, його концепт — нестандартні зображення, пов’язані з наукою, космосом. Воно теж не пішло, і я вигоріла.
У березні 2022 року я не знала, виживемо ми чи ні, і поставила собі важливе, напевно найважливіше в житті, запитання: якби в мене залишалося 10 днів, чим би я займалась? Тим, чим хотіла ще в школі, чим могла б в університеті. Так виникла ідея «Непотрібного каналу». Вирішила, що якщо росіяни відступлять з Київщини, я повернуся додому й почну його створювати.
Звісно, я почала його робити дуже нестандартно: скетчі були з постіронічним, метаіронічним гумором. Концепція полягала в тому, що в рамках «Непотрібного каналу» я робитиму тільки непотрібні речі: консервуватиму банани за рецептом огірків, вчитиму лежати на дивані чи розмовлятиму з туалетним йоршиком. Але ніхто це не дивився, тому що в людей тоді був ресентимент до росіян — усім хотілося творчість, де їх обсирають. А мені хотілося створювати мистецький продукт, а не просто шлак-контент, який зараз хавається і шкідливий у культурному плані, адже привчає сміятися над приматами — я так називаю росіян, бо вони деградували — а це ніяк не розвиває нашу культуру. Так ми не цікавимося українським, а просто самоствержуємося за рахунок росіян, продовжуємо тягнути їх в наш інфопростір, просто з іншою інтерпретацією. На мою думку, те, що робить Віталій Гордієнко й подібні блогери, а саме відео на кшталт «Що не так з…» і далі підставте ім’я росіянина, назву російського фільму, серіалу, шкідливим підходом. Умовно кажучи, авдиторія Віталіка Гордієнка — здебільшого свідомі люди, які й так не дивляться «Слово пацана», тобто він звертається до тих, хто споживає російський контент і намагається пояснити їм, що цього робити не варто. Але він по-дилетантськи підійшов до цієї теми, найімовірніше, не спілкувався зі зросійщеними людьми. У мене є такі знайомі, я говорила з ними нейтрально, щоб вони розкрилися і пояснили, чому вони це дивляться. Так от, Віталій Гордієнко намагається переконати їх через ідеї, а вони не мислять такими категоріями, вони мислять категоріями емоцій: їм подобається російський культурний продукт, вони його і споживають, скільки б аргументів не навів Віталій Гордієнко. А отже, що потрібно робити нам як блогерам, митцям, культурним діячам? Альтернативу. Тобто зробити наш продукт якіснішим, щоб його хотілося подивитися. Я вважаю, що це спрацювало би.
«НЕПОТРІБНІ» МІСЦЯ КИЄВА
Я багато гуляю по Києву й дуже люблю спостерігати. Піша прогулянка є для мене антистресом, я роззираюся навколо, помічаю деталі. Добре знаю місто візуально, хоч можу не знати, що це за вулиця. У мене немає урбаністичної освіти, але місто мені цікаве, я його люблю. Люди кажуть, що Київ втомлює, тут забагато трафіку, а мені навпаки подобається цей двіжняк. І я зрозуміла, що треба якось у гумористичному концепті пояснювати такі речі.
У моєму контент-плані було прописане відео, де я би розвідала людям про непотрібні місця в Києві. Тоді жоден з моїх гумористичних скетчів не залітав, я думала, що і з цим так буде, але продовжила робити для себе. Обрала 10 безглуздих місць (вони не є непотрібні, просто я їх так подаю), записала, і відео залетіло на 170 тисяч. Хоч, судячи з коментарів, не всі люди зрозуміли мій гумор. Запитували, чому я промзону Видубичів називаю непотрібною: «Ти б там попрацювала, тоді б розуміла». А я працювала два роки в цій промзоні, коли виготовляла одяг, тому добре її знаю.
Воздвиженку з серйозним обличчям назвала Возруханкою, мовляв, це декомунізована назва, і люди пишуть: «Що ти придумуєш? Де таке знайшла?». Деякі розуміють і кажуть, що це геніально. Крім цього, люди писали, що не бачили, щоб хтось це в такій манері подавав, перелічували інші місця, які їм не подобаються в Києві, і я зрозуміла, що це контент на наступний випуск.
В огляді була церква, яка працює тільки в неділю вранці. Я прийшла туди в четвер помолитися, щоб Бог відпустив мої грішки, але церква працює за розкладом — тобто Бог не чує мене в інші дні. І я подаю це в гумористичному ключі, кажу, що вона схожа на церкву з Sims. Думала, за таке мені прилетить, але люди сміялися. Ще розповідала про набережну біля ЖК Riverstone. Вона зачинена, усе за парканом, ви не можете там прогулятися, якщо ви не мешканець цього ЖК. Хоча не можна забороняти людям доступ до водойм. Вони зробили хитро: назвали її гідротехнічною спорудою і пояснили, що таким чином можуть обмежувати доступ. Але й до таких споруд доступ обмежувати не можна. Словом, є набережна, але вона непотрібна. Ось такі недолугі тригерні місця я висвітлювала. Російське посольство, музей Булгакова. Зрозуміла, що в Києві таких місць ну просто дофіга. Але про це не кажуть, всі екзальтовано подають вилизане місто.
