Сергій та Ірина, ініціативна група «Пейзажна алея»



Сергій та Ірина з початку повномасштабного вторгнення лишались у Києві. Ірина продовжила викладати діткам, а Сергій допомагав з логістикою по Києву і таксував. У 2004 році подружжя почало боротись із забудовником, щоб зберегти Пейзажну алею, і виграло (2004-2014 роки). Як їм це вдалось і яким був Київ усі місяці, вони розказують нам у своїй історії.



Сергій: Я зараз «вільний художник» — фрілансер. Колись займався нерухомістю, але під час війни всі реєстри заморожені, тому роботи нема. Продовжую деякі проєкти, але вони, скажімо так, ледь живі. У перші дні війни я возив машиною людей на вокзал, бо громадський транспорт не ходив, а людям потрібно було виїхати.


Ірина: Я, звісно, просила його залишитися вдома, бо мені так спокійніше, але він возив до останньої хвилини перед комендантською годиною. У перші дні трохи пізніше приїздив, але тероборона швидко пояснила, що так не треба.


Сергій: Із перших днів по місту стояли кордони з бойовими позиціями. Ми живемо в історичній частині Києва. Поряд Михайлівська площа, СБУ, МЗС, це квартал дипломатичних представництв, тому тут підвищена перевірка. Спочатку всі були на мандражі, оскільки ДРГ зайшли в Київ, їх ловили, були локальні стрілянини. Підвищений рівень безпеки. Утім, були люди, які не зважали на воєнний стан і комендантську годину.


Служби таксі в перші дні майже не працювали, Uklon був винятком. Можна було зареєструватися там, це не складно. До речі, в Uklon була серйозна підтримка, у перші тижні Uber, Bolt, дрібні служби таксі просто зникли.


Ірина: Я вчителька у школі, яка недалеко від мого дому, у ній вчилися мої рідні та сусіди. Там на третій день розташувалася тероборона. Зранку 24-го директор школи написав у спільну групу, що будемо працювати дистанційно, ми так і працювали, поки всі лякалися і їхали на вокзал. Наступного дня заняття теж були за розкладом, дітей було мало, але всі були на зв’язку. Потім у нас були канікули два тижні. Із 9 березня ми знову виходили на зв’язок із дітьми. Я проводила заняття, розмовляла, усім було важко. У мене в класі в Києві спочатку було семеро людей із двадцяти дев’яти, а потім четверо залишилося. Щодня на зв’язок виходили 14–15 учнів, хтось не виходив, але вони все одно надсилали роботи. Навчання продовжилося, і ми майже не розмовляли на цю тему (повномасштабного вторгнення — ред.), тому що ніхто не хотів говорити про це.


Із вересня школу планують розпочати офлайн, тільки я не знаю як це втілити в життя, адже частина дітей повернулися вже, а частина ще ні. Дуже хочуть повернутися, але не відомо…от сьогодні знову прилетіло.

Ще в мене є учень, мама якого живе в Санкт-Петербурзі. Вона давно поїхали туди, а він живе з татом та бабусею. Він за півтора тижня до цих подій поїхав до мами, було дистанційне навчання, немає різниці звідки виходити на зв’язок. Коли почалося, він так переживав, перейшов виключно на українську мову, дуже хотів повернутися в Україну, зараз він у Європі. Будинок, у якому він жив, знаходиться між Києвом та Бучею. Бабусі вдалося виїхати звідти, проїхала до Праги 27 годин без зупинок.


Сергій: 24-го зранку мене розбудила дружина, сказала що почалася війна. Я встав, попив кави, до вечора встиг заправитися газом та бензином, тоді ще не було комендантської години. Не панікував, я це все проходив, бачив черги за паливом у 2014–15 році. Я спокійно відреагував. Ну, війна так війна. У нас мандраж був два чи три рази, коли закидали інформацію, що буде наступ на Київ.


Ірина: Я нічого не чула. Міцно заснула під ранок, бо до другої години ночі перевіряла зошити. О пів на сьому подзвонила колега: «Ти знаєш, що ми сьогодні в школу не йдемо?». Я подумала: «Чому? Я ж готувалася з вечора. У мене на 8:30 урок».


Я два місяці не виходила з дому, бо щодня сім уроків у Zoom і потрібно готуватися до наступного дня. У нас не було думок поїхати, Сергій одразу сказав, що нікуди не поїдемо


Сергій: У кожного свої думки. Іринині родичі запрошували нас у Хмельницький, але ми відмовилися. Я просто не розумію що там робити.


Ірина: І донька нас кликала зі собою, але щось зовсім не хотілося. Мені навіть із дому не хотілося виходити, мені тут затишно й не так страшно.


