Ця чарівна пара вже 7 років займається філософським освітнім проєктом «Печера Платона», влітку минулого року вони винайняли приміщення на Шулявці під освітній простір і книгарню. Після повномасштабного вторгнення проводили безкоштовні онлайн-лекції фахівців про осмислення війни. Зараз Руслан і Ксенія ведуть дискусійний клуб і запускають власне видавництво.
Ми зустрілися на Шулявці, розмовляли, прогулюючись і відкриваючи для себе цей район інакше. Листя тополь шурхотіло під ногами, і ми під монотонний дорожній шум неквапно пірнали у філософські глибини.
ВІДБЛИСКИ НА КИЇВСЬКИХ СТІНАХ
Руслан: Я народився на Подолі і жив там до двох років. Потім батьки отримали квартиру на Харківському масиві, тому більшу частину життя провів там. Далі трохи мешкав у Броварах, а після повернувся на Поділ, знімав квартиру біля роботи.
Мої дитячі спогади — це 90-ті, шпана і складне життя. Середня школа — то був жах, тому після 9 класу самостійно, без відома батьків, вступив у Дарницький технічний ліцей, його ще називають «Дятлом». Я йшов на програміста, як усі, але не склалося, тож прийняв вольове рішення вчитися на інженера. В кінці літа мама прийшла на батьківські збори у школу і дізналася, що я перевівся.
Ксенія: А я жила біля «Чернігівської» на Братиславській, а потім на Печерську, ближче до «Видубичів». Потім ми з Русланом на Шулявці жили, а тепер ось у напрямку «Нивок» перебралися.
Хоча в дитинстві й було важко (це ті самі 90-ті), але маю дуже радісні спогади, коли мама періодично возила мене в парк Шевченка. Там була одна з найвищих гірок. Ще біля театру Франка така була, але в парку мені більше подобалась. А ще мені подобався Червоний корпус, хоча я і не дуже розуміла, що воно таке. Мама вчилася в Жовтому корпусі на філології, та він мені був не до душі.
Школа мене теж не надто радувала, але з 9 класу я писала роботи в Малій академії наук і в 11 класі посіла перше місце на всеукраїнському етапі на відділенні історії з, як мені сказали, радше філософською роботою. А далі вступила на філософський факультет і потрапила на кафедру історії філософії. Тож навчалася таки в Червоному корпусі.
Руслан: За першою освітою я інженер. Обирав університет ближче до дому, він знаходився на Печерську. Але за фахом не працював. Ближче до тридцяти почав ходили на різні філософські гуртки і зрозумів, що мені хочеться цим займатися. Тому вже через багато років я пішов у Шевченка на філософський. Закінчив магістратуру і мене взяли в аспірантуру.
На одному з гуртків Ксенія з подружкою Оленою робили першу зустріч групи Art of Mind. Відповідно перший раз тоді побачив Ксенію, як вона читає лекцію, і там ми познайомились.
Ксенія: Нам із подругою було тісно в самій лише філософії і хотілося говорити про різне, тому ми заснували ініціативу Art of Mind і влаштовували безкоштовні зустрічі по неділях.
Обирали тему на місяць, і виходило чотири зустрічі — чотири різних лектори. Якось навіть влаштували дискусію між поліамором і священником. Руслан активно почав допомагати нам з Оленою, особливо з технікою. Потім подруга пішла в заміжжя і три роботи, і ми вже з Русланом продовжили розвивати цю тему. Так Art of Mind злився з «Печерою Платона».
Якось після засідання ми удвох пішли гуляти. Це День Києва був, ми тоді годин п’ять містом ходили. Почали на Бульварно-Кудрявській, звідти через Воздвиженку, Андріївський, Поділ, у Маріїнський парк і так аж на «Печерську» дійшли. Ми з Русланом, власне, офіційно почали зустрічатися на цей День Києва. Тож Київ відіграв велику роль у нашому житті.
ПЕЧЕРНА СПІЛЬНОТА
Руслан: Коли я почав активно займатися філософією, мав ідею зробити «Печеру Платона» як віртуальне зібрання у форматі відеозустрічей. Через якийсь час ми зрозуміли, що домовлятися з керівниками філософських ініціатив дуже складно, у всіх якісь власні забаганки, тому вирішили, що «Печера…» може існувати як самостійна організація. Тепер це місце, яке не лише запрошує спікерів та об'єднує однодумців, а й на базі якої ми проводимо власні філософські події різних форматів.
«Печера Платона» здобула фізичне втілення 2018 року — ми почали існувати як лекторій. З допомогою знайомих знайшли простір на вулиці Верхній вал, 22, там було кафе-кондитерська «Волконський», я домовився з директорами, ми зробили ремонт і заїхали у підвал. Це була справжня печера, там ні зв’язку, ні інтернету не було.
Поділ для нас був дуже зручний, бо недалечко Києво-Могилянська академія. Хоча виявилося, що студенти-філософи не дуже зацікавлені глибше поринати в наші теми, а нашими постійними слухачами стали дорослі з дуже різних професійних сфер, наприклад айтівці, пенсіонери та школярі. Переважно це все підготовлені люди, які читають тематичну літературу, і вони ставлять багато запитань, помітно, що хочуть розібратися в нюансах, бо якраз у них криється важливе і завдяки ним відчуваєш вплив філософії на європейську культуру загалом.
У «Печері» під «Волконським» ми перебували півтора року, а потім на певний час через COVID-19 і повномасштабне вторгнення перейшли в онлайн. Онлайн-зустрічі спершу проводили безкоштовно, тепер — за донати, підтримуємо військових і наших лекторів-фронтовиків, особливо богослова-снайпера Юрія Чорноморця. Минулого року ми багато лекцій присвятили міфу, міфодизайну, пропаганді, національній безпеці, загалом осмисленню війни з філософської точки зору.
Ксенія: У нас нема плану, звіту, ми орієнтуємося на запит авдиторії, на те, що відвідувачам цікавіше. Краще ми розглянемо більш глибоко одне питання і будемо розбирати один діалог Платона на 3-4 зустрічах, якщо це потрібно, а не 4 діалоги за один семінар, як зараз відбувається на філософському факультеті.
Руслан: Традиційно міф про печеру Платона трактується у відверто негативному контексті, що це певна в'язниця. Коли ми обирали назву, розставляли інші акценти. По-перше, потрібне місце, де ми зустрічаємося, щоб обговорювати важливі для нас питання. По-друге, в нашому розумінні до печери приходять філософи і учасники якраз для того, щоб краще пізнати цей світ і зрозуміти більше себе і людей навколо.
Ксенія: Тобто це своєрідна опозиція до Платона, який закликав вийти з печери до світла, пізнати суть, повернутись і не дивитись на пусті балачки цих смертних, а наставляти їх на путь істинний. Трошки тоталітарна схема. Нам, навпаки, важливо, щоб люди могли прийти в «Печеру Платона» і обговорити ці свої «пусті балачки», бо насправді і в щоденному житті, і в переживанні війни, і у відчутті нашого міста дуже багато криється глибинних засад особистої картини світу — це власне філософські питання. Тому це якраз місце, куди філософ прийде і його не поб'ють ціпками, як у Платона. Він приходить для того, щоб зрозуміти, що тут відбувається, і побудувати щось прекрасне, як там, нагорі, на світлі.
Руслан: Наша «Печера…» також є аналогією агори — місця зібрань і обговорень у грецьких містах. На противагу Платону, який позиціював філософів такими собі світочами, котрі прийдуть і все роз’яснять, ми із Ксенією підтримуємо софістів, більш демократичних філософів, котрі вважали, що істина вибудовується через спілкування, в тому числі через іншого, через аргументи опонента, і що всі ідеї треба обговорювати.
Ми не віримо, що певні люди апріорі можуть розуміти світ краще, ми віримо в комунікацію.
Зараз наш простір — це більше про спільноту. Наприклад, дуже давні стосунки у нас із Микитою Самсоненком, який читає курс середньоєгипетської мови, із Андрієм Скібіцьким, теологом, санскритологом і психотерапевтом.
Ксенія: Останнім часом ми перейшли на мінімальний формат — зустрічі до 20 осіб, щоб могти спілкуватися з усіма, щоб кожен висловився, бо так і аудиторія більше залучена, і нам самим цікаво спілкуватися. Я цього літа читала курс по Платону, і дуже відчувалося, що у нас дійсно спільнота, фактично сім'я. Більшість учасників — люди, які приходять постійно, вони неймовірно зацікавлені тим, що ми проводимо. До речі, у попередньому просторі «Печера Платона» портрет Платона був чорно-білий, а тут у нас апгрейд — тепер є колір, ми вже вийшли на світло.
СУЧАСНІ ПЛАТОНІКИ І МІСТО-ДІОГЕН
Руслан: З початку повномасштабного вторгнення вирішили точно займатися книжками, бо в нас не вистачає спеціалізованої літератури. Облаштували книгарню, а не так давно я зареєстрував видавництво. Перша наша книга — про Київ і київських студентів, вона називається «Пиво і чорнило». Тарас Самчук, її автор, досліджував, як жили київські студенти 19 — початку 20 століття, і захистився в університеті Шевченка. На обкладинці є QR-код, за яким можна перейти на лекції автора, там є історії, що не увійшли у книжку, його сприйняття студентства як субкультури.
Ксенія: Нам здається, що зараз спостерігається сильний інтерес до локальних історій, присвячених певній місцевості. А оскільки і ми, і Тарас мали стосунок до Червоного корпусу, про який там розповідається, нам ця книжка особливо до душі припала. А ще ми з Русланом хоч і кияни, та пожили в гуртожитку — у віці близько 30 років закрили цей студентський гештальт.
Руслан: Сьогодні бачимо тренд на відображення буденного життя, і книжка в цьому плані яскрава, там є і алкоголь, і протести, і сидіння студентів у в’язниці. Цікаво почитати, що студенти робили 100 років тому, це певна тяглість і формування виразного образу спільноти. А на додачу, це ще й елемент розбудови локальної історії та ідентичності, бо кияни різні, і студенти в цьому контексті також важливі. Тож «Пиво і чорнило» класно вписується в ряд книжок, дотичних до розбудови ідентичності киян.
Ксенія: У нас є мрія — допомагати ставати на ноги молодим лекторам і дослідникам. І Тарас є одним із таких ідеальних прикладів, тому що він і лекції класно читає, і книжку написав. Нам хочеться, щоб більше було талановитої молоді та можливостей реалізації для неї. Щоб ці таланти читали лекції, ділилися своїми надбаннями на наших зустрічах, можливо, писали коротенькі тексти, які потім стануть книжкою.
Руслан: Якби Київ був філософом, то був би Діогеном.
Ксенія: Пам'ятаєте історію, як до Діогена прийшов Олександр Македонський, а він сказав: «Не затуляй мені світло». Наш Діоген ще копняка дав би, щоб той полетів подалі на північ. На противагу нашим сусідам, ми завжди були абсолютними антагоністами імперії, демократичні засади були нам властиві ще з часів київських князів. Київська Русь не була повноцінною монархією, вона все одно мала демократичні засади устрою, картина світу формувалася не лише з аристократичної точки зору, а цілісно.
Руслан: Всі сприймають князювання як передачу титулу за спадковим принципом, але насправді якщо такий керівник не подобався, його спокійно гнали втришия.
Ксенія: Коли гетьмана посвячували, його несли на ношах козацьким строєм і перевертали в купу спеціально підготовленої багнюки, яку накопичували кілька тижнів. Тобто діогенство у нас в крові. Такий український філософський і політичний анархізм.
Руслан: Київ дуже гарно репрезентує громадське суспільство. А це максимально демократична реалізація майже прямої демократії. Говорячи про Київ як Діогена, ми маємо на увазі не ходити голяка і жити в бочці, а його підхід до життя, розуміння своєї позиції у світі. Окрім Діогена, можна ще сказати про софістів. Вони мандрували по Греції, спілкувалися з багатьма людьми, навчали вмінню аргументувати і виступали як дипломати.
Ксенія: Вони були зацікавлені повернути політичний запал у суспільство, повернутися до справжньої демократії, до якої долучені не лише обрані аристократи, а всі, хто має змогу та зацікавленість. Софісти прагнули, щоб люди вміли сформулювати власну точку зору, а не базувались на одкровеннях якогось мудреця. Їм була важлива позиція іншого. Мені здається, київській історії це теж властиво.
Руслан: Якщо повернути на сучасність, то ми бачимо, що люди розуміють обмеженість свою і свого ресурсу, але коли далі роблять свою справу, а надто якщо гуртом, то все вдається. І це теж стоїчний підхід. От так і наше місто — стоїк.
Цей матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" та за фінансової підтримки програми МАТRА Посольства Нідерландів в Україні.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка, авторка: | Транскрибаторка: |
Богдана Горбань | Тоня Смирнова |
Редакторка: | Фотографка: |
Анна Пастушина | Олександра Онопрієнко |
Comments