Я дуже люблю Київ. І через те, що люблю, я і помічаю недоліки. Їх теж варто висвітлювати, тому що критика — один із найвпливовіших інструментів соціального впливу: ти можеш казати, що тобі щось не подобається, і, можливо, на це будуть звертати увагу, змінювати.
Класно, що ми помічаємо те, що нам не подобається!
Я от нещодавно була у Вінниці, підходжу до вінничан і кажу: «А є якісь місця, які вам не подобаються, які б ви хотіли покращити?». Вони кажуть, що таких місць немає у Вінниці. Але це неправда — кожне велике місто містить такі місця! Це означає, що ви або боїтеся сказати про них на камеру, або не знаєте свого міста. У Києві та Житомирі інша ситуація: житомиряни й кияни відповідають одразу про місця, які їм не подобаються. Я не бачу проблеми у критиці, тим паче, я це подаю гумористично. І це дуже нестандартно, я не бачила антитревел-блогів, навіть іноземних. Бачила, що люди просто оглядають класні місця й інколи знаходять недолугі й такі: ха-ха-ха, хі-хі-хі. Але щоб це був формат, то ні. Я лупаю цю скалу.
Якось мені подруга скинула вітряк на Теремках серед новобудов, і я давай читати про це місце, а воно історичне, його будували українські архітектори, а монументально-декоративне панно виконувала, зокрема, Алла Горська. І взагалі це був ресторан. І розумію: ага, я можу зайти режисерським хуком і показати, що нічого не знаю про це місце, вигадати, що цей вітряк нам Нідерланди подарували і коли до нього доторкаєшся, одразу стаєш дуже толерантним. Люди сміються. І тоді я плавно-плавно підводжу їх до істинної історії цього місця.
Гумор також висвітлює важливі теми.
Люди пишуть, що це спрацьовує, тому що через гумор вони доволі просто налаштовані до відео, їм подобається, вони розслаблені, а потім їм потроху-потроху даєш якусь важливу освітню інформацію, і вони її добре засвоюють. Тобто у них такі емоційні гойдалки відбуваються. Психологи пишуть, що на оцьому контрасті мозок дуже запам’ятовує, і я вирішила використовувати цей сценарний прийом: у Вінниці так розказала про район Тяжилів, у Києві — про екопарк «Осокорки», про лівий берег. Можна сказати, пишаюся, що я інтуїтивно до нього дійшла.
ПОВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Те, що говорю українською, я називаю поверненням, а не переходом. Це мова нашої нації, перехід може бути на іноземну мову, ми повертаємося до свого коріння.
Я з дитинства розмовляла російською, хоч Обухів — українськомовне місто. Серед 30 однокласників я і ще один хлопець з Одеси говорили російською. Мої батьки — вихідці з Росії, і мені було так легше розмовляти. Також сприяло те, що я тяжіла до Києва, а в Києві всі розмовляли російською, хотілося бути модною, крутою. У школі я могла відповідати на уроках російською, але читати підручники доводилось українською, я читала українською, писала українською, але ніколи не розмовляла нею. І коли сталося повномасштабне вторгнення, почала рефлексувати щодо цього. Зараз у соцмережах напишуть: чому не з 2014 року? І мені дуже дивне це прискіпування, тому що я почала рефлексувати тоді, коли дійшла до цього ментально, інтелектуально і культурно. Я не знаю, чому не почала про це думати у 2014-му. Мені було 18, я не замислювалася про політику, культуру.
Коли я сиділа в Чернівцях, то багато читала. Розуміла, що Росія воює з нами не 8 років, як тоді казали, а століттями. У квітні 2022 року я вирішила принципово розмовляти тільки українською. Вперше в житті. У мене не було суржика, це було бекання-мекання. Перша спроба не вдалась. Вона тривала 3 дні, мозок дуже втомився, я повернулася до російської. Але потім я дедалі більше заглиблювалася в культурний, історичний контекст, розуміла, що ідейно правильно, відчувала, що хочу розмовляти українською. Це мова мого народу. Росія зараз окуповує міста. Умовно в Маріуполі вже не вивчають українську мову. Тобто Росія знищує власне українську культуру. І тому треба українську культуру відновлювати, відроджувати.
Вдруге я спробувала через кілька тижнів: написала в соцмережах, що я буду розмовляти тільки українською мовою, тому, друзі, хто буде мені дзвонити, давайте не дивуйтеся. Пам’ятаю, сиджу над кнопкою «опублікувати» і розумію, що зараз її натискаю і повинна буду тримати слово, тому що люди вже знають, а це означає, що шляху назад немає. Було важко, я звикла швидко розмовляти, а мені це не вдавалося, було незручно, але у свої 27 почала говорити українською.
УЛЮБЛЕНІ МІСЦЯ КИЄВА
Якщо уявити, що маєш останні два дні у твоєму місті, бо ти поїдеш і більше його не побачиш, і тобі треба відвідати якісь його місця, то, власне, ті, які ти обереш, і є твоїми улюбленими.
У мене на першому місці Осокорки.
Прикро, що наш нешанований мер Кличко разом з його посіпакою Молчановою, забудовницею ЖК H2O, хочуть зруйнувати екопарк і збудувати там 48 багатоповерхівок. Це природоохоронна зона, там багато рідкісних видів птахів, тварин, рослин, які занесені в Червону книгу, охороняються різними міжнародними інституціями. Там є три озера і, щоб збудувати цей ЖК, їх потрібно засипати, щоб там могли стояти такі високі будинки. Це дуже вплине на природу. І взагалі, екопарк «Осокорки» — це єдине місце на Осокорках, Позняках, Харківському масиві, де можна відпочити в межах міста на природі. Я зараз висвітлюю тему цієї забудови, борюся за екопарк, хочу, щоб люди виходили на мітинги, приходили на засідання суду, обстоювали за своє комфортне проживання в місті.
Друге моє найулюбленіше місце в Києві — це бібліотека Вернадського на Голосіївському проспекті.
Маю абонемент, він коштує смішних грошей: чи не 100 гривень на 5 років. У ній міститься 15 мільйонів книжок. Архітектура там незвичайна, цікаве декоративне панно на вході, у читальних залах на перших поверхах округлі отвори у стелі, які дають денне світло. Там цікава схема: назву книжки шукаєш у спеціальних каталогах по букві або галузі. Витягаєш із каталогу номерок цього автора, несеш співробітнику бібліотеки, він піднімається на всі оці поверхи — а бібліотека висока — шукає і виносить книжку. Читати її можна тільки там. Я туди ходила читати «Так казав Заратустра» Ніцше, там багато її видань, але я натрапила на книжку, яку хтось подарував Кучмі. Читав він її чи не читав, але віддав у бібліотеку.
Третє улюблене місце — все ж таки центр Києва, маршрут, умовно, з Хрещатика до Майдану Незалежності, вниз до Поштової і Контрактової.
Маю книжку про альтернативну забудову Хрещатика, там мали бути великі площі й монументальні споруди, що ти піднімаєшся, наче до пантеону якогось. (Ймовірно, йдеться про сумнозвісний проєкт сталінського архітектора Йосипа Лангбарда, за яким мало бути знесено багато історично важливих будівель і цілком змінено вигляд цієї частини міста — ЖК). У мене немає ставлення до центру як до чогось заїждженого. Напевно, це пов’язано з тим, що я розумію його історичну цінність. Усе ж таки саме з нього розпочалася розбудова столиці, серця нашої держави.
Ще мені подобається мотузковий парк на Червоному хуторі.
Він найбільший у Європі. Там шість мотузкових трас, вісім рівнів. У мене більш-менш нормальна фізична підготовка, але я не можу пройти всі шість, тому що дуже страшно. Там по мотузках треба на велосипеді, у бочці проїхатись, на одноколісному велосипеді, на лижах. І це все є в Києві, про це мало хто знає. Цей мотузковий парк у лісі, тому це поєднання активного відпочинку з відпочинком на природі. Я туди воджу всіх друзів — полякати, і ще неодноразово сама прийду.
І п’яте улюблене місце — Печерський район, я там жила 7 чи 8 років, добре його знаю, обгуляла кожен провулок. Він для мене має емоційне забарвлення.
Я люблю Київ за те, що він дає шанси на розвиток у творчому і кар’єрному плані та на самореалізацію. Київ наповнює емоційними моментами, надихає. Я люблю Київ за можливості. Можливо, це звучить цинічно, але мої відповіді відверті. Київ дав мені багато можливостей, а я всі можливості беру від життя. Люблю Київ за його ритм, за те, що він різний, крінжовий, цікавий. А я люблю вивчати крінжові й цікаві місця.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: Наталя Новікова Транскрибаторка: Тоня Смирнова Редакторка: Анна Пастушина Фотограф: Антон Єрмолаєв
Авторка: Софія Котович
Comments