Коли була сирена, мені не хотілося кудись іти, хотілося лягти на диванчик і згорнутися калачиком.

Сергій прокидався, пив каву, снідав та їхав «бетменом» працювати, у сенсі допомагати людям, а в мене були заняття. Якось було вийшла і, побачивши сусіда, приємно здивувалася, що він теж залишився в Києві.



Боротьба за Пейзажну алею


фото: з особистого архіву Ірини

Ірина: Усе наше життя пов’язане з цим місцем. Бабуся і мама народилася на Кожум’яцькій вулиці. Потім вони жили на Щекавицькій, тобто на Подолі, а тато на Ярославській вулиці поблизу Житнього ринку. Ще не було Пейзажки. У нас тут були двори. У тата був гараж біля дому. Потім усе це знесли і збудували Пейзажну алею.





Ходили до школи № 17. Сергій завжди приїздив сюди, щоб прогулюватися Володимирською гіркою — це його улюблене місце.


Сергій: Тут багато чого було. Ніхто не знає як виглядала Воздвиженка в ті роки. Якщо вдало спіймати кадр, щоби ніякий дріт не потрапляв — дев’ятнадцяте століття. У вісімдесяті роки до мене приїздили мої російські родичі, ми ходили Хрещатиком. Я казав: «Зараз я вам покажу справжній Київ!». Там була дерев’яна драбина, я приводив їх і вони дивувалися: «Що це таке?». Ось це — справжній Київ.

фото: з особистого архіву Сергія

Ми — Ініціативна група «Пейзажна Алея». Юридично боротьба тривала років 10. Десь у 2004 році в поглиначів культурного простору з’явився задум забудувати ось цей весь простір, майже три гектари, аж до кінця алеї.


Ми влаштовували протести, ламали паркани, подавали в суди. Безпосередньо я брав участь у цьому всьому за допомогою юристів. Формально я вже й не знаю до чого дійшли, але така ситуаційна перемога була у 2007 році, активна фаза відбувалась 3–4 роки. Були такі моменти, що о 4 годині ранку ми зідзвонювались, вибігали в тому, хто що встиг одягти, і ми, 3–4 людини, бились із людьми у спортивних костюмах, які приїжджали на тракторах, рубали дерева, рили котлован.




Ми підключали всіх, кого могли: політичні сили, медійних людей, просто небайдужих киян, щоби привернути увагу до забудови. Вийшло так, що забудовники викопали котлован. Паркан на той момент ми вже зламали й урочисто віднесли під будівлю МЗС, це була одна з наших акцій. Вони вже думали, що справа майже вирішена, а ми за вихідний найняли десь 30 самоскидів і закидали цей котлован.


Є ще юридична площина боротьби, тут головна особа — це моя дружина. Колективні позови в суди не можна було подавати, тому ми подали від себе. На цьому позові будувалась уся подальша юридична боротьба. Таким чином нам вдалося все втримати.


Ірина: Я народилась у будинку поряд із Пейзажкою, і як місцева жителька писала заяви, скарги, сусідів підключала, збирала підписи. Люди по-різному реагували, всім треба було пояснювати що відбувається. Було і так, що з іншого будинку люди підписувались, а тим, що з мого, було байдуже. Казали, що в них вікна на інший бік виходять.


Сергій: Більшість людей не розуміють що таке старий Київ, а це Золоті Ворота, Батиєві ворота, Лядські ворота, Жидівські ворота (кінець Львівської площі), кордон був по валах, тут, на Пейзажці, якої раніше не існувало. І це вже була не прям наша особиста справа, бо ми тут живемо, це простір який належить усій світовій спільноті, бо це охоронна зона ЮНЕСКО.


Я мешканець цього району, я киянин, і мені не байдуже.

Ірина: Київ — це наше життя. Для мене кияни — це не обов’язково чотири чи п’ятнадцять поколінь. Ми відвойовували Пейзажку, сім років ходили по судах, збирали підписи, і люди, з якими ми довели це до кінця, — це сім’я, у якій чоловік із Донецька, а жінка з Одеської області, вони тут вчилися разом. У мене є колега з Білорусі, її сім’я дуже любить Київ і не хоче жити в іншому місці. Киянин — це той, хто любить це місто, а не той хто «в п’ятнадцятому поколінні».


Над матеріалом працювали:

Авторка:

Інтерв'юерка:

​Богдана Горбань

​Богдана Горбань

Коректорка:

Транскрибаторка:

Софія Котович

Наталія Горда

Фотографиня:

Христина Кулаковська


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини