top of page

Сергій, працівник «Фотофонду»


Сергій, працівник «Фотофонду»

Для когось плівка міцно переплетена з дитячими спогадами та першими проявками у ванній. Для інших — це екзотичне хобі або ж навіть мода. Проте хай яким шляхом ви приходите до плівкової фотографії, напевне знаєте невеличку фотолабораторію за аркою на Шота Руставелі. Уже понад 16 років тут можна зустріти пана Сергія, який новачкам вміє пояснити основи фотографії за кілька хвилин, а з постійними відвідувачами обговорює їхні фотоексперименти та новинки серед камер. Ця історія має звучати під акомпанемент проявної машини, із запахами фотохімії та липового цвіту в повітрі — такою, як ми її почули від Сергія.


ПЛІВКОВЕ ХОБІ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ



За освітою я вчитель історії, методист виховної роботи, багато працював з дітьми в таборах, але мрія поїхати вожатим в «Артек» так і не здійснилася. Моє захоплення фотографією починалось не так із фотоапарата, як із позитивного процесу: у хімкабінеті нашої сільської школи ми з однокласниками закривали все чорними шторами й проявляли. Першу свою плівку я запоров. У 8 класі купив «Смену-7» за 15 рублів — подарунок від бабусі, — і пішло-поїхало. Вже як на першому курсі був, ФЕДа купив. А в 1976 році я був старшим вожатим у таборі на Куренівці, на станції юних натуралістів (Національний еколого-натуралістичний центр учнівський молоді — ЖК), там зараз триповерховий будиночок стоїть, а тоді на пагорбі наметовий табір був, і в одну з перезмінок у мене вкрали і ФЕД, і «Смену»! Тоді придбав «Старт» — дзеркалку, яку випускали до 60-х.



Взагалі я за життя стільки камер перепробував! Важко улюблену назвати. Якісь купляв, деякі обмінював чи знаходив у комісійках, а деякі для мене навіть збирали: був такий майстер Ілліч, жив біля Театру юного глядача (нині вулиця Липська), то в нього ой які екземпляри можна було побачити!


Він ці старезні камери реставрував, «Москву» ще з міхами, Ikonta (середньоформатна камера німецького виробництва, випускалась протягом 30-50 рр. — ЖК). Причому не тільки камери збирав, а й футляри зі шкіри робив, із тисненням. Одна його «іконта» мені ну дуже подобалась, але грошей не вистачало купити, то він мені пообіцяв простішу, але якісну зібрати. І так у мене з’явилась «Москва-4», вилизана, ще з німецькою начинкою та оптичною схемою (їх полонені німці робили в Красногорську). Пізніше я собі взяв п’яту, її вже наші покращили, але десь подівся весь шарм, загубилося щось.


У 90-ті роки я вдень у школі працював, а ввечері підробляв лаборантом у фотоательє на «Дружби народів» (зараз «Звіринецька» — ЖК). Це суттєвий підробіток: тоді безробіття було, люди багато виїжджали. І я пізно ввечері друкував усе, що назнімали за день. Бувало, люди і вночі прибігали забирати фото на документи на виїзд.



Я такий собі ретроград: дуже довго впирався, не хотів переходити на цифру, але з часом піддався, проте із плівкою все одно працюю — і проявляю, і продаю апаратуру. Захоплення конвертувалося в досвід, який дає змогу щось підказати, допомогти.


До нинішньої популярності плівки ставлюся неоднозначно, думаю, вона зумовлена модою, багато людей не задають собі найменшого клопоту, щоб трошки в'їхати в процес. Раніше як було: хто на операторів поступали, то всім обов'язково треба було скласти екзамен на плівці. Дають тобі шматочок на

кадрів 15, і ти маєш здати принаймні 10-12 фото. Сто разів продумаєш, як це фото зробити й не спалити плівку.


Хоча приходять до нас і повчитись підмайстром у лабораторії. Я по-доброму навіть заздрю дітям, які тільки відкривають для себе цей фотопроцес, усвідомлено приходять до плівки й техніки. Був от у нас хлопчик Богдан, то він мені поремонтував дещо екзотичні «Зеніти-19», які роками неробочі валялись.




СТУДЕНТСЬКА РОМАНТИКА



Я змалку не міг вдома всидіти. То в райцентр їздив у музичну школу, то в танцювальний клуб. У Києві спортивним орієнтуванням, наприклад, займався й народними танцями. У Жовтневому спочатку з ансамблем виступав, але потім розтягнув зв’язки. Я народник, на бальні мене колись у школі проти волі загнали, а в мене фокстрот не виходить, синкопи не чую… то я й кинув! 


У Київ я приїхав в 1973 році з Чернігівщини, поступив у Педінститут (Український державний університет імені Михайла Драгоманова — ЖК). І коли готувався до вступу, підготовчі лекції до обіду слухав, а далі йшов місто вивчати, брав карту й тинявся собі вулицями. В мене одне з улюблених місць — бульвар Шевченка, де алея тополь, тут на Пирогова центральний корпус інституту. Був іще корпус на Тургенівській, де зараз Інститут мистецтв (нині вулиця Олександра Кониського — ЖК), його наш ректор викупив як недобуд, і ми студентами брали участь у його завершенні.


Перші роки навчання я жив на Гончара в самому низу, у діда на квартирі. Стипендія була 40 рублів, а кімнату можна було за 20 рублів знайти. 20 залишалось на погуляти. Пам’ятаю там кафе «Шапіто» й кінотеатр «Перемога».



В мене цей район, знаєте, як перша любов. Була у нас невеличка компанія: однокурсниця Оля жила на куті Коцюбинського (старий будинок із башточкою), я вранці забігав до неї, і ми разом йшли бігати в ботанічний сад, а до мене часто хлопці в гості забігали. Від мене ж до інституту — метрів 200, я взимку навіть пальто міг не вдягати, в останній момент вскочить в аудиторію у викладача перед носом.


У студентські роки багато бігав по театрах, особливо люблю Франка і театр оперети. Рази чотири ходив на виставу «Варшавська мелодія», дуже чіпка історія любові. Ще була вистава «Голубі олені» про війну та «Дикий ангел» — там глибоко показали конфлікт поколінь, коли мудрість доросла зустрічається з молодим радикалізмом. Актори тоді були метри: Наталя Ужвій, Аркадій Гашинський, Віктор Цимбаліст. А мати одного мого товариша в театрі Лесі Українки костюмеркою працювала, то трошки й туди бігали на вистави, але мені Франка більше до душі. А в останні тижні травня щороку проводили фестиваль «Київська весна»: з різних куточків приїжджали колективи, давали концерти в Зеленому театрі, Жовтневому, на відкритих сценах.




ОБРИСИ КИЄВА, ЯКИЙ ЗНИКАЄ



Оці великі барахолки фотографів, де можна було зустрітись, поговорити, обмінятись технікою, — вони вже років вісім тому почали зникати. Пам’ятаю, найбільше зборище було на Майдані, біля Головпоштамту. Ще великий ярмарок влаштовували в «Харчовику» на Подолі (зараз Київська опера на Контрактовій площі — ЖК), це була справжня барахолка, куди з’їжджались із різних країн, там багато цікавого можна було побачити. З часом ця спільнота перебралась у кав’ярню на Дарниці. 


Я частенько на Прорізну ходив у популярну комісійку навпроти кінотеатру. А на Великій Васильківській раніше був найбільший, мабуть, кінофотомагазин. Там можна було хоч поглянути на Pentacon і Praktica, помріяти. Неподалік іще був магазин «Фотоаматор», набагато простіший. Я там частенько бував і навіть інколи відвідувачам підказував, щось радив. То продавець казав, що мені також треба фотоапаратуру продавати, а я йому: «Ні, в мене інша справа є». А так воно й вийшло по життю!


Сергій, працівник «Фотофонду»

Зараз я на Волейкові живу, люблю це місце між двома парками — Сирецьким і парком «Нивки». Раніше Київ дуже зеленим був, розміреним і домашнім. Зараз уже не те, головним чином через хаотичну забудову. Я на Хрещатик уже й не хочу ходити. Я пам’ятаю ці місця зовсім іншими, і коли старі райони перебудовують до невпізнання, то сумно. І це ж не тільки в Києві так. У мене в селі річечка, навіть струмок, весною розливалась, вона ніби як навпіл село розділяла, навіть два окремі колгоспи створили. І були луки-пастовні (пасовища — ЖК). Як вода розливалась, то бувало, що два-три дні в школу попасти не можна було — через дорогу вода йшла. В мене баба по одну сторону жила, а батьки з другою бабою — по іншу, а пастовні в моєму дитячому світі були центром. І от потім це все осушили. Для мене це наче як дитинства позбавили, пам'ять стерли. 


Ще студентом я любив гуляти Володимирською гіркою, дуже красиво там восени: дерев’яні сходи раніше були, листя паде, настрій особливий. Коли вожатим у таборах був, ми ходили на екскурсію Києвом, адже там збирались діти з усієї України, і от гарно пам’ятаю сквер біля Золотих воріт: запилюжені старі липи й тополі, фонтан, літо, так по-домашньому було.




Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка, авторка:

Редакторка:

Олександра Лозовик

Анна Пастушина

Фотографка:


Олександра Дивнич





留言


bottom of page